Кінематограф та Маріуполь

Зародження кінематографу у вигляді, близькому до сучасного, починається в 19 столітті. Визнаними винахідниками кінематографа стали французи брати Луї та Огюст Люм’єри. Апаратура Люм’єрів виявилася дуже зручною. З її допомогою можна було легко знімати і демонструвати фільми на великому екрані, що і зумовило успіх їх винаходу.

Сінематограф — саме так називався пристрій Люм’єрів. Перша публічна демонстрація відбулась в Парижі ще в березні 1895 року, але днем ​​народження кіно вважається 28 грудня 1895 року, коли відбувся перший комерційний кіносеанс.

Подальший шлях розвитку кінематографу був масштабним та блискавичним, вже за кілька років індустрія кіно видавала кілька сотень кінострічок, які демонструвалися у тисячах кінотеатрів по всьому земному шару. І наш Маріуполь не був виключенням…

На початку ХХ століття, в один з осінніх днів у маріупольському театрі братів Яковенко на туго натягнутому білому полотні було показано здивованим глядачам, як повідомляла реклама, низка сцен із повсякденного життя з усіма її перипетіями: люди йдуть, екіпажі їдуть, залізничний поїзд мчить. Ефект реальності нового видовища був настільки великий, що глядачі сприймали кадри, що миготіли перед ними на екрані, як дійсність.

Минуло десять років. У Маріуполі на той час було вже шість кінотеатрів, чотири з них знаходилися в самому центрі міста. Найбільш відомий кінотеатр того часу – «Ілюзіон». Його місткий зал з великим балконом приваблював публіку (сучасному поколінню маріупольців він відомий як кінотеатр «Перемога»), його власником вважався маріупольський підприємець А.С. Подольний.

Другим за величиною вважався кінотеатр «ХХ століття». Він розташовувався у триповерховому будинку на розі Грецької вулиці та Єкатерининської. Його сучасна адреса – проспект Миру, 38.

Фільми для прокату в Маріуполі привозилися із Франції уродженцем Надазов’я Олександром Олексійовичем Ханжонковим – відомим організатором кінопромисловості, режисером та сценаристом. 1906 року ним було організовано компанію Торговий дім «А. Ханжонков і К°» з виробництва та прокату кінофільмів. На рахунку кіноательє Ханжонкова значне число великих досягнень кінематографії.

В Олександрівському парку працював дерев’яний літній театр, у якому також демонструвалися фільми. Належав він тоді братам Псалті.

Проте, не слід забувати, що за межами тогочасного Маріуполя знаходилась велика кількість населення, яка проживала у заводських колоніях, припортових та інших селищах. На цих територіях також з’являлися кінотеатри.

Перші кінотеатри для робітників Маріуполя почали будувати 1908 року. Це було пов’язано з благоустроєм заводської території двох металургійних заводів – «Провіданс» і «Нікополь-Маріупольського товариства». Для переглядів кінофільмів було побудовано приміщення на заводському базарі.

Постановою Міської Думи від 29 травня 1908 р. дозволено п. Еберту і Погостіну влаштування у колонії заводу «Нікополь-Маріупольського Товариства» кінематографа, терміном на три роки, рахуючи з 26 червня 1908 р. з орендною платою місту для цього по 150 рублів на рік. Ця сума вноситься у кошторис 1911 року. Дума постановила так само «… у разі демонстрування … на заводській колонії картин порнографічного змісту, кінотеатр на вимогу управи має бути закритий до закінчення терміну оренди».

До речі, звернення уваги Думи на заборону порнографічних демонстрацій у кіно, краще за все каже про розповсюдженість цього жанру в часи появи кіноіндустрії.

Колонія Нікополь-Маріупольського товариства в районі нинішньої водолікарні відкрила кінотеатр «Вечірній відпочинок». А у сучасному Приморському районі знаходився кінотеатр «Портовик».

11 густа 1917 року газета «Маріупольське слово» на першій сторінці помістила оголошення про відкриття в місті нового театру «Колізей», власниками якого були С. Самойлович та С. Дікрштейн. Першою картиною цього кінотеатру, як повідомляла афіша був: «шедевр кінематографії, розкішний художній бойовик «Вулиця» за романом одеського письменника Семена Юшкевича».

Звичайно, що ні про які культурні та виховні цілі власники маріупольських кінотеатрів не думали. На екранах йшли такі фільми, як «Блакитна кров» – драма 1917 року, у якій показано любов міліонера та представниці аристократії; «Аромат гріха» – мелодрама 1914 року, про закоханість одного з братів у дружину іншого та інші, назви яких кажуть самі за себе: «Зимові задоволення», «Не цілуй солдата», «Маріонетки року» тощо.

Лише в кінотеатрі «Ілюзіон» іноді проходили сеанси «розумного кінематографа». Тут можна було подивитися програму у трьох частинах. У першому демонструвалися науково-популярні фільми «Одеські лимани», «Біг на ходулях», для фізкультурників – «Купання під льодом». І, нарешті, у третьому відділенні демонструвалися науково-популярні фільми з географії та медицини.

Наприкінці 1919 року, після більшовицького декрету про перехід фото- та кінопромисловості у відання Народного комісаріату освіти, маріупольські кінотеатри були націоналізовані, і ними почала завідувати спеціальна фотокіносекція, створена при відділі народної освіти,

Першими радянськими художніми фільмами, які презентували в Маріуполі були «Червоні дияволята», «Аеліта» та «Міс Менд». Цікаво те, що беззвучність кінофільму обумовлювала специфічну реакцію глядачів: коли на екрані мчала кіннота, глядачі захоплено аплодували і стукали ногами; коли негативні персонажі збиралися творити свої чорні справи, глядачі на них «цикали»; коли артисти робили якісь кумедні трюки, глядачі в захваті кричали та вигукували.

Таку бурхливу реакцію сприяла сама специфіка кіно. Воно ще не мало звуку, і основними його засобами передачі сенсу були міміка та жести. У 1928 році в кінотеатрі «Гігант» демонструвався кінофільм «Броненосець «Потьомкін». Першого ж дня фільм завоював у маріупольців величезний успіх. При великому напливі охочих його подивитися картина демонструвалася цілих два тижня. І все ж він був німим. Глядачеві ж хотілося й звуку. Демонстрація фільмів у центральних кінотеатрах Маріуполя завжди супроводжувалася грою на піаніно, яке стояло перед екраном за спеціальною загородкою.

Не кожен піаніст міг працювати у кіно, для цього був потрібний особливий талант, адже музика повинна була відповідати змісту фільму, а події на німому екрані змінювалися швидко. Тапер, таку назву мала ця професія, повинен був встигати перебудовувати свій музичний супровід. У Маріуполі цим мистецтвом досконало володів тапер «Гіганта» С. Гольштейн.

Однак ера німого кіно в Україні була не такою довгою. У листопаді 1931 року кіноафіші в Маріуполі вже оголосили: «Перший звуковий сучасний кінотеатр! З 3 листопада щодня «Путівка у життя» в кінотеатрах «Гігант» та «ХХ століття».

А вже незабаром усі маріупольські кінотеатри стали звуковими.