Маріупольське купецтво. Давид Хараджаєв
Родина Хараджаєвих мала яскравих та відомих представників у кожному поколінні. Тепер ми зосередимо увагу на дослідженні окремих фактів з життя наймолодшого (серед відомих нам) Хараджаєвих – Давида Олександровича.
Син Олександра Давидовича Хараджаєва, Давид Олександрович, перевершив свого батька у всіх сферах діяльності.
Хлібна контора Давида Хараджаєва поширила свій вплив на сусідні повіти нашої губернії (Катеринославської) – Олександрівський та Бахмутський, де було створено закупівельні пункти. Для зберігання великих партій зерна в новому Маріупольському порту (відкритий в 1889 році) Давид Хараджаєв побудував просторі склади і навіть встановив там телефон.
У зв’язку з розширенням хлібної торгівлі у 1910 р. у Маріуполі було відкрито товарну біржу, а маріупольські купці обрали Д.О. Хараджаєва головою біржового комітету та головою арбітражної комісії біржового комітету.
Купець першої гільдії Д.О. Хараджаєв як найбільший експортер зерна представляв Маріуполь, на різних з’їздах і нарадах з хлібної торгівлі, а також входив до складу повітового та губернського комітетів про потреби сільського господарства.
Він був найбільшим домовласником Маріуполя, мав свої судна, збудував у місті цегельно-черепний завод. Він значно збільшив спадок, отриманий від батька; був невтомним громадським діячем; гласним міської думи, повітового та губернського земських зборів; брав активну участь у роботі повітової училищної ради; обирався Почесним мировим суддею; був представником земства у міському податку з нерухомого майна присутствія; представником біржі в Маріупольському у портових справах присутствія; багато років був головою Товариства з питань допомоги бідним, Товариства порятунку на водах та Клубу громадських зборів, а також членом правління Товариства тверезості.
Давид Хараджаєв неодноразово надавав рідному місту фінансову допомогу у питаннях пов’язаних з добробутом громади. Його коштами було пожертвувано 30 тис. руб. на будівництво міської лікарні та зроблено внесок на створення протитуберкульозного санаторію.
Але найбільшу фінансову підтримку надавав Давид Олександрович Хараджаєв Маріупольській чоловічій гімназії, протягом 30 років будучи її Почесним піклувальником. На його кошти фінансувався підготовчий клас гімназії та навчання окремих учнів, виплачувалася зарплата вчителям співу, танців та служителів гімназійної церкви. До речі, церкву при гімназії також було побудовано коштом Давида Хараджаєва.
Особлива його заслуга полягає в тому, що він постійно фінансував видання щорічних звітів маріупольських гімназій, а в 1892 році допоміг у виданні книги «Маріуполь та його околиці», яка і в даний час становить величезну цінність як історичний джерело.
Слід зазначити діяльність Д.А. Хараджаєва як голови опікунської ради жіночої гімназії та голови ля Товариств допомоги потребуючим вихованцям та вихованкам чоловічої та жіночої гімназій, які діяли окремо при кожній гімназії.
Звання Почесного піклувальника чоловічої гімназії принесло Хараджаєву високі чини та урядові нагороди. У 1915 р. він був уже дійсним статським радником (аналог генеральського звання, якщо порівняти з тогочасними військовими чинами). Серед його нагород особливо слід відзначити ордени Володимира; Анни 2-го та 3-го ступенів; Станіслава 2-го ступеня та грецький орден Спасителя, наданий йому за розвиток економічних зв’язків між Російською імперією та Грецією. Цю нагороду він отримав за рахунок своєї діяльності на престижній посаді для нашого міста: у кінці XIX – початку ХХ століття Д.О. Хараджаєв був віце-консулом Греції в Маріуполі.
З початком Першої світової війни у Маріуполі розгорнув активну діяльність міський комітет Червоного Хреста, який очолював також Давид Хараджаєв.
У зв’язку з подіями, що розгорнулися в 1917 році і війні 1917-1921 років, Давид Олександрович Хараджаєв разом із сім’єю змушений був виїхати за кордон. 10 лютого 1919 р. він останній раз головував на загальних зборах Маріупольської біржі.
Подальша доля родини Хараджаєвих невідома. Але пам’ять про нього у Маріуполі жила не лише у спогадах людей, але й у місцевих топонімах: селище, яке виникло 40 років тому в районі цегельного заводу, що раніше належав Д.А. Хараджаєву, бо у народі і зараз називають Хараджаєвським. Для сучасного маріупольця – це територія вулиць Бахчиванджи, Лавицького та Громової.
