Маріупольська архітектура. Післявоєнна “відбудова”
За всі роки існування міста його архітектурна складова зазнавала найбільших втрат та руйнувань 2 рази – під час ІІ Світової війни та сучасної війни з російською федерацією. У цій статті мова буде йти про наслідки ІІ Світової війни.
Найбільший удар по архітектурі міста було нанесено не тільки під час боїв у місті, а й під час післявоєнної «відбудови» міста. Після вигнання з міста німецьких військ більшість місцевих будівель були спалені під час пожеж в місті, від них лишились одні «коробки» – залишки голих стін. А після завершення війни вирішення питання подальшої долі цих будівель було вирішено не найкращім способом.
Беручи до уваги той факт, що вік більшості дореволюційних міських будівель Маріуполя не перевищував 60 років (цей вік не вважається старим, якщо мова йде про цегляні капітальні будівлі), вас може здивувати їх доля у 1940-х та 1950-х роках.
Лише мала частина будівель з «дореволюційних» часів була відновлена, певну частину реконструювали та відновили із змінами зовнішнього та внутрішнього виду, а більшість визнали будівлями «що не уявляють собою будь-якої історичної цінності» та знесли. Їх місця зайняли нові будівлі.
На той час головним поясненням/виправданням був тезис про те, що містяни потребували нового житла. Частково це було правдою, але це не пояснює чому було потрібно знести будівлі саме у адміністративному центрі міста, коли на сусідніх вулицях та інших районах міста була велика кількість вільної землі.
Шукати винних після кількох десятків років не має сенсу, проте можна зробити висновки, задля запобігання схожих ситуацій у майбутньому. Вся справа у тому, що серед архітекторів які відновлювали наше місто, майже не було місцевих архітекторів. Нагадуємо, що на той час, ще не пройшло і 10 років з останніх репресій, які зачепили маріупольських архітекторів «старої» школи. Окрім цього, архітектори які пережили окупацію не могли посісти посад заступників та керівників, тому не мали важелів впливу на прийняття рішень у місті.
Головним архітектором міста, після 1945 року, призначили харків’янина Олександра Веселова. Саме під його керівництвом складалися плани відбудови міста, реставрації та ліквідації старих будівель міста. Але не слід забувати, що незважаючи на високу посаду, архітектор повинен був підпорядковуватися партійному керівництву, у якого була власна думка про майбутню долю історичного центру міста.
Окрім керівників та організацій союзного та республіканського рівня, у справі відновлення Маріуполя прийняли участь і міські організації, наприклад Міськкомунхоз зробив та реалізував проект перебудови повітового земства (історичної будівлі) на житлову споруду. Архітектором цього проекту був Микола Йосипович Нікаро-Карпенко. Новостворена будівля була не лише «франкенштейном» поєднання радянської та імперської архітектури, а ще й єдиною в Маріуполі будівлею з галерейною структурою.
У зв’язку з тим, що місцевих архітекторів не вистачало для здійснення усіх планів складених партійно-державним апаратом, для виконання задач у Маріуполі залучалися спеціалісти з харківського проектного інституту Облпроекту: Н. Яновицький, Є. Лимар та Я. Носовицький. У рамках нового плану перебудови міста почали зносити двоповерхові торгові ряди на Торговій, будівлю театру та інші будинки які знаходилися на проспекті Республіки (сучасний проспект Миру).
Схожа доля спіткала і будинки на вулиці Артема (сучасна Куїнджі): був зруйнований маєток Хараджаєва, будинки на перехресті з Митрополитською та Миколаївською та будівлю де розташовувався телеграф та пошта.
Заради об’єктивності, потрібно сказати, що були будинки які відновили, але з певними «але». Наприклад будинок адвоката Юр’єва отримав додатковий третій поверх, маєток Гофа (редакція «Приазовського робітника») – балкон, а велика кількість будинків по непарній стороні проспекту Республіки втратила індивідуальні фасади.
Нажаль, такі події лише підкреслюють важливість активної участі в житті міста та його розвитку, оскільки не дарма один з українських поетів звертав увагу на те, що «чужому навчайтесь, а свого не цурайтесь». Історія відбудови Маріуполя після 1943 року гарний приклад того, що іноземним та іногороднім архітекторам не завжди вдається зберегти архітектурне обличчя міста.
