Історія регіону. Села Надазов’я

Північне Приазов’я або Надазов’я є одним з українських регіонів на території якого проживає велика кількість етнічних груп: кримських греків, татар, українців з різних губерній Лівобережної та Слобідської України. Кожна з цих груп населення має «ядро» свого існування – селища з характерними назвами, які активно змінювались протягом останнього століття, проте в останній час повернули свої історичні назви.

У минулому, з 1775 року, територія сучасного Маріупольського району входила в склад Кальміуського повіту, який у 1780 році було перейменовано на Маріупольський повіт. Західною межею повіту була річка Берда, східною – Кальміус, південною – Азовське море, а північна межа проходила руслом ріки Вовча (околиці сучасного Донецька).

Умовно, Маріупольський повіт можна розділити на дві частини – північну та південну (Надазов’я). Північна частина отримала потужний поштовх для розвитку та притоку населення одночасно з розвитком промисловості та гірничої промисловості в Донецькому кам’яновугільному басейні. Південь повіту мав іншу специфіку за рахунок проживання на його території переселенців з Криму, військових волонтерів та болгарських переселенців. Ці групи населення володіли найбільшими площами землі у перерахунку на чоловічу особу («на душу» – як це прописували офіційно), у зв’язку з пільгами які були надані їм імперською владою.

Окрім переселенців на території Надазов’я певний час проживали представники Війська Запорозького Низового, а після його ліквідації та утворення Задунайської Січі на цю територію були переселені дунайські козаки які утворили Азовське козацьке військо. Представники цієї військової формації не затримались на довго і вже після 1865 року частина козаків була переселена на Кубань, а частина лишилась свого статуса «козака» та стали цивільними поселенцями у Надазов’ї.

Але територія українського Надазов’я після утворення Донецької області була розширена за рахунок Лівобережжя ріки Кальміус, яка до 1918 року входила до складу земель Війська Донського. Ці території, як і узбережжя Маріупольського повіту довгий час були місцем де засновували свої хутори та поселення вихідці та біглі селяни з українських губерній, а також проживали німецькі колоністи та донські поселенці.

Що стосується найбільшої етнічної групи нашого регіону, то незважаючи на домінування в інформаційному просторі тези про грецьке освоєння Надазов’я, ця роль належить не грекам.

Найбільшою групою яка з початку XVI століття почала рух до узбережжя Азовського моря та заснувала мережу укріплень, зимівників та інших постійних населених пунктів були українці, а саме запорізьки козаки. Якщо звернути увагу на мапу Маріупольського повіту, то увагу одразу привертає чисельність поселень з назвами які походять від імен. Зазвичай, ці імена мають православне, але, разом з тим і українське походження. Наприклад: Павлівка, Василівка, Кирилівка, Євгенівка, Оленівка, Єлісаветовка та інші.

Починаючи з 1780-х років на територіях в самому місті та навколо Маріуполя етнічна ситуація змінюється. Українське населення, що проживало у Павлівську, а після його перейменування – у Маріуполі було вимушено виселитися з цих територій, оскільки імперська влада дарувала кримським переселенцям в Маріуполі та навколишніх селах право на самоврядування у внутрішніх питаннях. Саме з цієї причини Маріуполь з півночі та заходу оточений селами які місцеві називають «грецькими».

Історія «грецьких» селищ починається після приходу до Надазов’я кримських християн-переселенців під проводом митрополита Ігнатія. Роздивляючись карту Маріупольського повіту можна побачити, що села кримських-переселенців розташовуються вздовж узбережжя Азовського моря між ріками Кальміус та Берда, та тягнуться з півночі на південь: від річки Мокрі Яли до азовського узбережжя.

У пересічної людини може виникнути питання «чому такої кількості грецьких поселень немає на території сучасної Херсонської або Запорізької області?» та «яким шляхом переселенці дісталися територій сучасної Донецької області в обхід найближчого шляху?»

Справа у тому, що імперська влада пообіцявши кримським християнам пільги на новому місці проживання, після початку переселення довгий час не могла знайти обіцяне місце проживання. З цієї причини переселення відбувалося майже рік: з 28 липня 1778 року по кінець 1779 року. Кримські християни зіштовхнулися з великими санітарними втратами внаслідок холодної зими у голому степу та ще й з рухом по кружному шляху.

Саме з цієї причини кримські переселенці йшли з південного напрямку, але в Надазов’я зайшли з півночі. Майже половина переселенців вирішила оселитися на півночі Надазов’я, а інша половина дісталася самого Маріуполя та Азовського узбережжя.

Селища засновані кримськими християнами легко відрізнити від всіх інших, вони мають або явне кримсько-татарське походження, або дублюють назви кримських топонімів, або співзвучні з назвами з грецької мови. До таких сел відноситься Сартана, Урзуф, Бабах-Тарама, Ялта, Херсонес, Карань, Чермалик, Чердакли, Візантія, Анадоль, Македонівка, Старий Крим, Стила, Малоянісоль, Каракуба, Мангуш, Бешево (сучасне Старобешево), Богатир, Георгієвка, Комар, Керменчик, Константинополь, Улакли та інші.

Після чергової російсько-турецької війни, у 1828 році, імперська влада дає дозвіл козакам Задунайської Січі поселитися у північно-західному Надазов’ї, в районі річки Берда.

На цих територіях козакам було виділено 74 тисяч десятин (80 гектарів) землі, на цих територіях почали з’являтися нові господарства та хутори. Так на березі річки Калець був заснований хутір названий на честь очільника Азовського козацького війська Йосипа Михайловича Гладкого – хутір Гладкий. Хутори активно будувалися і адміністративним центром цієї території стало сучасне селище Новоспасівка. Як і інші, вільні від кріпацтва, території південної України земля Азовського війська стала місцем, куди втікали кріпаки з українських губерній.

З часом, у хуторі Гладкому з’явилась власна церква, що призвело до переформатування поселення на село Нікольське – за назвою Свято-Нікольського храму.

Не менш цікавим топонімом на мапі Маріупольского району є географічний об’єкт та поселення Білосарайська коса. Ця назва дуже нагадує назву кримського міста Бахчісарай. У перекладі з кримськотатарської Боли Сарай (татарська назва цього міста) означає «біле місто»/«біла фортеця». Існує версія, що ця назва з’явилася за часів панування у Надазов’ї Ногайської Орди – держави ногайців, які були під васалітетом Кримського Ханства.

Ця назва зберіглася і у часи козацького освоєння Надазов’я, але вже у видозміненій назві, яка зберіглася і до наших днів.

Надазов’я є одним з українських регіонів, який завжди був населений великою кількістю представників різних народів, які приходили на цю територію заради відчуття власної свободи та можливості життя без пригнічення з боку держав, що у різний час контролювали території України.