Історія регіону. Азовське козацьке військо
Надазов’є – територія відома як місце компактного проживання «найбільшої грецької спільноти на території України», на тлі такої репутації дуже часто у сторонніх людей формується хибне враження про історичне минуле та етнічний склад цього регіону. Маловідомим історичним фактом є те, що більше ста п’ятдесяти років тому, на узбережжі Азовського моря з’явились перші «азовці» – представники збройного формування українського козацтва – Азовського козацького війська.
Азовське козацьке військо з’явилось як окрема військова формація з запорозьких козаків, які після ліквідації Запорізької січі у 1775 році перейшли Дунай та заснували нову Січ на території Османської імперії. Після російсько-турецької війни 1828 року частина козаків Задунайської Січі перейшли у підданство Російської імперії та отримали дозвіл заселити територію між сучасними містами Маріуполем та Бердянськом.
Офіційно Азовське козацьке військо знаходилось на території північного узбережжя Азовського моря з 1830 року по 1865 рік. Коротка тривалість існування цього формування в нашому регіоні (+/- 35 років) пов’язана з тим, що Азовське козацьке військо (далі – АКВ) було оточено цивільними поселеннями та користувалось для внутрішнього управління власними особливими положеннями, що було причинами певного адміністративного дисонансу.
Історія АКВ починається на території сучасного прикордоння України, Молдови та Румунії у 1828-1829 роках, коли під час війни між Османською та Російською імперіями, частина козаків Задунайської Січі з релігійних та ідейних причин перейшли на бік російських військ, чим вплинула на можливість Російської імперії здобути перемогу.
Після завершення війни російська влада у якості винагороди дунайським козакам запропонувала обрати вільну землю на півдні імперії для переселення. Кошовим отаманом дунайських козаків був Йосип Гладкий, який прийняв рішення приєднатися до Чорноморського козацького війська, яке територіально знаходилось на території Кубані та було сформовано з колишніх запорожців.
Але після відвідування Кубані Гладкий прийняв рішення не приєднуватися до Чорноморського війська, а оселитися окремо. Існує версія, що таке рішення було прийнято гладким у зв’язку з необхідністю входу його війська (яке на той час отримало назву Дунайського полку), до складу чорноморців та підпорядкування самого Гладкого кошовому отаману Чорноморського війська. Поселення на вільній території давало можливість заснувати окреме військо, а сам Гладкий продовжував очолювати військо та зберігав певну самостійність.
Дозвіл на поселення козаків на узбережжі Азовського моря Гладкий отримав в Петербурзі від імператора, з дозволу якого і було засновано Азовське козацьке військо, наказним отаманом якого призначався Йосип Гладкий. Частина козаків, яка була незадоволена поселенням у такому мирному місці, втікли на території Чорноморського війська та в Османську імперію. Сам Гладкий разом зі своїм військом оселився на території тогочасного Бердянського повіту, у селі Берестове.
На території Маріупольського повіту були засновані станиці Нікольська (сучасне Нікольське) та Покровська (сучасне селище Бойове). У станиці Покровській було збудовано молитовний будинок в якому зберігалися знамена пожалувані АКВ, іконостас та церковні дзвони вивезені з Дунаю.
Незвичним було те, що з причини малої чисельності АКВ, з розпорядження влади до війська були зачислено поселення Петровський міщанський посад (сучасне поселення Новопетрівка), яке знаходилося у сьомі верстах від Бердянську. Певний час у цьому місці знаходилось військове Управління та сам Гладкий. Окрім Петровського посаду до війська були зараховані поселення державних селян Новоспасівки (сучасне Осипенко Бердянського району) та станиці Стародубівської (сучасна Стародубівка Маріупольського району), які були заселені вихідцями з Черніговської губернії.
Виходило так, що переважна частина населення АКВ складалася з мирних землеробів-селян, а справжні козаки були меншістю.
За проектом тогочасного командира Чорноморського флоту адмірала Лазарєва, азовським козакам була назначена морська служба на військових баркасах вздовж східного узбережжя Чорного моря. Баркаси АКВ ходили на 12 веслах, мали парус, 20-30 членів екіпажу та були озброєні фальконетами (малокаліберна артилерійська гармата). Штаб-квартира козаків, що несли морську службу, знаходилась в Сухумі (Грузія), а складалася з 16 офіцерів та 400 козаків. Сама служба включала в себе транспортування військових вантажів між укріпленнями та у пошуку турецьких контрабандистів, які забезпечували озброєнням кавказьких горців, що чинили опір російським військам. Такий формат служби азовські козаки несли з 1830-х років до 1854 року, коли чорноморська берегова лінія була скасована.
З початком Кримської війни з частини представників АКВ було сформовано піший напівбатальон, який перебував у Керчі та було приєднано до місцевих моряків. Козаки що, залишались на території АКВ обороняли частину узбережжя між Маріуполем та Бердянськом у складі власного пішого батальону. Під час Кримської війни до Азовського моря увійшла англо-французька морська ескадра, яка обстрілювала Маріуполь, навколишні села на узбережжі та фортецю біля станиці Петровської. Під час цієї війни було зруйновано штаб війська та більшу частину будівель станиці.
Після завершення Кримської війни частина козаків повернулася до патрулювання Чорного моря, яке завершилося у 1864 році коли на заміну козакам з’явилось відповідне морське відомство.
Кримська війна була останнім військовим епізодом, який зачепив узбережжя Азовського моря, тому поступово імперська влада дійшла висновку, що АКВ з причин власної малочисельності та віддалення від зовнішніх кордонів не відповідає статусу козацького війська. Для переселення війська на нове місце підійшли розумно, тому після визначення місця переселення (до земель Чорноморського козацького війська) було прийнято рішення про поступове переселення родин членів АКВ (мова йшла про кілька років). Про це рішення імперської влади було проголошено 28 травня 1861 року.
Але тогочасний генерал-губернатор Бессарабський та Новоросійський Строганов, у підпорядкуванні якого знаходилось АКВ, відстоював думку про те, що не варто переселяти на Кавказ усіх азовських козаків, а лише бажаючих. Його пропозиція ґрунтувалася на тому, що АКВ в основній масі населення не має козачого елементу, а є звичайними землеробами, яких приписали до козаків після появи АКВ. На його думку було доцільно дати можливість переселитися справжнім козакам, які бажали продовжити військову службу, а «мирних» повернути до цивільного відомства.
Думку Строганова було проігноровано і вже з 1862 року військове міністерство почало переселення азовських козаків на Кавказ. Перша партія переселенців у кількості 210 родин прибуло до станиці Костянтинівської (сучасне місто Новоросійськ) весною 1862 року. Але імперські міністерства вирішили проігнорувати попередні домовленості про переселення та розселити родини азовських козаків по окремим станицям. Ця новина викликала обурення серед переселених козаків та тих, хто залишився на землях АКВ. Для вирішення цього питання козаки «вибили» право на відправлення козацької делегації для пошуку земель для нових поселень.
Депутати вибрали для себе землі на річках Аушедз, Іля та Хабля. Спільноти козаків станиць Покровської та Нікольської під час переселення на ці території забрали з собою усі свої знамена, які вони здобули у роки служби на Дунаї, Азовському та Чорному морі, церковні коштовності, дзвони та казну війська. У 1863 році, двома хвилями, було переселено ще 658 родин з усіма військовими регаліями, церковним майном та священиком.
Але і на цей раз імперська влада порушила домовленість про спільне поселення усіх азовських козаків. Влаштувавши табір біля Анапи азовські козаки висунули вимоги про спільне поселення на новому місці, але влада продовжувала ігнорування вимог. Коли справа дійшла до відкритого спротиву, для приборкання були викликані регулярні війська, але до застосування зброї справа не дійшла. В решті решт азовських козаків розселили по чотирьом станицям: Абінській, Хабльській, Грузинській та Ілліньській.
Невпевненість у домовленостях з владою імперії хвилювала не лише тих, хто переселився, а й тих, кому було потрібно переселятися наступними. Поселенці станиць Нікольської та Покровської переселялися без особливих проблем, оскільки серед цього населення була велика кількість нащадків запорожців з Дунаю, які бажали переселення заради військової служби. Інша ситуація була з представниками станиць Петровської, Стародубської та Новоспасовської – не висказуючи великого незадоволення та спротиву, вони вирішили подати прошення наказному отаману Решетілову (тогочасному очільнику АКВ) про дозвіл звернутися з проханням до імператора залишитися на старому місці. У відповідь на прошення Решетілов відмовив та заборонив надсилати прошення у майбутньому.
Але заборона на прошення не вплинула на бажання населення цих станиць залишиться у Надазов’ї, тому спільноти Петровської та Новоспасівської станиці вирішили потайки відправити до Петербургу своїх депутатів, з проханням дозволити лишитись. Але, завдяки бюрократії, звернення депутатів переслали з Петербургу до Решетілова, який почав розслідування причин непокори: була створена військово-судна комісія, яка знайшла (або призначила) винуватими чотирьох козаків, які були вислані до Сибіру. Ця подія дуже негативно вплинула на бажання селян продовжувати боротьбу за можливість скасувати переселення.
Події пов’язані з спротивом переселенню привертали увагу тогочасного генерал-губернатора, який продовжував захищати свою думку про переведення некозацького населення АКВ до цивільного стану. Але переселення продовжувалося, і вже у 1864 році на Кавказ переселено ще 339 родин, які заснували станиці Сіверську, Азовську, Дербентську та Папойську.
Разом з тим, влада імперії склала особливе положення про повне скасування Азовського козацького війська, яке отримало Височайше утвердження 11 жовтня 1865 року, з переведенням мешканців АКВ в цивільний стан. Після скасування АКВ в станиці Покровській залишилось 23 родини колишніх дунайських запорожців, які з власної волі відправилися на Кубань весною 1866 року.
Таким чином, після 1866 року частину Азовського козацького війська було приєднано до Кубанського козацького війська, а інша частина була переведена до цивільного стану.
Важливо відмітити, що населення станиць не забуло про своїх земляків, яких вислали до Сибіру. Після того як АКВ було скасовано, а примусове переселення зупинили, селяни почали клопотання через місцевих чиновників, метою якого було повернення чотирьох висланих козаків. Клопотання були задоволені, і з Сибіру до Надазов’я повернули трьох козаків (один помер у Сибірі).
