Версії заснування Маріуполя. “Козацьке” питання
Для тих хто цікавиться місцевою історією не є секретом, що є певний перелік питань для маріупольців, які можна обговорювати дуже довго, але дійти до істини – дуже складно (простіше посваритися). Проте такі питання не втрачають своєї актуальності та залишаються важливими для маріупольської історії.
Таким питанням є дата заснування міста Маріуполя та визначення того, хто саме його заснував. Існує дві основні групи які захищають протилежні точки зору: 1) місто заснували «греки» під проводом митрополита Ігнатія; 2) засновниками сучасного міста є представники запорізького козацтва. На захист цих точок зору приводиться велика кількість аргументів та різних джерел. Окрім цього, як і у більшості «широких» питань, в середині таборів прихильників «грецької» та «козацької» версії існують навіть «фракції», які погоджуються в чомусь основному (наприклад, хто заснував), але мають власну точку зору на певну особливість заснування.
Зародження та формування міст
Так як наше завдання ознайомитися з питанням пов’язаним з заснуванням Маріуполя, то потрібно дізнатися інформацію про сам процес формування міст.
З відкритих джерел інформації можна встановити, що час заснування цілого ряду міст (особливо в Європі) сягає часів до нашої ери, а час заснування іншого ряду міст у другому тисячолітті нам невідомий. Їхній вік обчислюють з часу першої згадки у літописах та інших історичних документах. Зазвичай про них пишуть: відоме з такого року і місто з такого року; за рідкісними винятками вік міста визначають на основі археологічних даних. Переважна кількість міст зросла з невеликих населених пунктів, тому про них в різних джерелах вживають такий прийом: місто з **** року, засновано у середині ** столітті .
Не менш важливим є і розуміння значень самих термінів, якими в різні часи називали населені пункти.
Населеним пунктом вважається населене місце або поселення – первинна одиниця розселення людей у межах однієї забудованої ділянки. Обов’язковою його ознакою є сталість використання його як місця проживання рік у рік (або сезонно).
Зимівник – назва житла і козацького господарства на території Вольностей Війська Запорозького. Виникли як місця для утримання худоби взимку. Пізніше «зимівниками» стали називати зимові помешкання для людей. З розвитком місцевого сільського господарства і промислів перетворилися на значні економічні осередки, де застосовувалася наймана праця новоприйнятих і незаможних козаків, а також селян.
Острог – огороджене частоколом місце, місто або селище, яке було укріпленим пунктом.
Заїмка – заняття земель, що нікому не належать, для поселення та ведення сільського господарства; поселення, що виникло в результаті займанщини; невеликий віддалений населений пункт.
Фортеця – укріплений пункт (або місто), підготовлений до кругової оборони та тривалої боротьби в умовах облоги.
Місто – населене місце, великий населений пункт, населення якого зайняте звичайно поза сферою сільського господарства.
Село – велике селянське поселення з церквою чи поміщицькою садибою.
Самі міста найчастіше виростають із дрібніших населених пунктів. Переважна більшість з них зросла з дрібних населених пунктів.
У зв’язку з цим необхідно визначити різницю у трактуванні терміну «місто» в різних значеннях: 1) в «адміністративному» – великий населений пункт; адміністративний, промисловий, торговельний та культурний центр; 2) в «історичному» – населене місце, обгороджене та укріплене стіною; фортеця.
Про це «історичне» значення слід пам’ятати при визначенні віку будь-якого міста. Бо з кінця V до середини XVII століття в Європі і на території давньоруських земель всі міста, що виникали в цей період, оточувалися укріпленнями для захисту від набігів кочівників і нападів ворогуючої сторони.
Саме в таких історичних та адміністративних значеннях (до XVІII століття) формувалась більшість міст на території сучасної України.
Козацьке питання Маріуполя
В середовищі тих, хто захищає «козацьку» версію заснування Маріуполя, ця версія базується на інформації про козацьку фортецю (укріплення) в гирлі Кальміуса. У 1826 році повітовий землемір, маріуполець Яків Калоферов у «Камеральному описі місту Маріуполя» писав, що на його території знаходилась фортеця, бастіони та рови якої досі можна побачити в кордонах міста.
Частина опонентів «козацької» версії звертає увагу на те, що якби це укріплення було побудовано запорізькими козаками у 1734 році (є історичні документи які кажуть про наявність у цей час на місті Маріуполя Кальміуської слободи), колезький реєстратор Калоферов не забув би написати про це. Бо з часу ліквідації Запорізької Січі минуло лише півстоліття і ще могла зберіглися інформація про наявність на цій території козацької фортеці.
З цього моменту у нашій статті згадується Кальміуська слобода та однойменна фортеця. Як писали в своїх працях А. Скальковський, Д. Яворницький, Н. Полонська-Василенко та В. Голобуцький, у 1734 році у гирлі ріки Кальміус була поставлена фортеця. Укріплення було поставлене на високому правому березі Кальміуса. Укріплення було обнесено частоколом, а з боку степу прикрито земляним валом та невеликим ровом. Усередині самого укріплення були приміщення для людей, коней та для похідної церкви.
Варто зазначити, що схожа ситуація була не одинична на території сучасної Донецької області. Дуже відоме у сучасності місто Бахмут також мало своїм початком козацьке укріплення. На початку XVIIІ століття на річці Бахмутці було збудовано фортецу, яка розташовувалася по обидва боки річки. Обнесене укріплення стоячим дубовим острогом, в якому мало пару проїзних воріт.
У фортеці Кальміус (як і у кожній фортеці) знаходився загін вояків-запорожців на чолі з полковим старшиною. Полковий старшина був не лише командиром цього загону, він виконував і адміністративні задачі, оскільки сама фортеця була центром Кальміуської паланки, «столиці» адміністративно-територіальної одиниці.
Саме звідси здійснювалася адміністративна влада над територією всієї паланки: велося комплектування проміжних станцій на шляху з Кальміуса до Кошу та по дорозі з Кошу на Дон.
Влада старшини виражалася у забезпеченні охорони тракту «фортеця Петровська – фортеця Святого Дмитра Ростовського» в межах Кальміуської паланки; в утриманні поштових станцій над Білосарайським лиманом і на переправі через Кальчик.
На кальміуського старшину покладалось забезпечення гарнізону продовольством. Наприклад, 17 листопада 1768 року кальміуський полковник Сидор Чалий рапортував Кошу про видачу відпускних свідоцтв козакам його паланки на три тижні до Бахмута за покупкою хліба та сілі.
Адміністративною та фіскальною функцією Кальміуса (центру однойменної паланки) було стягнення, відповідно до встановленого Кошем порядку, обов’язкових мит з усіх купців, що приїжджали і від’їжджали; з чумаків – за переправи через річки та за супровід їх у дорозі.
Старшина, що знаходилася в Кальміусі, стягувала також акцизний збір з «шинкуючих козаків» за торгівлю спиртними напоями на території паланки, про що свідчить ордер Коша Запорізького полковнику Кальміуської паланки від 29 серпня 1767 року.
Адміністративною функцією полковника та старшини була й видача спеціальних дозволів («квитків») на виїзд за межі Кальміуської паланки (рапорт кальміуського полковника Сидора Чалого від 17 листопада 1768 року).
Окрім укріплення та адміністративного центру Кальміус був також і торговим центром. Василь Пірко у роботі «Матеріали архіву Кошу Нової Запорізької Січі…», стверджує, що у Надазовському регіоні найбільшими центрами торгівлі були Бахмут та Кальміуська слобода.
Існувала в Кальміусі та судова влада. Про один із фактів здійснення правосуддя розповідав А.Скальковський в «Історії Нової Січі чи останнього Коша Запорозького». За те, що наймит Грицько Капустенко, перебуваючи у нетверезому стані, поранив ножем козака Микиту Тарана, йому на суді у самій фортеці винесли вирок: «1767 року, 8 серпня покараний переломом однієї ноги».
Не менш важливою на той час була і духовна влада, яка також була присутня у фортеці Кальміус. Вона поширювалася і на тих українців, що сиділи по зимівниками, і на тих, що жили поруч у слободі. Її Представником була козача похідна Свято-Миколаївська церква, що розміщувалася в кам’яній, критій соломою будівлі, яку описав єпископ Феодосій.
Усі перелічені фактори є підтвердженнями того, що фортеця Кальміус мала багато ознак того, що характерно для визначення її як міста. Завдячуючи дослідженням історика-науковця Вадима Коробки ми можемо зазначити ще один аргумент, який можна використати для захисту статусу міста.
Структура населення Кальміуса в часи його заснування була суто чоловічою та мілітарною. Це логічно, бо першочергово Кальміус був заснований як фортеця. Але з часом статус Кальміусу мінявся, кількість його населення збільшувалася, а статус зростав, що стало причиною появи на його території і жінок. А у зв’язку з наявністю постійної церкви це лише зайве підкреслює статус Кальміусу як не лише фортеці.
Після ліквідації Запорізької Січі на її землях запроваджувався новий, російський, адміністративний поділ. Майже вся колишня Кальміуська паланка стала Кальміуським повітом, а Кальміус – фактично центром повіту. Але вже у 1776 році Кальміуський повіт став іменуватися Павловським. Як писав в своїх матеріалах єпископ Феодосій, «губернатор (Азовської губернії) Чєртков з часу вступу свого в управління нововідкритою губернією стурбований був думкою влаштувати місто Павловськ на честь і в пам’ять спадкоємця престолу Павла Петровича».
Це місто він «заснував» через два роки після перейменування повіту. Його «нове» місто Павлівськ було «засновано» в гирлі Кальміуса в день святої Марин-Магдалини, 21 липня 1778 року. Василь Чєртков заклав Марії-Магдалінінську церкву, відступивши лише трохи від існуючої фортеці.
У вас може виникнути пиатання: «Для чого засновувати «нове» місто, якщо на цьому місці воно вже є?». Питання має право на життя, оскільки ця подія повинна вивчатися в контексті загальному – катерининська політика зросійщення територій земель колишнього Війська Запорозького. А сам губернатор Чєртков обмежив свою роль у заснуванні міста перейменуванням вже існуючого населеного пункту і закладенням фундаменту церкви, яка так і залишилася довгобудом – її освятили лише 1791 року.
Але ця подія з «заснуванням» Павлівська мала і позитивні риси, оскільки самому населеному пункту у гирлі Кальміуса держава офіційно надала статус міста.
29 вересня 1779 року намісник цариці Г. А. Потьомкін підписав ордер № 2829 губернатору Чєрткову, в цьому ордері вже йшла мова про переселення кримських християн грецького закону на територію колишньої Кальміуської паланки – Павлівськ та його околиці.
У ньому не лише вказувалися межі цих земель, а й утримувалося розпорядження грекам майбутнє місто їх «іменувати Маріуполь».
Канцелярія Азовського губернатора, своїм розпорядженням №1817, продублювала ордер Потьомкіна та наказала всім кримським переселенцям з 1 квітня 1780 року розпочати переселення на нововідведені ним землі.
І 26 липня 1780 року вихідці з кримських міст прибули до гирла Кальміуса.
Таким чином ми прослідкували основні етапи та аргументи на користь «козацької» версії заснування Маріуполя та з’ясували про основні суперечливі дати, які є предметами дискусій серед цієї групи дослідників.
