Грецька колекція Маріупольського краєзнавчого музею
З моменту появи у Надазов’ї кримських переселенців пройшло вже майже 250 років. За цей час в нашому регіоні було засновано величезну кількість нових селищ та містечок. Протягом усього цього періоду відбувалось культурне збагачення як самих колишніх кримських переселенців, так і народів, які проживали або селилися з ними поруч.
Зважаючи на те, що кримські переселенці, які зараз відомі як «приазовські греки» були неоднорідною спільнотою, їх культурні та соціальні особливості привертали та привертають увагу сучасних дослідників з середовища, як істориків так і етнографів. Але для початку потрібно визначити яким чином відбувалось заселення Надазовського регіону.
Переселенці з кримських міст Кафи, Бельбека, Балаклави, Карасубазара, Гезльова, Бахчисараю і його передмістя Маріама оселились в Маріуполі. Навіть у сучасному Маріуполі ще можна знайти свідчення та докази цього переселення: у старій частині міста можна знайти вулиці Кафайську, Євпаторійську, Готфейську та Карасівську.
Сільське населення Криму заснувало в Маріупольському повіті двадцять сіл. В одному селищі об’єднувалися вихідці з різних кримських сіл, зберігаючи назву рідного села найбільш численної частини населення. В заплаві річки Вовчої та її притоках Сухі і Мокрі Яли опинились мешканці сіл Комар, Велика Янісоль, Керменчик, Багатир, Константинопіль і Улакли.
На правому березі Кальміуса і в басейні його притоків виникли села Бешево, Стила, Каракуба, Ласпа, Ігнатівка, Карань, Чермалик, Сартана, Старий Крим, Чердакли та Мала Янісоль. На березі Азовського моря в селах Ялта і Урзуф оселились колишні мешканці селищ та містечок Південного берега Криму, а північніше було засновано село Мангуш. Поступово кількість грецьких поселень збільшувалася, колишніми переселенцями засновувалися нові села, а іноді до Надазов’я прибували нові «партії» переселенців.
В частині з цих сіл розмовляли румейською мовою, в частині – урумською. Переважно уруми та румеї селилися окремо, але були приклади і спільного проживання, наприклад у Великій Янісолі проживало змішане населення. Але з криму вийшли не лише уруми та румеї – в Ігнатівці оселились кримські грузини і волохи. Пізніше до кримської групи поселенців приєднались малоазійські греки, які заснували село Анадоль (від назви регіону – Анатолія); греки-волонтери, учасники Кримської війни, які заснували селище Новомиколаївка.
Указом Катерини II від 21 травня 1779 року греки-переселенці одержали російське підданство і певні привілеї. Документ був оформлений у вигляді Дарованої грамоти, прикрашеної срібною парчею, золотою аплікацією і акварельним розписом. На честь переселення християн з Криму була випущена пам’ятна медаль, напис на якій свідчить: «Здесь пристанище благотишное».
В місті і селах митрополит Ігнатій заклав храми на честь шанованих святих. Був створений Маріупольський грецький суд – виборний орган управління, який виконував адміністративні, судові, поліцейські і господарські функції. Все це зумовило початок нового етапу в житті переселенців.
До теперішнього часу греки Приазов’я зберегли свою мову, традиції, обряди, пісні і танці, своєрідність кухні. Але час не змилувався над пам’ятниками матеріальної культури.
Етнографічна колекція Маріупольського краєзнавчого музею, заснованого в 1920 році, почала формуватися вже в перші роки його існування. Значна увага в цій роботі приділялася культурі греків Приазов’я. В 1925р. завідуючий музеєм Іван Коваленко розробив програму вивчення грецького населення Маріупольського округу (сучасний південь Донецької області).
Протягом 1926-1930 років музеєм було організовано декілька етнографічних експедицій в грецькі села: Ялту, Урзуф, Мангуш, Сартану, Македонівку, Старий Крим, Чердакли, Чермалик, Малу Янісоль, Ласпу, Карань, Староігнатівку, Керменчик. Дослідження проводили робітники музею: Коваленко І.П.; завідуюча етнографічним відділом Коваленко Н.С.; завідуючий історико-археологічним відділом Піневич П.М.; фольклорист Гайдай М.П.; фотограф Улахов М.М. та інші. Вони координували свої дії зі співробітниками Науково-дослідного інституту історії літератур і мов Заходу і Сходу і Асоціації сходознавства України.
Про зміст зібраного етнографічного матеріалу розповідає звіт Коваленко І.П. за 1926-1927 фінансовий рік: «…приобретены большие коллекции: а) ковров различных рисунков; б) дорожек; в) шерстяных тканей (окрашенных), шерстяных тканей простых; г) полотняных тканей оригинальных рисунков; д) полотенец из шёлковой и льняной ткани, вышитых оригинальным рисунком: двухсторонним типа «марама», «ишлеме юзьбез» и «тохма юзьбез»; е) цветных узорчатых тканей типа «тохма» для украшения стен дома …кружев, других женских рукоделий. Отдел располагает богатой коллекцией художественных местных пасхальных писанок «иканыча»; коллекцией хлебных изделий разных типов; богатой коллекцией экспонатов религиозно-семейного обихода; коллекцией женских головных украшений из серебра, меди, камней и жемчуга; коллекцией одежды свадебной; небольшой коллекцией предметов домашне-хозяйственного обихода; огромной коллекцией амулетов-фетишей от различных болезней; …коллекцией оригинальной медной посуды. …выдающееся место занимает коллекция предметов религиозного культа ручной работы из крымско- серебром и шёлком».
Паралельно з Маріупольським музеєм краєзнавства питаннями етнографії займалися співробітники Сталінського (Сталіно – сучасний Донецьк) окружного музею. Зібрані ними матеріали і фототека були передані до фондів Маріупольського музею. Сюди також надійшло зібрання предметів матеріальної культури греків з музею села Стила. В 50-і роки значна частина грецької етнографічної колекції була переведена до фондів Донецького обласного краєзнавчого музею. Чергове поповнення фондів Маріупольського музею відбулося в 1967 році. Жителька села Сартана Гумеч В.С. зібрала і передала колекцію тканин, вишивок, посуду, писанок. В 1974 році на громадських засадах в селі Сартана надійшло ще 130 оригінальних предметів історії і культури греків Приазов’я.
В 1980-1990-і роки співробітники Маріупольського краєзнавчого музею здійснили декілька поїздок в села південної частини Донецької області. У наслідку цих експедицій етнографічна колекція музею поповнилась предметами побуту мешканців краю кінця XIX – початку ХХ ст.
До початку російського вторгнення грецька етнографічна колекція налічувала близько 1000 одиниць зберігання. В основному це був сільськогосподарський інвентар, знаряддя праці ремісників, оздоблення житла, керамічний і мідний посуд, одяг і різні ткані вироби та різноманітні жіночі прикраси.
Під час організації переселення кримських християн, митрополит Ігнатій клопотався про забезпечення духовних потреб своєї пастви. Він перевіз до Надазов’я церковне начиння, яке зберігалося в будинку митрополита і видавалося відповідно до побудови нових храмів. Після закриття і подальшого руйнування церков в 1930- і роки ХХ століття деякі культові предмети надійшли до фондів музею: кадила, потири, хрести, богослужебні книги та ін.
Серед них – унікальний пам’ятник епохи середньовіччя – дерев’яний різьблений чотириконечний хрест з мідними литими накладками, прикрашеними перегородчатою емаллю. На центральній накладці розміщена горельефна фігура розіпнутого Ісуса Христа з короною на голові, на кінцях – фігури апостолів Петра і Павла, ангела і зображення крилатого бика
Яскравим зразком золотошвейної майстерності греків є плащаниця, датована ХVІІІ століттям. Вона виготовлена з шовкового атласу червоного кольору. В центрі вишита багатофігурна композиція «Покладення в труну». Біля труни Господньої зображені Богородиця, Іоанн Богослов, ангели. Над фігурою Ісуса Христа – ківорій у вигляді купола з колонами. Широка парчева облямівка сріблястого кольору містить текст тропаря, вишитий шовком.
На новій батьківщині греки продовжували розвивати свою традиційну обрядовість, своє рідні риси якої знайшли багате віддзеркалення в пам’ятниках матеріальної культури. Музей мав у своєму розпорядженні колекцію писанок (іканица), зібраних в грецьких селах. Вони фарбувалися в яскраві кольори, прикрашалися геометричним або рослинним орнаментом. Іноді складовим елементом візерунку є букви «X» i «B».
В 30-і роки музей володів колекцією хлібних ритуальних грецьких виробів, зафіксованих на фотознімках. Це обрядова випічка календарних святкових дат: васілопіта, христонсом, флуто; пасхальний хрестоподібний хліб псатир, пиріг із запеченими яйцями артос, булочки у вигляді пташок пуліко, пуліц і інші.
До культових предметів маріупольських греків відносяться вотивні підвіски (лат. votivus – ypoчисто обіцяний, присвячений богам; лат. volum – обітниця, бажання) металеві предмети, які стилізовано зображують фігуру або частини тіла людини, символи. Вони підвішувалися до чудотворних ікон в церкві в надії на зцілення або на знак обітниці. Цей звичай виник у давнину і існував у різних народів.
У маріупольських греків вотивні підвіски (урум, тілсім) використовувалися до моменту закриття церков в другій половині 20-х років. Тоді була зібрана значна колекція вотивів. Переважну більшість предметів (близько 300) пізніше передали в Донецький обласний краєзнавчий музей.
Викликає захопленість дослідників традиційний грецький одяг. Він сформувався під впливом етно-культурних зв’язків і несе на собі відбиток декількох цивілізацій: античної, візантійської, османської і слов’янської. В музеї зберігаються деякі предмети чоловічого і жіночого одягу.
Жіноча натільна сорочка (рум. камсу, пукамс; урум. гельмек, келмек, келек) має тунікоподібний крій, з рукавами без манжет, шилася з домотканого льону білого кольору або пастельних тонів. Довжина її варіювалася від середини гомілки до щиколотки. Розширяли сорочку за рахунок бічних клинів прямокутних або трапецієвидних.
До округлого коміра сорочки пришивався маленький комір-стійка. Спереду був прямий розріз від коміра (до 30 см). Широкі довгі рукава не мали зборок і пришивалися до пройми за допомогою ромбовидної або трикутної ластки. Вишивкою декорувалися пазуха і краї рукавів, іноді нижня частина сорочки від талії до подолу. Вишивали її бавовняними, шерстяними, шовковими або металевими нитками – залежно від достатку сім’ї.
Традиційні грецькі тунікоподібні сорочки з ромбоподібними ластками репрезентовані в колекції сімома екземплярами. В музеї народного побуту експонується сорочка з рідкісною вишивкою металевою ниткою по всьому подолу. Іншу сорочку прикрашає квітковий орнамент, вишитий червоними і синіми нитками. Чоловічий одяг репрезентовано двома сорочками. Одна з них належить до комплекту вівчаря, в який ще входять штани, личаки та пояс, з прикріпленими до нього сумочкою для тютюну і кресала, піхвами і ріжком.
Найпоширенішим взуттям у греків були чарухи (рум.). Їх викроювали з прямокутного шматка сиром’ятної коров’ячої шкіри, шириною 20-25 см. Спереду чарухи зшивали кутом. Через отвори, зроблені по краю, протягували тонкий шкіряний ремінець, яким стягували чарухи на нозі. Чарухи маріупольських греків до кінця ХІХ століття були зі швами, а в ХХ столітті вже мали безшовну форму українських постолів. Дві пари чарухів надійшли до музею із с. Чермалик і с. В.Янісоль, мають попереду шов і датуються ХІХ століттям.
Найяскравішим елементом, який відрізняв грецьких жінок від представниць інших народів, був головний убір періфтар, періфталь, пліфтар (грец. пері має значення «навколо, з усіх боків»; фталь від старогрец. кафайл – голова). Цей головний убір дівчата одержували в придане і вдягали напередодні вінчання, носили в перший рік заміжжя, у свята, під час обрядів сімейного циклу. Він був дуже популярний ще з кримських часів до початку ХХ століття. Вузьке, завдовжки біля 3-х метрів, полотно щільно облягало голову, один кінець його кріпився на потилиці, інший обертався навколо шиї, закидався за плече, спускався уздовж спини. По краях періфтар мав вузьку смужку двосторонню вишивку геометричного орнаменту, виконану кольоровими шерстяними або шовковими нитками, золотою канителлю. Кінці періфтара прикрашала бахрома. Всі періфтари, які зберігалися в музеї, були світлих тонів, вишиті золотом або шовком в жовтокоричневій колірній гамі. На періфтарі із с. Чердакли вишивка виконана золотою ниткою. Орнамент складається з двох «драконів» і хреста між ними.
На голові періфтар утримувався парчевою або атласною стрічкою ханьяр (від грец. хайтарі – вузда), розшитою перлами або бісером. Вона облягала підборіддя, щоки і закріплювалася на потилиці за допомогою тасьомок.
Прикраси гречанок дають уявлення про їх естетичні уподобання і відображають етнокультурні зв’язки греків Приазов’я з іншими народами. В колекції музею представлені сережки, браслети, кільця, намиста, прикраси для періфтара, пряжки і пояси.
Періфтар носили з різноманітними головними прикрасами. Нерідко вони були чудовими зразками народного ремесла. На скронях періфтар приколювали великими металевими шпильками (булонія, вулонія) з прикріпленими до них срібними підвісками (зіндеріль. змелінгуд ‘я). Дві шпильки, сполучені між собою ланцюжками з підвісками, складали прикрасу жинджир (турец. zincir – ланцюжок).
Якщо періфтар і ханьяр ще існували серед греків на початку ХХ століття, то така прикраса як злуф’я повністю вийшла з побуту в кінці ХІХ століття. Злуф’я (турец. zuluf – локон) – це фігурна підвіска, з підвішеними до неї тонкими металевими пластинками. За допомогою гачка злуф’ї закріплювалися на періфтарі нижче вуха.
Окрім вищеописаних металевих прикрас були поширені сережки (рум. кріндія, крінгкіц, кріндіх): прості і сполучені між собою ланцюжком з підвісками так, що при надяганні цих сережок ланцюжок звисав під підборіддям; срібні кільця (урум. жизюк, рум. дахли), обручки (сімадко); намиста з перламутру (рум. зніша, знішиц; урум. бонжах) з таким же хрестом.
Цікавою є шийна срібна прикраса, яка складається з ланцюжка з підвісками, хрестом і монетами Західної Європи ХѴІІ століття і Кримського ханства середини XVІІІ століття.
Традиційний жіночий костюм середини ХІХ століття доповнювався поясом. Існували пояси із золотої або срібної парчі з металевими пряжками, т.з. «кавказькі» (рум. холан, хулан, тімер; урум. хушак), або виготовлені цілком з металу (рум. зунар, знар). Металеві пояси складалися із сполучених між собою пластин або бляшок, прикрашених ажурним різьбленням або тисненням, напівкоштовними каменями або різнокольоровим склом, емаллю. Пояси такого роду в Приазов’ї не виготовлялися, їх привозили здебільшого з Кавказу. Окрім трьох парчевих поясів і двох металевих, в музеї зберігається пояс, зроблений з вузьких вертикальних смужок перламутру, пришитих до підкладки з тканини.
Пояси доповнювалися металевими пряжками, які були достатньо масивними і застібалися гачком. Частіше всього вони круглі, мигдалевидні, овальні, виконані в основному з срібла, прикрашені зернню, емаллю, чеканкою. Срібна пряжка з колекції музею виконана в техніці чорнення, скані і різьблення по металу.
Декілька срібних браслетів (рум. врашоль, врашол, врашал; урум. білізі, білезік) і кілець з фондів музею також кавказького походження.
До початку ХХ століття прядіння, ткацтво і вишивання залишалися найпоширенішими домашніми промислами. Стійке збереження традицій ткацтва і вишивки було обумовлено тим, що орнаментовані текстильні вироби були обов’язковим атрибутом побуту, а також релігійних, сімейних і календарних обрядів. Протягом XIX – на початку XX ст. зберігалися традиційні риси, технологія, види композицій і орнамент, які передавалися від покоління до покоління, про що свідчать речі, зібрані в музеї.
Найбільш широко були представлені декоративні настінні рушники (манділь) і килими (рум. і урум. тохма, тухма), якими прикрашали своє житло греки. Характерний для рушників рослинний або геометричний орнамент був виконаний вишивкою золотом або сріблом, глухою двосторонньою гладдю без попереднього настилу, вузькою срібною або золотою стрічкою, золотим або срібним шнурком і кольоровим шовком.
Незвичайний орнамент прикрашав рушник з села Ст. Керменчик. На ньому рукодільниця вишила стилізоване зображення тугри (підпис турецького султана арабськими буквами, в особливій формі, об’єднуючій його титул і титул його батька). Очевидно, це зображення було їй знайоме по турецьких монетах, які використовувалися як підвісок на жіночих прикрасах.
Тохма була домотканим полотном невеликого розміру, на кінцях якого був витканий геометричний орнамент червоного і чорного кольору.
Над софою звичайно вивішували вузьке довге горизонтально прикріплене до стіни полотнище з червоної або синьої матерії, вирізане по нижньому краю фестонами і обши те бахромою і воланами (стинар, стенарі).
Для безворсових двосторонніх килимів з вовни (рум. анаплис, капис), якими прикрашалися стіни житлових приміщень, характерний рослинний орнамент на чорному фоні.
Бажанням прикрасити все, чим користувалися гречанки, пояснюється і яскравий узор на підв’язках для панчох. Рукодільниця із с. Урзуф в кінці ХІХ століття на підв’язках вишила квіткову композицію і свої ініціали «А.Ю.».
Особливе ставлення було у грецьких жінок до такого, здавалося б, звичайного предмету як пов’язка для закріплення кужеля на прядці (руки харти, руки мандил). Робили її з оксамиту або іншого красивого матеріалу, розшиваючи кольоровими нитками. Пов’язки для кужеля вивішувалися на дверях будинку при народженні дівчинки. Такі пов’язки включали в традиційний набір речей для приданого. На пов’язці з колекції музею рослинний орнамент вишитий дрібним хрестиком різнокольоровими нитками з вовни.
Предметом етнографічного вивчення також є посуд. Якщо глиняний посуд – глеки, горщики, блюда -представлені в музеї зразками, які повсюдно існували на території краю в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, то для металевого посуду характерні риси традиційної східної культури. Мідний посуд, привезений з Криму, існував аж до 30-х років ХХ століття, зокрема, глеки на високих піддонах, казани, які використовувалися для приготування їжі на суспільних святах «панаїрах», мідні тарілки. Особливий інтерес представляє орнаментація бортів тарілок, елементами якої є медальйони з написами на грецькій мові і датами.
В цілому грецька колекція Маріупольського краєзнавчого музею є одним з важливих джерел для вивчаючих етнічну історію греків Приазовського регіону. Неодноразово матеріали фондів музею використовувалися в дослідниць кій роботі, публікувалися в наукових і популярних виданнях. Втішно, що традиційна культура маріупольських греків і сьогодні викликає неослабний інтерес у істориків і краєзнавців, етнографів і лінгвістів, майстрів образотворчого мистецтва і літераторів.
