Історія регіону. Селище Ялта у ХVІІІ-ХХ ст.

Після двох років поневірянь і лих пов’язаних з переселенням із Криму, більшість з поселенців приступили до будівництва житла на нових територіях. Зазвичай житлом ставала звичайна землянка, ці житла являли собою поглиблення в землі, які мали невисокі стіни з дерну, дах з очерету, а замість вікон використовувався воловий міхур. Опалення та приготування їжі в такому житлі було курним (без димоходу), через відсутність обпаленої цеглини для будівництва печі та труби.

Ці умови були характерні для усіх переселенців з Криму, які обрали для поселення сільську місцевість навколо Маріуполя, та майже для усіх переселенців хто осів в самому місті. У зв’язку з тим, що імперська влада не виконала в повній мірі обіцянок про забезпечення будівельними матеріалами, проживання у землянках було майже єдиним виходом в кліматичних умовах азовських степів.

Саме в таких умовах почалось становлення одного з приморських селищ Надазов’я, заснованого кримськими християнами – села Ялта (або Яліта). Незважаючи на усі складності з житлом, першого ж року (у 1780 році) поселенці Ялти збудували невелику церкву з місцевого каменю, в ім’я рятівника Іоанна Золотоуста. Цікавим є те, що назва церкви та її начиння були перенесені з кримської Ялти. Вже 1784 року було закладено велику кам’яну церкву з тим самим найменуванням, а 1785 року її освятили та відкрили для богослужіння.

У перші роки існування церкви ялтинські священики не вели метричні книги і не реєстрували народження, одруження і смерті людей – цей факт не дозволяє докладно дослідити структуру населення у перші роки існування нового села. Богослужіння у Ялті велося грецькою мовою, аж до 1873 року, коли було введено нові правила, і богослужіння почали проводити церковнослов’янською мовою.

Одночасно з турботами щодо влаштування житла та храму, поселенцям потрібно було отримати земельні наділи. Кожна сім’я з Криму наділялася 30-ю десятинами землі, але головною проблемою була необхідність зорати цю землю для озимого та ярого посіву. Усі ці проблеми були ускладнені тим, що на зиму потрібно було підготовити паливо для опалення житла та знайти корм для вцілілої худоби. І усе це було майже неможливо знайти у голому степу, в якому немає ані великих лісів, ані можливостей збудувати загони та амбари для тварин.

Незважаючи на великі труднощі з влаштування нового місця проживання, вже через кілька місяців після заснування Ялти поселенці почали займатися своїми основними заняттями, які стали характерними для багатьох жителів Ялти – землеробством та скотарством.

Географічні та кліматичні умови селища Ялта

Окрім жахливих кліматичних умов характерних для нашого регіону, велика частина переселенців стикнулася з проблемами дефіциту води. Спочатку в Ялті використовувалася ключова вода з балки та річки Мокрої Білосарайки, яка протікала у північній частині села. Але з розвитком та розширенням села почали ритися колодязі, якість води в яких була дуже низькою – солоною, жорсткою, та малопридатною для вживання. Пізніше для місцевого населення були вириті більш глибші колодязі, але природна питна вода завжди була у дефіциті, який зберігся навіть до сучасності.

Само село Ялта було засновано у дельті річки Мокра Білосарайка, низини якої були залиті водою. Ця частина села називалася «плавнями», тут вдосталь росли папороть і очерет, які використовувалися як будівельний матеріал і паливо для опалення житла. Плавні з’єднувалися з морем протокою, якою паводкові води витікали в море. Низина між Ялтою і морем являла собою піски, солончак і болотяні місця, звані «лиманом».

В околицях Ялти переважав чорноземний ґрунт, на якому з моменту заселення активно зростали озимі та ярі хліба. Великим попитом користувалась пшениця арнаутка, яка дорого цінувалася заморськими купцями, але шлях до повного аграрного засвоєння навколишніх земель ялтани проходили досить довго, давала про себе знати відсутність аграрного досвіду.

Кліматичні умови Ялти азовської дуже сильно відрізнялися від кримської: температура могла різко змінюватися від тепла до холоду та навпаки. Північно-східні та східні вітри взимку приносили завірюхи та хуртовини, а в інші пори року – сухові та курні бурі. Зима була снігова, морозна, з хуртовиною або сира, з відлигами та заморозками. Море замерзало у грудні, в березні очищувалося від льоду. Весна була короткою та сухою, а літо – спекотним, з малою кількістю опадів.

Для сучасних жителів Надазов’я це звичні кліматичні умови, але завжди потрібно пам’ятати про те, що більшість з цих переселенців провели велику частину життя у Криму, де клімат був дуже м’яким, а в певних місцях був як у субтропіках – де взимку була плюсова температура.

Ці проблеми у Надазов’ї, а також перенесені позбавлення в дорозі (втрата близьких і худоби, епідемії, хвороби та постійна потреба у базових продуктах) стримували приріст населення та господарське освоєння землі. Але поселенці поступово звикали до суворого степового життя.

Довгий час землянки, виконані поспіхом, були бідними, малих розмірів і неміцними, але у міру обживання поселенці Ялти виходили із землянок. Почалось будування житла з саману, у будинках почали з’являтися печі із димовими трубами. Ялта стала розширюватися у всіх напрямках, почала заселятися прибережна частина – «тараль», хоча життя там було пов’язане з ризиком затоплення морем.

Поступова інтеграція Ялти у загальноросійську систему управління

Імперська влада в Ялті здійснювалася особливим урядником з росіян, який, переважно, виконував символічні функції. Пізніше урядників змінив доглядач із обов’язками писаря. Сама Ялта підпорядковувалась особливому засідателю Маріупольського грецького суду, який виконував обов’язки пристава.

Поступово, після середини ХІХ століття, села кримських переселенців почали інтегруватися в загальноросійську модель управління, що мало як позитивні риси, так і негативні (а іноді і курйозні). Саме під час таких інтеграційних процесів в Ялті було замінено мову богослужінь, незважаючи на наявність населення яке не було слов’янським, обряди в церкві почали проводити російські попи на церковнослов’янській мові.

1871 року в Ялті відкрили пошту, яка двічі на тиждень отримувала та надсилала кореспонденцію до Маріупольської повітової пошти.

У 1874 році на чоловічу половину жителів Ялти поширився загальний військовий обов’язок, він став громадянським обов’язком, рівним для всіх станів. До цього греки Маріупольщини від неї звільнялися згідно з Указом від 21 травня 1779 року.

1873 року у Ялті було відкрито однокласну школу, побудовану коштом повітового земства. Мешканці називали її «земською». У 1903 році було відкрито другу однокласну школу у Ялті. Нагадуємо, що однокласна школа, це школа де навчання триває три роки, а викладачем працює один вчитель (а не школа, де навчають один рік).

У 1901 році в Ялті було збудовано та відкрито двоповерхову двокласну школу з просторими та світлими класами. Школа була побудована коштом міністерства освіти і називалася у народі «міністерської». У двокласних школах навчання тривало протягом 5 років, викладали предмети 2 вчителі, а перелік дисциплін був розширений. У 1930 році ця школа набула статусу середньої. У 50-х роках будинок школи було розширено, внаслідок чого зовнішній вигляд було змінено невпізнанності.

Церква, яка прослужила понад 100 років, прийшла у старість і своєю місткістю вже не влаштовувала парафіян Ялти. Наприкінці ХІХ століття Маріупольська єпархія дала згоду та частково фінансувала будівництво великої кам’яної церкви, яка була освячена у день Івана Купали.

З розвитком промисловості та зростанням населення в Маріуполі життя ялтан почало покращуватися. Завдяки близькості міста селяни отримали ринок збуту сільгосппродукції та можливість придбання всього необхідного для господарства. Починаючи з 1870-х років в Ялті почали будувати великі будинки, з’явилися вітряки, навколо Ялти розкинулися великі сади, виноградники та бахча. Більше 50 років знадобилось переселеному населенню для того, щоб повноцінно почати господарювати на новому місці проживання.

У 1900 році в Ялті, згідно з волосним подвірним переписом, налічувалося 1240 дворів з населенням понад 6 тисяч людей.

Особливості сільского господарства у Ялті

На відміну від інших грецьких сіл у Ялті вівчарство займало незначне місце у господарській діяльності селян, очевидно, давало про себе знати приморське проживання у Криму, де вівчарство було не поширено.

Вже з середини ХІХ століття у ялтанських господарів з’явилися сезонні та постійні працівники українського походження. Це було пов’язано з тим, що переселенці мали велику кількість землі, але імперська влада не продумала питання відсутності господарського досвіду у переселенців. Основними працівниками у Ялті, до відміни кріпосного права були українці-втікачі. Вони знаходили собі прихисток не лише у Ялті, а й у інших селах Надазов’я. Крім того, в Ялті працювали майстрові люди: ковалі, теслярі, муляри, пічники, покрівельники та інші.

Однією з подій яка досить сильно вплинула на розвиток сільського господарства у нашому регіоні стала Столипінська реформа від 9 листопада 1906 року. Реформа дозволяла переселення селян на хутори та відруби. Справа у тому, що у самих ялтан (та інших селян того часу) ділянки часто знаходилися на відстані 10-15 верст від будинку. Все це становило великі труднощі та незручності для селян.

Окрім того, згідно з новим земельним законом вся земля, що перебувала в общинному володінні, могла передаватися у власність окремого селянина з повною можливістю перенесення його будівель із села на ділянку (хутір) за рахунок держави. Хутірська система робила кожного селянина маленьким поміщиком. Якщо дивитися на карти Маріупольського повіту та округу можна на власні очі побачити, що його територія була «усіяна» хуторами.

Нестабільність та становлення радянської влади у Ялті

Перша Світова війна, що розпочалася 1 серпня 1914 року, вплинула на розвиток та процвітання села. Почалася масова мобілізація придатних до військової служби чоловіків, хтось потягнувся на маріупольські заводи – робітники не підлягали мобілізації на фронт.

25 жовтня 1917 року відбулася революція, до влади прийшли більшовики. Незабаром революція переросла у війни 1917-1921 років. Цей період смути занурив Ялту у добу економічного занепаду: була введена система жорстких економічних заходів, у тому числі найненависніший захід продрозкладки – експропріація зерна у селян.

Озброєні загони, налітали на село і відбирали у селян зерно. Селянину залишали 30 фунтів (близько 12 кг) на їдця. Був організований «комнезам» (комітет незаможних селян), члени якого звільнялися від продрозкладки та отримували до 25% вилученого зерна. У відповідь більшість селян скоротили до мінімуму виробництво сільгосппродукції.

21 березня 1921 року, було запроваджено Нову Економічну Політику – НЕП, метою якої було зацікавити селянина розширенні виробництва продуктів харчування. Замість продрозкладки було введено помірний продподаток. Виконавши його, селянин отримував право продати надлишки хліба за ринковими цінами.

Але після природніх катаклізмів (засухи) у 1921 році на територіях України почався голод, жителі Ялти пустилися в далекі райони України та на Кубань, де врожай був непоганий. Вимінювали на продукти все, що представляло інтерес для ситої людини: золоті речі, одяг, швейні машини, домашнє начиння.

Хто мав що міняти і міг перенести дорожні тягарі, той забезпечував сім’ю. Але багатьом незаможнім, хворим та вдовам це було не під силу, і вони стали першими жертвами голоду.

Смертність набувала таких розмірів, що померлих від голоду не встигали ховати. Місцева влада вирішила встановити на чотирьох кутках цвинтаря дерев’яні комори, туди й складали трупи. З настанням весни поряд з коморами викопали ями, трупи скинули в них і засипали, а комори спалили. Так, у Ялті з’явилися перші братські могили.

При селі було організовано комітет голодуючих – «комголод», через який надавали допомогу найбіднішим. Смертність припинилася, але голод продовжувався.

До весни 1922 року в Ялті були проведені заходи щодо землеустрою, що передбачали розподіл землі всім селянським господарствам за рахунок безхозної землі. Але після голоду 1921 року, для того щоб засіяти поле, доводилося об’єднуватися кільком господарствам: запряжку йшли вцілілі коні та корови; зерно для засіву брали з недоторканих запасів (а подекуди люди не мали й цього запасу). Ті, хто не мали жодної худоби, впрягалися самі в борони, щоб якось прикрити кинуте на землю зерно.

Восени 1922 року, після розрухи та голоду, відкрилися школи для дітей та лікнепи (ліквідація неписьменності) для дорослих. Для більшого охоплення навчанням неписьменних залучалися старші школярі та вчителі, які проводили заняття вдома.

Колишня будівля волосної управи була переобладнана під сільський клуб, при якому організували читальний зал із бібліотекою. Організовувалися гуртки художньої самодіяльності, у яких брали участь сільська інтелігенція та старшокласники.

У 1923 році в Ялті відкрилася амбулаторія-лікарня для хворих, де працювали: один лікар, два фельдшери і одна акушерка. Ці медпрацівникі обслуговували населення Ялти та прилеглих населених пунктів. В цей час у селі працювала приватна аптека (у часи НЕПу це було дозволено) та пошта.

У середині 1920-х років геологи виявили питну воду, і незабаром було збудовано водокачку, яка полегшила проблему питної води в Ялті. У селі було організовано сільгоспкооперацію чи сільгосптовариство, де було відкрито пункти прокату сільгоспмашин: тракторів, молотарок та зерноочисних машин, але попит на цю техніку випереджав можливості товариства.

Нова економічна політика допускала розвиток капіталізму за умови збереження за державою головної ролі. Політика НЕПу забезпечила швидке відновлення зруйнованого господарства: до 1927 року врожаї зернових перевищили рівень 1913 року.

Час минав, спогади про жах громадянської війни йшли в минуле, повертався добробут, і селянин примирився з більшовицьким режимом, до якого ще недавно ставився із недовірою. Багато хто дійсно повірив, що НЕП буде існувати довго, а «воєнний комунізм» пішов у минуле.

Але наприкінці 1920-х років на території України, та у Ялті зокрема, з’явилося нове слово – «кулак». На той час утворилися три соціальні групи. Першу групу становили відносно багаті селяни – «кулаки». «Кулак» – це не тільки скупий мужик, нещадний експлуататор своїх односельців (за версією радянської пропаганди), а й тяжка праця до сьомого поту, ініціатива та трохи удачі (як це бувало фактично). Другу групу представляли селяни середнього достатку – «середняки». Вони мали трохи землі, але достатньо для того, щоб прогодувати сім’ю та мати певний надлишок продукції, який дозволяв отримувати гроші. Тобто це був звичайний селянин – працьовитий та забезпечений. Третю групу складало найбідніше селянство – «бідняки». Наймити та батраки, ці люди бідніли з різних причин. Зазвичай це були люди яких хвороба, передчасна смерть годувальника чи стихійне лихо змушувало продати свою землю і позбавлялася єдиної надійної опори для життя.

Але бувало і таке, що «бідняками» ставали через невміле господарювання, лінощі та пияцтво.

Офіційно «кулаком» вважався той, хто мав більшу земельну ділянку, ніж «середній» селянин і використовував найману робочу силу. Для виявлення цих «куркулів» було створено «трійки», які складалися з представників ГПУ (Головне політичне управління), голови сільради та секретаря місцевого партійного осередку.

Велику роль у цьому процесі грали особисті антипатії, заздрість чи небажання селянина вступати до колгоспу. Тих, хто чинив опір владі, розстрілювали чи відправляли до Сибіру (другий варіант був більш розповсюдженим). Решту «грабували» – конфіскували все, від майна та особистих речей, до нерухомості. Колишніми «кулаками» поповнювалися ряди міських робітників, але з тавром «лишенців» (позбавлених виборчих та інших цивільних прав), цей статус отримували після конфіскацій.

Конфісковане майно забирала держава, але частина падала до жадібних рук людей, що прибилися до села у велику розруху перших років революції і стали виразником інтересів найбідніших верств сільського населення.

Таким чином вдалось підкорити і залякати «середняків».

Але цей «класовий терор» запустив руйнуючі процеси: селяни квапливо і безглуздо різали свою худобу. Багато хто не хотів задарма віддавати своє, або не хотів стати черговою жертвою «розкуркулення».

Створення ТОЗів та “колхозів”

У 1929 році селян почали об’єднали в товариства зі спільної обробки землі – ТОЗи. Тоді ж було організовано комуни, які на початку 1930 року з них утворили одну комуну – «Червона Ялта», куди увійшли селяни сіл Ялта, Юр’ївка та Камишувата Балка. Але у березні того ж року комуна розвалилася, і селяни почали розбирати своє майно та худобу, але не всім це вдалось.

Цікавим був сам сценарій створення колгоспу (він був типовим для багатьох сіл). У село прибувала група партпрацівників, які зганяли людей на мітинг, під час якого селян змушували дати згоду створити колгосп. Партійний активіст звертався до громади і заявляв: «Хто проти колгоспів – той проти Радянської влади! Голосуємо. То хто проти колгоспів?», потім надходила пропозиція всім селянам передати свою землю, худобу та інвентар у володіння колгоспу.

Колективізація прорубувала криваву межу між учорашніми друзями, сусідами та рідними. Пригадувалися старі образи, не вщухала ворожнеча, а головне, виривалася назовні зла заздрість. Радянська влада грала на цьому: одним махом можна і розквитатися з ким треба, і прихопити чужого майна, і вийти в люди, а то й у начальники.

Навесні 1931 року у Ялті була проведена суцільна колективізація – створено 8 колгоспів: «Фос» («Світло»), «ім. Ілліча», «Червоний борець», «Астра» («Зірка»), «Червоний Жовтень», «Перше травня», «ім. Ворошилова» та «Комінтерн».

Теоретично колгоспи належали селянам, але фактично вони виконували державні замовлення поставок сільськогосподарської продукції та повністю контролювались чиновниками. Тільки виконавши план з держпостачання, колгоспи мали право розпоряджатися залишками своєї продукції. Якщо залишки були, їх розподіляли між своїми членами. Перші два роки колгоспники отримували надлишки з розрахунку кількості їдків, що взагалі відбивало будь-яке бажання працювати. Бо усі працювали однаково, а отримували не за результатом роботи, а за кількістю членів родин.

Потім мірою оцінки праці в колгоспі став трудодень. Кожен колгоспник мав виробити певну кількість трудоднів протягом місяця і протягом року загалом. За підсумками роботи господарства виплата колгоспнику здійснювалася натурою та грошима, але вона була така мізерна, що розраховувати на неї не доводилося.

Всі надії покладали на присадибну ділянку землі. Держава тут також не лишилась осторонь: за земельну ділянку, фруктові дерева, корову, свиню, теля, вівцю, козу та курку колгоспник обкладався податком.

Крім того, існувала система контрактації, за якою необхідно було здати певну кількість молока необхідної жирності, потрібну кількість яєць, вовни. Тобто, якщо у тебе є корова – ти повинен надати державі безкоштовне молоко. За ці продукти платили копійки, але за невиконання контрактації чи несплати податків накладався штраф чи конфіскувалося майно. Тому зарізати худобу та з’їсти її було простіше, ніж не закрити «норму» та дочекатись конфіскації цієї худоби.

Восени 1932 року держава вилучила увесь хліб, не видавши за роботу ані грошей, ані хліба. Голод досяг піка на початку 1933 року. Селяни поїдали свійських тварин, кору дерев, були випадки людожерства. Сучасники відзначали, що спочатку вмирали чоловіки, потім діти, останніми – жінки, але перед смертю багато хто божеволів, втрачали людську подобу.

Вдруге, за 15 років радянської влади, на Ялтинському цвинтарі з’явилися братські могили..

Директивним листом КП(б)У та РНК УРСР від 23.01.1933 року за підписом секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвича та голови Раднаркому УРСР В. Чубаря наказувалася неприпустимість виїзду селян за межі свого повіту.

Постановою Маріупольського міськкому КП(б)У від 6.01.1933 року передбачалося: 1) За злісний опір виконання плану хлібозаготівель та саботажу вивезти в рахунок хлібозаготівель усі фонди, у тому числі й посівні, з колгоспів «Фос», «Ілліча», «1 Травня», «Ворошилова» Ялтинської сільради Мангушського району; 2) Зобов’язати під особисту відповідальність секретарів парторганізацій та уповноважених ДКП цих колгоспів забезпечити вивезення всіх фондів у три дні.

Окрім вилучення хліба уряд організував заходи із викачування золота у населення. У Маріуполі діяла система обміну продуктів харчування на золоті речі та прикраси через торгсини. Вилучені хліб та золото продавалися на світовому ринку за низькими цінами. Голодували робітники та селяни, зате були гроші для виробництва танків, кораблів та літаків, все це виправдовувалося капіталістичним оточенням.

Виконуючи рішення партії по боротьбі з релігією, ялтинська влада в 1934 році зайнялася знесенням церкви. Оскільки цегляна кладка не піддавалася розборці, її підірвали. Замість очікуваної цегли здобули гору щебню, але захід було виконано.

Після таких експериментів з побудови комунізму вигляд Ялти став сумним видовищем. Багато будинків було покинуто. Великі будинки були пристосовані під контори МТС та колгоспів, дитячий будинок, будинок інвалідів, лікарню. Інші будинки були віддані та продані переселенцям з інших областей.

На території колгоспу «Комінтерн» оселилося понад десяток сімей латишів, предки яких з різних причин були депортовані з Латвії до Росії ще до 1917 року.

У другій половині 1930-х років у колгоспах Ялти була спроба культивування теплолюбних культур сої, бавовни, кок-сагизу.

Досвід був цікавим. Наприклад, соя не встигала визріти, бо ті сорти сої були поширені у вологих тропіках, а не сухих степах.

Водночас, вегетаційний період бавовни не дозволяв сформуватися її волокнам, тому пізньої осені його скошували і розвозили по будинках колгоспників, де вони обривали коробочки, що не розкрилися та сушили їх в опалюваних приміщеннях. Потім розкривали, вилучали цю вату і здавали в колгосп.

Кок-сагиз це каучуконосна рослина, яка в наших широтах взагалі не давала сходів.

Великий терор 1937-1938 років

Окрім колгоспних експериментів, Ялту не обійшов і Великий терор 1937 років, під час якого була здійснена «Грецька операція» НКВС. Ця «Операція» стала причиною фізичного знищення великої частини грецького населення півдня Донецької області, зокрема і у Ялті. Про масштаби операції можна казати спираючись на цифри заарештованих та розстріляних – близько 4500 чоловік.

Саме події 1937-1938 року стали тим ударом, після якого Ялта втратила свою особливість як румейське село. Аж до самого кінця радянської влади румейське та урумське населення (нащадки кримських переселенців) не позиціонували свою «окремішність» пам’ятаючи трагічні події 1930-х років, які стали справжніми чорними роками для Ялти та її мешканців.