Заселення Маріуполя греками-переселенцями
Височина, на якій знаходиться Маріуполь, різким уступом відокремлюється від рівнинної прибережної смуги та пологим спуском на півночі та сході. Цей пагорб був місцем, навколо якого будувалися казенні та громадські установи майбутнього міста, а також з’являлися будинки заможних греків-переселенців. Тут розміщувалися перші лавки та магазини, а також був закладений міський громадський сад, звідки відкривалася чудова панорама моря. Усі ці особливості маріупольської географії можна побачити і сьогодні, як неозброєним оком, так і за допомогою відповідних мап.
Розбудовували Маріуполь греки, які були вихідцями з кримських міст Бахчисараю, Кафи, Карасубазару, Балаклави та Бельбека. Окрім кримських містян, поруч із Маріуполем, де планувалося розмістити головну святиню ікону Божої Матері, мали намір оселитися ще й парафіяни Успенського скиту. Однак під час останнього переходу від Олександрівської фортеці до Кальміусу вони розділилися: жителі села Улакли, які були парафіянами Успенської церкви, очолювані священиком Федором, попрямували на річку Мокрі Яли, де заснували однойменне поселення.
Одночасно з будівництвом житлових будинків, переважно це були мазанки та землянки, у Маріуполі будувалися і церкви. Першими серед них були Харлампіївський собор, церкви Марії Магдалини, Різдва Богородиці (спеціально для себе її зводили вихідці з Карасубазару) та Успенська (або Маріїнська) для парафіян колишнього Успенського скиту у Криму. Потрібно зауважити, що після переселення кримських християн до Маріуполя, у їх власність перейшли й церковні будівлі місцевого українського населення.
Вихідці з Кафи, Кезлева, Карасубазара, Бахчисараю та Успенського скиту селилися окремо один від одного, утворюючи відповідні квартали Маріуполя. Жителі Бахчисараю осіли на правому березі річки Кальчик – там, де сучасний проспект Металургів пересікає річку Кальчик. Прихожани Успенського скиту обрали для свого поселення околиці сучасного Автовокзалу, відомі як Маріїнка. Городяни Карасубазара утворили в районі сучасного перехрестя вулиць Куїнджі та бульвару Шевченка квартал, названий Карасубазаром, а пізніше – Карасівкою. Жителі Кафи та Кезлева (сучасна Євпаторія) – оселилися вздовж сучасної вулиці Торгової, де й досі зберіглися відповідні назви вулиць: Кафайська, Готфейська (від назви єпархії до складу якої входили кримські християни) та Євпаторійська.
Незвичним є той факт, що, у зв’язку з нестачею будівельних матеріалів, церкви цього періоду не відрізнялися вишуканим зовнішнім виглядом – це були будівлі з каменю та дерева, але їх оздоблення було дуже багатим. У новозаведених непоказних храмах розмістили вивезене з кримських церков срібне та золоте начиння, а також численні ікони.
Особливо багатою була Успенська церква, в якій розмістили ікону Бахчисарайської Богоматері. Чутка про чудотворну ікону швидко поширилася за межами Маріуполя та Маріупольського повіту. До Маріуполя з’їжджалися до дня Успіння не лише греки, а й жителі сусідніх повітів та Землі Війська Донського.
Увесь цей час релігійним та політичним лідером переселенців залишався митрополит Ігнатій, який також оселився у Маріуполі. Той будинок, в якому жив митрополит не зберігся у зв’язку з пожежею, яка знищила будівлю разом з усім майном митрополита – подарунками від російської влади та кримськими коштовностями, а також архівними матеріалами, які зберігалися в його будинку.
Після пожежі митрополит недовго жив у Маріуполі, та переселився в інше місце – за шість верст від Маріуполя вгору по Кальміусу, для сучасних маріупольців ця місцевість відома як місце злиття Кальчика та Кальміусу. Тут він розвів великий фруктовий сад, збудував у ньому келію та молитовний будинок. Після смерті, яка сталася 16 лютого 1786 року, він був похований під Харлампіївським собором, у труні де знаходився у сидячому положенні.
Незадовго до смерті він оголосив почесним представникам пастви свою волю щодо власного майна. Митрополиту Ігнатію належали рибні заводи, заїжджі двори, лавки, сади, а також 1512 овець, 820 ягнят та 80 кіз.
Незабаром після смерті Ігнатія Гозадіна (це родинне прізвище митрополита) до суду надійшла скарга, в якій йшлося про те, що митрополит, нібито, отримав від Суворова, як компенсацію за залишені в Криму будинки та сади, 78 000 рублів, але віддав грекам-колишнім власникам всього 1 220 рублів. За скаргою провели слідство, під час якого допитали і самого Суворова, але за результатами розслідування нічого не підтвердилось…
Цей випадок яскраво демонструє, що серед греків-переселенців були відкриті противники Ігнатія. Сильне невдоволення політикою митрополита виявляло грецьке купецтво. Греки-купці вважали, що Ігнатія більше займався політичними справами, ніж церковними, і у своїй діяльності проводив політику, угодну російському уряду, але неприйнятну для греків.
Цілком можливо, що мирські справи митрополита не обмежувалися лише політикою. Прізвище Гозадінови відоме в історії не лише у з’вязку з митрополитом – рід Гозадінових був одним з найзаможніших родів у місті Маріуполі, Херсоні та у Криму. Його маріупольські представники відігравали значну роль в економіці міста і на початку ХХ століття.
Зважаючи на розміри та кількість статків лише одного митрополита, можна зробити висновок, що його церковна посада не заважала збагачуватись як самому Ігнатію, так і його родичам.
Однак, більшість греків ставилося до свого митрополита з колишньою шанобливістю та повагою. З роками це почуття не зникало: забувалися негаразди і труднощі, яких найбільше зазнали саме прості греки, а досягнуте пізнє благополуччя у Надазов’ї вони пов’язували з ім’ям Ігнатія Гозадіна. Наприклад, 1886 року, у сторічну річницю смерті Ігнатія, у Маріупольському училищі встановили стипендію його імені – на цю стипендію виховувався або круглий сирота-учень училища, або хтось із найбідніших учнів.
Зі смертю Ігнатія припинила своє існування і Готфійсько-Кафайська єпархія. З 1786 всі грецькі церкви були приписані до Словенської (потім – Катеринославської) єпархії. Єпархію очолив грек Дорофей, який був до цього архімандритом Ніжинського Благовіщенського монастиря.
Дослідження історії надазовських греків здійснювалося з ХІХ століття та триває до сьогодення. Одним з перших дослідників цієї тематики є Феоктист Хартахай, який ще “по гарячих слідах” вивчав життя греків у Криму. Не менш важливими роботами є праці дослідників Олександра Бертьє-Делагарда, Віктора Філоненка, Івана Джухи та інших науковців, які систематизують наявні данні та “очіщують” інформацію від різних ідеологічних, релігійних та політичних домішків.
