Хронологія мовного питання у Надазов’ї. ІІ частина
Довгий час існувала думка, що з кінця XVIII до середини ХІХ століття на півдні Донецької області приживали виключно греки, але ця теза помилкова. До часів появи у Надазов’ї кримських переселенців у регіоні вже існували козацькі зимівники, рибні промисли та переправи через річки. Українсько-козацьке населення займалось у регіоні не тільки охороною діяльністю та риболовством, але й землеробством, виготовленням борошна та торгівлею. Козацький елемент регіону додатково був підсилений міграційним рухом українських селян з півночі, які переходили жити на цю територію після завершення російсько-турецької війни.
Загалом, XVIII століття для українського регіону стало тим часом, коли на його території відбувались чисельні політичні та адміністративні зміни. Такими змінами були російсько-турецька війна 1768-1774 років, за підсумками якої Російська імперія отримала південноукраїнські землі: Причорномор’я та частину Надазов’я, а також ліквідація Запорізької Січі та козацького устрою на її землях – усі ці події кардинально змінили південь України.
Впродовж кількох століть Кримське ханство було тим чинником, який загрожував з півдня російським царям та імператорам, тому після приборкання цієї загрози зникла і необхідність примірятися з існуванням у степах України козацьких формувань, які становили небезпеку як кріпосному устрою Російської імперії, так і були базою для можливих селянських повстань.
Майже одночасно з ліквідацією Січі російська влада проводила підготовку до переселення з міст та сіл Кримського півострова християн, основу яких представляли місцеві греки та вірмени. Завдяки чисельним підкупам та маніпуляціям російські представники у ханстві змогли організувати християн до переселення.
Метою цього переселення було господарське освоєння територій Запорожжя та Надазов’я, а також руйнація економіки Кримського ханства з метою його подальшої окупації та приєднання до імперії. Для влади імперії цей шлях вважався найбільш вдалим та економічно вигідним, але, як виявилось у майбутньому, переселення ускладнилось чисельними «несподіванками» та регіональною специфікою.
Під час переселення кримських християн до Надазов’я у 1778-1780 році імперська влада стикнулась з тим, що Надазовський регіон, який вона вважала незаселеним, населяють чисельні представники українського селянства та козацтва, які групувалися навколо місцевих річок та на Азовському узбережжі.
Проблема була досить складною, оскільки прибулі до сучасного Маріуполя кримські переселенці, виявили, що у місті проживають люди, які займають будинки, в яких обіцяли розмістити переселенців. Але з такою проблемою зіштовхнулися не лише греки, які вирішили осісти у місті – виявилось, що відведені землі для заснування грецьких сіл у Надазов’ї, також, подекуди були заселені.
Цікавий факт про релігійну ситуацію в Маріуполі після переселення кримських християн. Окрім житлового питання, у переселенців виникало і питання релігійне – кримські переселенці, як і місцеві жителі були православними християнами, але мовою проведення богослужінь українців була церковнослов’янська, а у кримських християн – грецька. Ця обставина значно ускладнювала проведення служби у єдиному на той момент маріупольському храмі.
У більшості випадків це були державні селяни – станова група селян в Російській імперії, які користувалися казенною (державною) землею і були феодально залежні від держави, вважаючись особисто вільними. Фактично, план освоєння територій Надазов’я за рахунок переселення сюди нових поселенців був не єдиним. В той час як готувалось виведення християн з Криму, з українських губерній вже виходили переселенці, які мали заселити узбережжя Азовського моря.
«Грецький» план багато у чому був складним для реалізації, тому імперські чиновники, паралельно, готували і «український» план заселення Надазов’я. Він був реалізований швидше, за рахунок логістики та досвіду українських селян у справах колонізації південних територій України.
Швидко вирішити питання з українськими та грецькими переселенцями було неможливо, тому державним поселянам, які вже проживали у Надазов’ї, дозволялося залишитися на своїх місцях впродовж зими 1779-1780 років і на період до зняття врожаю. Після цього вони мали покинути ці місця.
Але окрім державних селян на цих територіях проживали й інші представники українського етносу, які залишились після виселення основної маси державних селян. Це були промисловики, які займалися рибною ловлею на Азовському узбережжі: від Маріуполя до сучасного Урзуфу. Ці рибалки не залишили регіон та продовжили займатися своїм промислом протягом багатьох років. Саме завдяки цим представникам українського етносу у нашому регіоні справа риболовства існувала у майбутньому та з часом була прийнята на озброєння грецькими селянами, що проживали на берегах річок та моря.
Таким чином, кінець XVIII століття був тією відправною точкою, від якої у регіоні почали з’являтися іншомовні поселенці. Окрім української мови у Надазов’ї почала звучати урумська та румейська – мови кримських греків-переселенців.
Але така ситуація проіснувала не довго, вже у середині ХІХ століття влада імперії розуміє, що її плани стосовно греків у Надазов’ї виявились помилковими. Серед переселенців з Криму було вкрай мало вправних землеробів, тому місцеві греки почали використовувати надану землю не для вирощення сільськогосподарських культур (як це планувала влада), а для випасу отар овець. Інші переселенці використовували землю за призначенням, але у специфічний спосіб.
Оскільки під час життя у Криму місцевий «земельний фонд» був дуже обмеженим, місцеві греки на мали достатнього досвіду обробки землі та вирощення зернових. Ця проблема не зникла і у Надазов’ї. Так, землі було вдосталь (не менше 30 десятин на одну особу чоловічої статі), але, по-перше, землеробський досвід з’являється не одразу, а по-друге, обробляти такі площі землі дуже складно, коли потрібно одночасно займатися налагодженням домашнього господарства та зведенням власного будинку.
Вихід з цієї ситуації був незвичним, одночасно зручним для греків, але неприйнятним для влади російської держави. Впродовж існування ганебної практики кріпосного права з територій кріпацтва постійно втікали селяни. У часи існування Запорізької Січі селяни-втікачі могли знайти особисту свободу на її територіях, але з ліквідацією цього формування довелось шукати інші способи життя після втечі від «господаря».
Одним з таких способів було переселення до Надазов’я, де колишні кріпаки могли або найматися на роботи до місцевих греків, або брати ділянки землі греків в оренду за долю майбутнього врожаю чи за долю від продажу врожаю. Масштаб такої співпраці був таких розмірів, що російська влада надсилала до грецьких сіл Надазов’я представників тогочасної поліції, які мали слідкувати за тим, щоб втікачі не з’являлись у населених пунктах та арештовувати знайдених біглих кріпосних. Але є факти, які кажуть про те, що питання наявності у селах кріпосних можна було вирішити, тому ці поліцейські чиновники не завжди виконували свої функції.
Цікавий факт про російських чиновників у грецьких селах Надазов’я. Фрагмент роботи «Статистическое описание Александровского уезда и Мариупольского округа по архивным данным 1836 года» надає наступний опис поліцейського нагляду в грецьких селах: «Хотя ж в греческих селениях существуют смотрители от правительства с жалованием по 60 руб. ассиг. ежегодно, но и сии чиновники по малополучаемому жалованью никогда не могут быть благонадежны и из необходимости должны не открывать зла передержательства беглых, чтобы не лишиться от поселян греков того вспомоществования для жизни, коим пользуются».
Про вплив з боку українських селян на грецьких переселенців каже той факт, що в урумській та румейській мові з’явились запозичення з української, які стосувалися саме господарсько-побутової специфіки. Дослідженню цього питання присвятила свої роботи відома українська перекладачка і мовознавець Тетяна Миколаївна Чернишова.
Але взаємодія з українцями відбувалась не лише за рахунок втікачів та місцевих селян. Поблизу сучасного Донецька протікає річка Вовча, яка була, свого роду, північною межею розселення надазовських греків. На північному березі цієї річки знаходились цілком українські села, населення яких активно взаємодіяло з надазовськими греками з часів їх переселення у цей регіон.
Окрім північного напрямку, взаємодія з українським населенням активізувалась після 1830 року, коли на заході від Маріуполя з’явилась територія Азовського козацького війська. Територія цього війська була розташована на лівому березі річок Берди та Каратиша, на умовній лінії сучасних населених пунктів Старопетрівка – Осипенко – Стародубівка – Бойове – Нікольське. Ці населені пункти з’явились на основі заснованих азовськими козаками селищ, які на момент заснування мали наступні назви: станиця Петровська, станиця Новоспаська, станиця Стародубська, станиця Покровська та станиця Микільська відповідно.
Азовське козацьке військо було сформовано з колишніх козаків Задунайської Січі та поселено у Надазов’ї для відбування морської служби на військових баркасах вздовж східного узбережжя Чорного моря та боротьби з піратами-контрабандистами. Але кількість дійсних козаків Азовського війська була незначною, більшість становили покозачені місцеві селяни: представники поселення Петровський міщанський посад (сучасне поселення Новопетрівка), а також державні селяни Новоспасівки (сучасне Осипенко Бердянського району) та станиці Стародубівської (сучасна Стародубівка Маріупольського району) – селищ які були заселені вихідцями з Чернігівської губернії.
В українському походженні представників Азовського козацького війська сумніватися не приходиться. Самі козаки були або колишніми запорожцями чи їх нащадками, або українськими селянами-втікачами, які шукали волі за Дунаєм – саме навколо схожих втікачів за Дунай йдеться мова у повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною». А самі покозачені селяни були справжнісінькими українцями з не менш української губернії – Чернігівської.
Козацьке військо проіснувало у Надазов’ї до 1860-х років, коли частину його представників переселили на території Кубані, де вони проживають і зараз.
Не дуже відомий факт, але в нашому регіоні, у середині ХІХ століття можна було почути не лише українську, урумську та румейську мови. Мовою однією з етнічних груп Надазов’я була німецька.
Впродовж 1823–1848 років, північніше сучасного Нікольського, були засновані колонії менонітів – представників християнського протестантського руху з німецьких держав та Голландії. У Надазов’ї існувало 5 колоній німців-менонітів, які прийшли в межі Маріупольського повіту з Хортицького округу Катеринославського повіту, які отримали земельні наділи від держави і перебували у віданні особливого управління.
5 колоній німців-менонітів: Bergtal – сучасне с. Республіка; Friedrichstal – сучасне с. Федорівка; Schöntal – сучасне с. Новороманівка; Heubuden – сучасне с. Сергіївка; Schönfeld – сучасне с. Ксенівка.
Меноніти були досить закритою спільнотою, їх вплив на інших жителів регіону відбувався за рахунок господарської діяльності. Меноніти були представниками європейської культури землеробства, яка за рахунок дефіциту землі у Західній Європі намагалась розвиватися інтенсивно та використовувати сучасні способи підвищення продуктивності у землеробстві.
На жаль, більша частина цієї етнічної групи покинула регіон у зв’язку з припиненням строків пільг дарованих російською владою. Віросповідання менонітів пропагує мирне співжиття, відсутність насильства, ненасильницькі методи розв’язання спірних питань та пацифізм. Саме тому, коли дійшов час припинення пільги про звільнення від військового зобов’язання, меноніти вчергове змінили країну свого проживання та покинули Надазов’я у 1874 році.
Проте німецькомовне населення не зникло після виїзду з регіону менонітів, своє існування продовжили інші німецькі колонії засновані лютеранами у першій половині ХІХ століття.
Остання велика група поселенців у Надазов’ї з’явилась у 1870-х роках. Цими переселенцями були єврейські колоністи. Російська влада намагалась не лише переселяти людей у малонаселені регіони, але й не допустити соціальних вибухів у регіонах де вже існувало перенаселення. Такими регіонами були території сучасної Литви, Білорусі та частини губерній північної України, де проживала велика кількість євреїв.
На території Маріупольського повіту до кінця ХІХ століття з’явилось 7 єврейських землеробських колоній: Графська, Хлібодарівка, Рівнополь, Затишшя, Солодководне, Надійне, Зеленопіль. Ці колонії були засновані вихідцями з Вітебської, Ковенської, Віленської, Могильовської, Гродненської та Чернігівської губерній.
Колонії досить активно розвивались, час від часу стикаючись з різними проблемами: від нестачі землі та імперської бюрократії, до погромів, які вчинялись селянами з навколишніх селищ.
У самому Маріуполі, більшу частину населення складали колишні кримські греки, основою цих переселенців були вихідці з міст Криму, які займались там або торгівлею, або ремеслами. Переселення до Маріуполя не змінило основні заняття греків. Мовою їх спілкування у побуті залишалась як урумська, так і румейська, в залежності від їх походження. Але водночас, у Маріупольському грецькому суді, який виконував функції органу місцевого самоврядування, існувала посада перекладача з турецької. Скоріш за все, у перші роки життя в місті турецька мова використовувалась у якості мови міжетнічного спілкування, так само, як це відбувалось і у кримських містах, які входили до складу Османської імперії.
Водночас, у місті існувала певна кількість українців, які проживали там з моменту заснування міста. Цей факт можна підтвердити документально, оскільки для потреб православних українців був виділений один з міських храмів.
Ситуація з зміною кількості населення та його складом майже не змінювалась до середини ХІХ століття, коли у 1859 році в Маріуполі офіційно дозволили селитися представникам усіх національностей, на цей момент у місті мешкало 5 289 осіб (Джерело: Міські поселення Російської Імперії). Вже через кілька років, у 1864 році, за даними «Географічно-статистичного словника Російської Імперії», у Маріуполі проживало 7 400 осіб, а через 30 років, у 1895 році – 30 922 особи (Джерело: Енциклопедичний словник Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона).
Ці дані про кількість міського населення дозволяють припустити, що 4-кратне збільшення населення за 30 років (з 1864 по 1895), або збільшення у 5,8 разів за 36 років (з 1859 по 1895) не могло відбутися природним шляхом. Населення міста, як і регіону загалом, збільшувалось за рахунок міграції.
Цілком логічним є і те, що грекомовне населення Маріуполя, яке складало більшість до 1859 року, стало меншиною вже у 1895 році. Про причини таких змін, та про те, які мови почали домінувати на вулицях Маріуполя та у селах Надазов’я буде розказано у наступній частині цього циклу.
