Останніми, нескінченно довгими днями все гучніше “голоси” чужих – артилерія, постріли танків, гуркіт літаків, вибухи.
Все тихіше голоси своїх – я майже їх не чую.
Ще якийсь тиждень тому моє повітря щодня насичувалося мільонами історій – мої спілкувалися між собою. Зараз я майже фізично відчуваю напругу очікування повідомлення чи дзвінка. І відчай.
Цей день також буде довгим. Але ввечері я зможу побачити своїх – у вцілілих вікнах загориться світло…
Я поринув у темряву. Дивно: на площі Свободи горять ліхтарі – єдина не відібрана цятка світла. Це ніби у повній пітьмі ти підносиш до обличчя останній запалений сірник, щоб хоч хтось зі своїх побачив твої очі…
🖋️Щоденник Маріуполя. 2 березня 2022 року
#маріуполь
#щоденник
