Боротьба з релігією у Маріуполі та Надазов’ї. І частина

Одним з найбільш цікавих та неоднозначних періодів історії України є доба першої треті ХХ століття. У цей період на території України змінилось кілька державних формувань та мали місце для існування майже усі політичні ідеології: від монархії та демократії, до анархії та авторитаризму.

Після 1921 року та укріплення влади більшовиків на більшості територій України почався новий етап суспільних, економічних та політичних змін. Після кривавої боротьби за владу, комуністичний режим тимчасово відійшов від норм та правил воєнного комунізму, з його червоним терором та продрозкладками, поступившись новій економічній політиці (НЕП).

«Послаблення гайок» відбувалося не лише у економічній площині, після військової перемоги над більшістю політичних опонентів, більшовики сконцентрували свою увагу на отриманні симпатій від більшості населення за рахунок різних політичних та економічних стимулів та заохочень.

Але влада СРСР, одночасно з такою «лібералізацією», залишалась непримиримою у питаннях релігії та боролася за вплив на більшість населення (а це було селянство) з представниками православної церкви. Ця боротьба полягала у створенні кількох декретів Ради народних комісарів (РНК), у яких повідомлялось про скасування релігійних обмежень та привілеїв, скасування релігійних обрядів у справі укладення шлюбів та відділення церкви від держави та школи.

Але найбільш цікавим протистояння «молодої державі пролетарів» та «релігійних забобонів» було не у площині прийняття нових законів, а «у народі». Оскільки основна частина населення СРСР (80-85%) складалася з селян, то така різка зміна відношення до релігії відбувалась дуже повільно та складно. Для прискорення відходу від релігійного типу мислення радянська влада створювала чисельні кружки атеїстів та безбожників, які проводили як освітню діяльність, так і займалися певною дискредитацією церкви та представників духівництва.

Масштаби тогочасної боротьби з релігією складно уявити сучасній людині, але можливо спробувати. Оскільки метою радянського керівництва було «переманювання» віруючих на свій бік, усі процеси боротьби з релігією були публічними та активно освітлювалися у пресі, як у республіканській так і у місцевій.

Саме тому, основою для матеріалів цього допису буде виступати маріупольська газета «Голос труда», яка активно видавалася у Маріуполі 1920-х років та активно публікувала інформацію про події з життя міста та навколишніх сіл.

Для наших сучасників важливо розуміти, що 100 років тому, для більшості людей, релігія була однією з невід’ємних складових життя. Після народження дитину хрестили; з часом людина вступала у шлюб, основою обряду якого було вінчання у церкві; дорослі хрестили вже своїх дітей, а коли людина помирала, то її обов’язково відспівували та хоронили за активної участі місцевого духівництва. Але церква була присутня у житті тогочасних людей не лише у важливі періоди життя, календарний рік був насичений релігійними святами, а неділя була тим днем тижня, коли більшість населення старалась відвідати церковну службу.

Усі ці звичаї формувались не одне покоління і не одну сотню років, тому більшість людей продовжувала відвідування церкви і після встановлення радянської влади.

Навіть якщо звернути увагу на сучасну українську культуру, можна побачити, що велика кількість свят та народних звичаїв пов’язана з датами християнських свят. І вплив релігії настільки сильний, що навіть у 2020 роках, зміна церковного календаря є причиною перенесення цілком світських свят. Наприклад, День захисників та захисниць України був заснований та перенесений з огляду на суто християнське свято Покрова Пресвятої Богородиці.

Те саме, але у більших масштабах, відбувалось і 100 років тому, у 1924 році. Завдяки архівам газети «Голос труда», ми маємо можливість дізнатися, що у надазовському селищі Ялта місцеві жителі продовжували виконувати обряди пов’язані з святкуванням Хрещення.

Так, у газеті «Голос труда» під номером 23, один з кореспондентів прислав свою статтю, в якій розповідає про «старинный обычай (дикарей) палить солому…. и сжигать чертей». Головний посил цієї статті спрямований на те, щоб звернути увагу суспільства на недоцільне використання соломи, яку могли потребувати вихованці дитячого будинку. Фрагмент газети з цим дописом нижче.

Для нас цікавим є не лише авторський допис про один зі звичаїв надазовських греків, а і сам звичай, оскільки його опис поданий автором досить інтригуючий. У статті мова йде про звичай спалення злих духів. Подробиці цього обряду докладно описав автор каналу ФОС (велика подяка).

Карака‌дзали бояться вогню! А хто такі каракадзали і як їх позбутися за допомогою вогню?

Карака‌дзалами надазовські греки здавна називають злих духів, які виходять в період різдвяних і новорічних свят на поверхню землі. Старі греки мають різні уявлення з приводу того, звідки ці каракадзали беруться. Одні вважають, що каракадзалами стають нехрещені діти, якщо їх не вберегти від дурного ока. Інша думка називає каракадзалами душі померлих родичів, які не змогли знайти спокою в загробному світі і прибули знов відвідати рідні місця. Треті вважають каракадзалів лише страшилкою для дітей, щоб якось розважити дитячу уяву.

Каракадзалів, згідно з повір’ями, ніхто не може побачити. Але вони можуть завдати шкоди. Вважається, що ці духи надокучають людям протягом різдвяних і новорічних днів, а напередодні Хрещення (Фо‌та) каракадзалів потрібно прогнати назад туди, звідки вони завітали. Якщо цього не зробити, вони влізуть через димохід (піхурі‌ть/уджя‌х) до будинку і надокучатимуть увесь рік, зводячи господарів з розуму. Спеціально для того, аби прогнати каракадзалів, існує один давній спосіб, якого греки в Ялті і Урзуфі суворо дотримуються з давніх часів і до сьогодні. Хоча, потрібно відзначити, що сьогодні багато хто, виконуючи цей обряд, не знає його істинного призначення.

Так, увечері напередодні Хрещення, невдовзі після заходу сонця всі члени родини виходять на вулицю і перед подвір’ям розпалюють багаття (цалафо‌та). Зараз більшість робить це багаття з соломи (а‌шур). Та старі греки спеціально для цього багаття зберігали сіно (бічя‌нь), яке стелили в оселі на Трійцю (Бідикусти‌). Кожному за віком необхідно тричі перестрибнути через це багаття. Стрибати можна і більше (власне кажучи, так і роблять діти), але обов’язково стрибків має бути не менше трьох. Вважається, якщо каракадзал «причепився» до когось, то вогонь змусить його «відчепитися», обпалюючи своїм полум’ям. Дим (капно‌) від вогнища і попіл (сахта‌рь) дають духам зрозуміти, що до цього двору краще не пхатись, ризикуючи отримати опіки. Стрибаючи через багаття, потірбно повторювати «ас купі‌ како‌ стріко‌! (нехай лусне злий перевертень)». Вважається, що перевертень (стріко‌) не може перестрибнути через полум’я неушкодженим. Чоловіки при цьому палять з рушниць (румейск. туфа‌ть) в небо, намагаючись таким чином підбити відьом і відлякати каракадзалів.

Після того, як багаття згасне, родина повертається назад до будинку. При цьому слід обов’язково накидати побільше дров (ксі‌ла) до печі (щоправда, зараз у багатьох уже стоять газові котли), щоб ті каракадзала, котрих не налякало багаття і рушниці, не могли проникнути до оселі через димохід. Якщо вогонь буде слабким, то злі духи можуть спробувати прослизнути всередину будинку. А вранці, в день Хрещення люди примічають, хто не палив багаття перед двором. Вважається, що в такі будинки каракадзала потрапили або там живе відьма (джяду‌). Не знаю, чи існують насправді ці каракадзали, але традиція цікава і дуже давня.

До речі, схоже повір’я існує і в Греції (новогр. καλικάντζαροι).

Не менш цікавим є і те, що самі представники радянської держави розуміли становище та причини такого тісного зв’язку більшості населення с релігією та релігійними обрядами. Досить яскраво це ілюструється вже у наступному номері газети (№24), де опублікована відповідь на бачення «нової обрядовості» на прикладі «жовтенят» (октябрят) – учнів віком 7-9 років, яких готували до вступу до піонерської організації СРСР.

У статті мова йде про те, що для певної частини суспільства процес прийняття у «жовтенята» перетворюється на нову обрядовість, в той час як сама сутність організацій «жовтенят» полягає у боротьбі з релігійними забобонами. Але водночас, автор каже про те, що незважаючи на велику схожість революційних ходів і маніфестацій з релігійними святами та обрядами, вони не такі. Бо усі ці заходи являють собою «не обрядность, а живое, здоровое пролетарское торжество».

Таким чином, проілюструвати різницю між новими «живими» радянськими святами та старими «забобонами» можна більш лаконічним виразом, який вже давно перетворився на мем.

Але потрібно зазначити, що схожі приклади поєднання комуністичної сучасності та релігійного минулого відбувались не лише у прихильників нового режиму. У випуску під №39 розповідається про маріупольський хор, організатором якого є колишній дворянин, який забрав «майже пристойний хор», де увечері він співає пролетарські пісні в залізничному клубі, а вранці – співає вже інші пісні у церкві.

Таким цікавим прикладом поєднання релігійних та пролетарських пісень в репертуарі одного хору завершується перша частина циклу статей присвячених боротьби з релігією на території Маріуполя та міської округи. У наступних частинах читачі зможуть  дізнатися яке селище найбільше потерпало від нападок «войовничих безбожників» та яким чином пов’язані дискусії маріупольських атеїстів та ексгумація поховання митрополита Ігнатія.