Родина Регірів. Судновласники з Маріуполя
Маріуполь, не зважаючи на своє розташування на березі моря, перші 100 років свого існування майже не асоціювався зі статусом “портового міста”. Його купецтво ще не мало достатньої кількості вільних коштів для більш масштабних фінансових операцій, а тому і об’єми перевезень не потребували активної залученості морського транспорту.
Ситуація змінилась вже у другій половині ХІХ століття, коли на Донбасі розпочалась діяльність гірників, населення регіону почало зростати, а на заміну гужовому транспорту (підводам) прийшла залізниця – основний транспорт капіталізму та індустріалізації.
Кінець ХІХ століття став часом, коли Маріуполь розпочав свій шлях морського транспортного вузла та торгівельного порту. Першими вантажами, які проходили через Маріупольський порт було зерно. Для зменшення витрат пов’язаних з перевезенням збіжжя, маріупольськими купцями почали закуповуватися перші суда.
Наприклад, купецька родина Хараджаєвих у 1887 році володіла 13 одиницями парусних судів для перевезень у межах Азовського моря. Пізніше, вже у 1915 році, пароплавство Фотія Костянтиновича Звороно та Еммануїла Спіридоновича ді Полонне мало у своїй власності вже 15 пароплавів, які використовувалися для перевезення вугілля та зерна у порти Азовського, Чорного та Середземного моря.
Але ці судновласники з Маріуполя не були найбільшими у місті, справжнім місцевим гігантом був Петро Петрович Регір – власник однієї з найбільших судновласних компаній у Російській імперії.
Історія Петра Регіра досить незвична, успішна та трагічна. Майбутній судновласник народився 1851 року, у родині німецьких колоністів з Молочанського менонітського округу – саме з цим пов’язана незвичність його прізвища. Пращури Регіра з’явились у південних степах України у XVIII столітті, під час заселення цих земель німецькими колоністами. Скоріш за все, родина Регірів веде свій початок з Баварії, де і досі поширене дане прізвище, яке перекладається як «чапля» (рос. «цапля»).
Німці Молочанського округу, так само як і маріупольські купці, активно займалися вирощенням та експортуванням зерна, тому і першими торговими операціями Петра Регіра була торгівля зерном. Гроші зароблені на торгівлі були пущені на покупку парового колісного буксиру «Успіх» (рос. «Успех»), який у 1884 році став першим судном майбутньої флотилії.
Умови Азовського моря дозволяли використовувати буксир для транспортування барж із зерном з різних точок Азовського узбережжя на рейди портів Бердянську та Маріуполя. Якщо порівнювати з більш близькими нам прикладами, то буксир «Успіх» став морською вантажівкою.
У 1889 році флот суден збільшився за рахунок придбання першого (для Петра Регіра) вантажного пароплава «Прогрес» та оренди іншого пароплава у маріупольського купця Давида Хараджаєва. На відміну від буксиру, ці пароплави використовувалися вже для перевезення іншого вантажу, який почав активно експортуватися з Маріупольського порту – вугілля з Донбасу.
Початок промислового видобутку вугілля поблизу Юзівки та залізнична гілка до Маріуполя стали причинами кратного збільшення вантажообігу, який проходив через Маріупольський порт. Це значно збільшувало затребуваність послуг на перевезення вугілля морем, чим активно скористувався і Петро Регір. 1889 року, у Петербурзі реєструється пароплавна компанія «Пароплавство Регіра П.П.». І Вже у 1891 році Регіра було зараховано до купців І-ї гільдії, що яскраво свідчить про стан його фінансових справ.
Важливо проговорити, що така своєчасність та обізнаність про потреби у перевещенні нових вантажів не була випадковою. Навіть не маючи ще великих статків, Регір, як і інші купці Надазов’я, намагався бути на зв’язку з промисловцями Донбасу, що дарувало можливість встигнути зайняти відповідну нішу у нових галузях економіки Катеринославської губернії.
У 1893 році у власності Регіра з’являється наступне судно – «Петро Регір», колишній британський «Фенкліф», перейменований на честь сина (так, сина також звали Петро). А вже у 1898 році флотилія Пароплавів Регіра збільшилась за рахунок судна «Марія Регір», названого на честь доньки Регіра-старшого.
1900 рік став моментом звеличення статків і статусу Петра Регіра, цього року в його власність перейшло судно «Інженер Авдаков», яке він до цього орендував у Хараджаєва, а сам Хараджаєв відмовився від спроб побудови власної пароплавної компанії, зосередившись на своїх основних справах: торгівлі зерном та хлібом; управлінням цегляним заводом та маріупольською нерухомістю.
Відхід Хараджаєва від справ дозволив Регіру діяти більш вільно та активніше, разом з великими перевезеннями вугілля продовжуються перевезення зерна. Для сучасників пояснимо, що впродовж кількох поколінь, зерно було основним продуктом експорту Російської імперії. Саме експорт зерна був причиною появи в економіці тогочасної імперії іноземної валюти. Зерно – аналог сучасної нафти в економіці РФ.
Тим часом, кількість суден збільшувалась: до складу компанії увійшов колишній британський пароплав «Анандейл», який було перейменовано на «Протектор» та галеас «Ольга». Причиною розширення флотилії було постійне збільшення об’ємів видобутку та перевезень вугілля. Якщо у ХХ століття компанія Регіра увійшла з флотом з 7 суден, то за перші роки ХХ століття їх чисельність та якість збільшилась у рази: до 1912 року флот компанії складав вже 14 суден.
Збагачення Петра Регіра впливало не лише на його авторитет серед купців та перевізників, а і на його роль всередині самого Маріуполя, який був адміністративним центром його компанії. Управління пароплавства було розміщено у власному будинку Регіра-старшого (вулиця Італійська, 12), будівля якого зберіглась і до нашого часу. Багатьом містянам і зараз відомий «будинок Регіра», який можна побачити на пагорбі над Слобідкою.
Окрім активної участі у житті власної компанії, Регір був членом портового управління, утримував артіль вантажників для іноземних судів та був одним з директорів Маріупольського відділку піклування о в’язницях. Але, судячи з усього, найбільший акцент родина Регірів робила на управління власною компанією.
З часом, географія діяльності компанії Регіра розширила свої кордони, якщо на початку своєї діяльності перевезення здійснювалися до Константинополя, то вже у ХХ столітті пароплави компанії возили вугілля з Донбасу навколо Європи, доставляючи паливо у портові міста Балтійського моря: Петербург, Кронштадт, Ревель та Лібаву. Цікаво, що на цьому напрямку своєї діяльності маріупольському купцю вдалось потіснити британських промисловців, які імпортували у Російську імперії власне вугілля. На зворотному шляху, задля додаткового прибутку, судна Регіра займались перевезенням будівельного лісу та зерна у порти Західної Європи та Середземномор’я.
Поступове збільшення капіталу стало причиною для пошуку нових можливостей своєї справи. У 1912 році, Петро Регір разом з Фотієм Звороно та Еммануїлом ді Полонне засновують акціонерну компанію «Російське товариство комерційного пароплавства» (рос. «Русское общество коммерческого пароходства»). Цілком ймовірно, що ця нова компанія стала дочірньою компанією основної компанії Петра Регіра. На користь цієї думки свідчить той факт, що Петро Регір-старший став головою правління нового пароплавства та власником контрольного пакету акцій, а директором-розпорядником товариства – Петро Петрович-молодший. Тобто, майже усі важелі впливу знаходились під контролем родини Регірів.
Про масштаби нового пароплавства каже той факт, що головна контора товариства була заснована в Одесі, а правління товариства – у тогочасній столиці – Санкт-Петербурзі. Через два роки пароплавство змінило свою назву і стало відомо під брендом «П. Регір і син». Правління товариства перевели до Одеси, а першу роль в управлінні компанією почав відігравати вже Регір-молодший.
Маючи за собою капітали та авторитет батька, молодший Регір мав набагато більш вигідні умови свого старту: Петро Петрович Регір-молодший закінчив Ризький політехнічний інститут у 1903 році зі званням кандидата комерції першого розряду. Отримавши освіту, діяльність Регіра-молодшого не обмежувалась участю в родинній компанії, одночасно з діяльністю у «Регір і син» він є членом правління Чорноморського товариства взаємного страхування судновласників, організатором Асоціації судновласників Азово-Чорномор’я та головою Комітету З’їздів судновласників.
Нажаль, економічне зростання родини Регірів припинилось з об’єктивних причин у 1914 році: під час Першої Світової війни частина пароплавів та буксирів були мобілізовані у Транспортну флотилію Чорноморського флоту, а інша частина почала виконувати логістичні завдання між північними портами Російської імперії та Великобританією, іноді стаючи жертвами німецьких підводних човнів.
Але це був не перший випадок участі флоту родини Регіра у історичних подіях. Наприклад, 18 червня 1905 року повсталі моряки з броненосця «Потьомкін» силою захопили в Одеському порту пароплав «Петр Регір» і відбуксували його для перевантаження вугілля до свого корабля. 120 тисяч пудів вугілля з «Петра Регіра» згодом дозволили броненосцю покинути кордони імперії та дістатися румунського порту Кюстенджі (Констанца).
Але найбільш болючими були проблеми пов’язані саме з війною. Торговий флот Регірів був розділений фронтами на дві частини – мобілізовану для потреб Російської імперії і на ті судна, що на момент початку війни були у закордонних рейсах.
Під час війни капітали компанії були переведені до Швейцарії, завдяки чому Регіру-молодшому вдалось відновити комерційну діяльність у 1919 році вже у Британії. У Лондоні була зареєстрована нова компанія під назвою «Regier Shipping Co. LTD» до складу якої увійшли підприємства «Starlight steamship company Limited» (стара назва «П.Регір і син») та «Anglo-Commercial Shipping Co. LTD» (стара назва «Російське товариство комерційного пароплавства». Відновлення діяльності було можливо завдяки тому, що у власність Регіра-молодшого повернули судна, що були мобілізовані під час Першої Світової війни.
Але відновлення діяльності було тимчасовим, і вже наприкінці 1920-х років компанії припинили свою діяльність. Остання компанія – «Regier Shipping Co. LTD» – припинила своє існування у 1937 році.
Що стосується історії членів родини Регірів, то вона наступна: засновник компанії, Регір-старший не покинув Маріуполь, і помер у 1919 році. Його діти – Марія та Петро – проживали у Британії та Швейцарії. Обидва наслідники не мали дітей, тому історія родини Регірів припинилась у середині ХХ століття.
У спадок від родини залишився будинок Регірів та історія їх родини. Родини, яка змогла власними силами, у межах одного покоління, створити одну з найбільших пароплавних компаній Російської імперії, загальна тоннажність якої була на поважному п’ятому місці. І місцем народження цієї компанії не були порти великих міст на кшталт Петербургу, Одеси, Риги, Астрахані чи Баку, а порт міста Маріуполя, який лише у останній чверті ХІХ століття почав свій шлях справжнього розвитку.
