Митрополит Ігнатій (Гозадінов) (1715–1786) – митрополит Маріупольський і Готфейсько-Кафайський.
Відомо, що митрополит народився в Греції на острові Фермія в знатному роді Гозадіні у 1715 р. Виховувався на Афоні, де виконував чернечий послух один з його близьких родичів у монастирі Ватопед. В юнацтві прийняв чернечий постриг з ім’ям Ігнатій. У 1769–1778 рр. Ігнатій очолював Готфейсько-Кафайську кафедру в Криму. У цей період Російська імперія вела війни з Османською імперією та Кримським ханством за нові території у Північному Причорномор’ї. До своєї боротьби з ханством Росія вирішила втягнути місцеве християнське населення. Адже переселення кримських християн, які займалися переважно землеробством, могло спричинити підрив економіки Кримського ханства. Як наслідок, ослаблена кримськотатарська держава стане легкою здобиччю Росії. Водночас царський уряд за рахунок греків хотів розв’язати проблему незаселеності приазовських степів. Для реалізації цих планів був використаний духовний вплив митрополита Ігнатія на кримських греків.
23 квітня 1778 р. в печерній церкві Успенського скиту він закликав вірних почати підготовку до переселення з Криму. Частина греків відмовилася покидати свої будинки і могили предків. У червні 1778 р. понад 30 тис. переселенців вирушили в дорогу зі своєю святинею – Бахчисарайською іконою Божої Матері. По дорозі з Криму греки влаштували митрополиту такий скандал, що він втік до карети Суворова під охорону російських багнетів. Перебуваючи у кареті, «Ігнатій заліпив вуха воском, щоб не чути прокльони своєї пастви», зазначав історик Тимошевський. Загалом під час переселення велика кількість греків загинула від епідемії. Та попри все митрополит виконав свою місію. У приазовських степах виникли нові поселення: Маріуполь, Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш, які отримали назви кримським місць. Грецький історик Христос Ласкарідіс писав: «Митрополит Ігнатій, в діях якого є також частка провини, сам виявився жертвою політики російського уряду, оскільки переселення було ініціативою російських властей».
Згідно з історичними джерелами за виявлений подвиг і мужність, Катерина ІІ нагородила митрополита «діамантовою панагією».
Однак серед переселенців почало зростати невдоволення митрополитом. У книзі «Маріуполь і його околиці» (1892 рік) читаємо: «Багато греків бажали повернутися назад; доходило іноді до відкритої непокори, – і тоді приборкувалися строгими від начальства заходами і уряд висилав військові команди для утихомирення неспокійних». Нова місцевість у порівнянні із квітучим Кримом справила на них гнітюче враження. Якщо в Криму митрополит був не тільки духовною особою, але і суддею свого народу, то в Маріуполі його таких прав позбавили, натомість почалися тертя з місцевою владою. За переказами, коли за вимогою голови міського грецького суду (мера міста по-сучасному) було знищено сад, посаджений Ігнатієм (причина цього конфлікту так і залишиться загадкою), Ігнатій вийшов на Георгіївську вулицю, запропонував своїм прихильникам відокремитися від супротивників і в особі голови міського суду прокляв маріупольців. Всі наступні лиха – засухи, хвороби – народ приписував прокляттю митрополита.
Після цього Ігнатій поселився за містом в його особистому маєтку. У лютому 1786 р. після двотижневої хвороби митрополит Ігнатій помер. На похорони не приїхав жоден з вищих церковних чинів. Поховали митрополита у соборі Святого Харлампія (першому маріупольському храмі) за східним звичаєм: його тіло у повному архієрейському облачанні посадили у поставлене в склепі крісло. Митрополит Ігнатій був останнім святителем з титулом Готфейський і Кафайський, який існував із часів візантійських єпархій у Кримській Готії і Кафі.