Дмитро Шаповалов – надазовський грек та дворянин

Шаповалов Дмитро Петрович – одна з невідомих, однак надзвичайно цікавих особистостей маріупольських греків кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Справа у тому, що його біографія є нетиповим прикладом того, що навіть серед надазовських греків були представники дворянства.

Народився він приблизно 1862 року та був вихідцем із відомого урзуфського роду Шаповалових – власників місцевих рибальських заводів. Загалом, його батько – Петро Христофорович, у різні часи мав від 200 до 300 десятин землі і був досить авторитетною особою, у зв’язку з чим двічі на сходах села збирався сільським старостою.

Судячи по таким даним, рід Шаповалових був непересічним і без дворянського статусу: фактично вони були локальними “феодалами” та однією з найважливіших надазовських грецьких родин на Азовському узбережжі.

У таких умовах народився та формувався Дмитро Шаповалову – одна з найвідоміших особистостей серед маріупольських греків кінця XIX – початку ХХ століття. Він змалку мріяв про військову кар’єру та любив коней. Така деталь про уподобання дитинства, також свідчить на користь “незвичності” героя цього допису. Справа у тому, що для більшості надазовськогрецького населення регіону військова служба не здавалась чимось привабливим – одним з прописаних привелеїв імперської влади для кримських християн було звільнення від рекрутської повинності.

Небажання більшості греків долучатись до армійської служби підтвердилось вже у 1870-х роках, коли звільнення від рекрутчини було скасовано, а місцевих греків почали брати до армії.

Початкову освіту Дмитро Петрович здобув у рідному селі приватним чином, бо в Урзуфі ще не було загальної школи. Думки про армійську службу не були забуті, тому після отримання базової освіти було пройдено навчання у військовому училищи та служба у кавалерійському полку, звідки Шаповалова було звільненно у відставку за станом здоров’я у званні корнета.

Після служби, одружившись та оселившись у Маріуполі, на рубежі ХІХ та ХХ столітя, одним з перших серед вихідців з Надазов’я був затверджений у дворянській гідності Правлячим Сенатом. У цьому статусі він активно зайнявся громадськими справами:
повітовими земськими зборами його було обрано піклувальником двох шкіл в Урзуфі, обрано члєном податкових органів влади та стає гласним повітових земських зборів.

Така ініціативність та наполегливість колишнього військового привертала позитивну увагу і 1909 року Дмитра Петровича обрали членом Маріупольської повітової земської управи. На цій посаді він завідував заходами з військово-кінської повинності, призову нижніх чинів запасу армії та державного ополчення – на часи його керівництва припали перші роки Першої Світової війни.

Також він завідував господарською частиною шкіл у дванадцяти волостях (52 селища) Маріупольського повіту, опікувався ремонтами шкільних закладів, бібліотек та читалень, був призначений відповідальним за Кальміусською переправою, арештним приміщенням та відбуванням населенням дорожньої повинності.

У роки Першої Світової війни Дмитро Шаповалов був найпомітнішим земським діячем та політиком. Однак, найбільш складними виявились і наступні роки – нарастав революційний рух, почастішали страйки робітників, стали з’являтися невдоволенні селяни.

Як великий землевласник, приватний підприємець та чиновник державного управління Дмитро Петрович негативно ставився до всього революційного. Без особливого ентузіазму він зустрів Лютневу революцію. І вже до початку Жовтневої революції він став відходити від політичного життя.

Ним були проігноровані земські вибори, перенесені за розпорядженням тодішнього імператора з 1916 на 1917 рік, тому, з власної волі він вийшов у відставку, після чого жив у своєму маєтку, займаючись виключно господарськими справами.

Тихе, розмірене життя тривало в маєтку дворянина Шаповалова до листопадової ночі 1918 року, коли невідомі вбили Дмитра Петровича та його дружину – це був початок революційного бандитизму та терору у Надазов’ї. Поховали подружжя Шаповалових на сільському цвинтарі Урзуфа.

Не менш трагічно склалась доля і старшого сину Володимира Шаповалова, який повторив мрію дитинства свого батька, вдало ставши армійським офіцером. Після смерті батьків, наприкінці 1918 року, він, на фоні ескалації класових протистоянь та смерті батьків вирішив перейти на бік армії Денікіна – одного з очільників антибільшовицьких сил у нашому регіоні.

Політичний вибір Володимира був природним та логічним для людини його кола.

Однак, у черзі наступної зміни влади, плутанини та свавілля, націоналізації та реквізиції, мобілізації та дезертирства, червоних і білих, правди та брехні його сліди загубилися на цілих півтора роки. Відомо, що коли з весни 1919 року Добровольча армія цілих шість місяців утримувала владу в окрузі, Володимир, як і інші землевласники, почав відновлювати фактично повністю розорене і розграбоване господарство в маєтку батька.

Пізніше ім’я Володимира Шаповалова згадується вже у 1921 році, у секретному звіті радянських органів тогочасної державної безпеки. У розділі «Активна дія наших частин проти банд та їх результати…» згадується «банда» Шаповалова-Волоха. Вказується її чисельність, час і місце останнього бою з червоноармійцями з Трудового полку. За весь час цією бандою було вбито двох людей, а в своєму останньому «бою» 17 лютого в районі села Олександрівка Старобільського повіту втрат не було з обіх сторін.

Дивний «бій» завершився за звітом тим, що «банду було розбито» та взято одного полоненого – Шаповалова. Це і був Володимир Дмитрович Шаповалов, якого за кілька днів розстріляли.

Таким чином, завершилось життя однієї з гілок найбільш незвичних династій Надазов’я – румеїв, землевласників, підприємців, дворян, реакціонерів та бандитів (за радянською термінологією).