Стародубівка: походження назви, історичне тло та обставини заснування 

Розглядаючи географічні мапи дуже часто око звертає увагу на місцевості чи населені пункти з дивними назвами, які пробуджують інтерес до історії появи самої назви, або історії конкретної місцевості. Зазвичай такі назви мають приставку “Нью-“, наприклад топоніми “Нью-Йорк”, “Нова Зеландія”, “Нова Каледонія” та безліч інших. Такі назви майже одразу викликають питання “А де знаходиться “старий” Йорк?”, “Що таке Каледонія?” і “Чому я нічого не чув “стару” Зеландію?”.

Усі ці питання є логічними та дуже цікавими. Однак, особливість відповідей на це питання може призвести до появи десятків нових питань. Справа у тому, що походження назви майже завжди є процесом, який повязаний з міграціями, особливостями місцевостей, мовними змінами та іншими, зачасту, зовсім не географічними факторами.

Однак, якщо топоніми з часткою “нью-” майже завжди насять назви на честь “старих” місцевостей, то інша справа з назвами які починаються на частку “старо-“. Наприклад, Стародубівка – топонім, якому присвячено цей допис.

Історичний екскурс в царину історії та походження топонімів та ойконімів нам проведе Олександр Троян – історик та краєзнавець з Надазов’я, який присвятив питанню походження назви надазовського села Стародубівка змістовний та цікавий матеріал.

Старі дуби в степовому краї?

Географічні назви ніколи не бувають випадковими. Власні імена населених пунктів – ойконіми – несуть важливу інформацію, яка дозволяє нам зрозуміти особливості певної місцевості або зазирнути в минуле міста, села чи хутора. Вивчення назв населених пунктів нашого краю дозволяє глибше зануритися в історію Надазов’я, отримати інформацію про його колонізацію і переселенський рух, починаючи з кінця ХVIII століття. 

Саме тому, надзвичайно цікавим є походження назви села Стародубівка. На перший погляд, тут все просто: гарний лісовий масив зі старими дубами і спонукав дати назву поселенню.  Але теза про те, що ойконім «Стародубівка» є назвою, утвореною поєднанням прикметника з іменником («старий» + «дуб»), швидше за все стосується «іншої» Стародубівки – маленького селища на  Сіверському Дінці біля Слов’янська. Тому таке тлумачення назви «нашої» Стародубівки виявляється помилковим.

Справа у тому, що ліси у Надазов’ї, яке є ковилово-типчаковим степом, – це штучні насадження, і заліснення цього регіону почалося з «Азовської дачі» під Нікольським лише в останній чверті ХІХ століття. Більше того, Стародубівське лісництво започатковується на початку 60-х років ХХ століття, коли вже минуло понад століття, як на берегах неквапливої річки Каратиш перші поселенці побудували свої напівземлянки.

У науково-інформаційному довіднику «Ліси Донеччини», виданому в 2015 році, йдеться також і про долю лісів на берегах Міуса, Кальміуса, Берди, Молочної: «Достовірно відомо, що ще в 17-му столітті природні ліси розповсюджувалися долинами степових річок від їхніх витоків на Донецькому кряжу до самого узбережжя Азовського моря». І саме ці ліси під час колонізації степу «були винищені першими» – деревину використовували як будівельні матеріали та паливо. Єдиними оазисами (і найпівденнішими в межах сучасної Донеччини) залишалися природний ліс біля села Старогнатівка та крихітний байрачний ліс в глибокій Дубовій балці, яка впадає в Кальміус. Інакше кажучи, на момент заснування Стародубівки, а потім і хуторів в долинах Берди і Каратиша траплялися хіба що густі терники.

Назву села Стародубівка не пояснити, навіть якщо взяти до уваги чудову місцеву легенду про козачку Василину, що, переселяючись разом із сином Устимом з-за Дунаю, «прихопила з собою жменю жолудів, які виросли з тих дубків, що їх вивезли у 1775 р. із Запорізької Січі». Проживши довжелезне життя – 115 років –  і діждавшись, коли постали на новій батьківщині шестеро гарних міцних дубів, Василина «завжди казала що саме вони дають їй віку». Та все ж на початку існування поселення то були лише ніжні сіянці, що аж ніяк не могли когось схилити дати йому назву Стародубівка.

Справжньою подією у справі вивчення такого феномену як Азовське козацьке військо (і, відповідно, появи у Надазов’ї декількох населених пунктів) стала монографія дослідниці із Запорізького університету Людмили Михайлівни Маленко «Азовське козацьке військо (1828 – 1866)». Ця праця була опублікована у 2000 році. Дещо пізніше з’явилася книга Л. Маленко «Йосип Гладкий та Окреме Запорозьке (Азовське) козацьке військо в матеріалах і документах»; нею написана також ціла низка змістовних статей. Тривала робота в багатьох архівах і введення в обіг великої кількості документів, вивчення мемуарів, ретельне штудіювання праць попередників дали їй «можливість вперше реконструювати багатогранність історії козацького з’єднання Південної України першої половини XIX століття». 

Людмила Маленко зазначачає: «Вдатися до негайної ліквідації Окремого Запорозького війська урядовці не могли через ряд причин. По-перше, військове з`єднання із задунайців добре зарекомендувало себе під час військових дій у 1828–1829 роках. По-друге, перехід задунайського населення із турецьких володінь мав бажаний для російської держави резонанс і сприяв зміцненню її кордонів та авторитету. Адже подія, що сталася в 1828 році, поклала край небезпечній у всіх відношеннях для абсолютистської монархії Задунайської Січі. По-третє, ліквідація військового формування задунайців не сприяла поверненню російських підданих в межі держави, а, навпаки, привела б до нових втеч».

Восени 1831 року задунайці прибули «на постій» в найближчі до Бердянської пустки села: Захарівку, Білоцерківку, Благовіщенку, Темрюк та Новоспасівку. Прийшла холодна зима із завірюхами та набридливими відлигами. Невизначеність щодо земельних наділів і подальшої військової служби додавала смутку, козацькі сім’ї були на межі відчаю.

27 травня 1832 року з-під руки Миколи І вийшов ключовий для азовців «Именной указ, данный Сенату». У ньому зазначалося: «Утвердив прилагаемыя у сего Положения о водворении перешедших в пределы Империи из турецких владений Запорожцев в состав особого Казачьяго войска Екатеринославской губернии в Александровском уезде и штат Канцелярии для управления сим войском, Повелеваю Правительствующему Сенату привесть оныя в исполнение» (Полное собрание законов Российской империи. Том 7 (1832 г.): Законы (5053 – 5876), стр. 336 – 338). У першому параграфі вказувалося: «Для водворения Запорожских Казаков назначается Екатеринославской губернии в Александровском уезде: а) так называемая Бердянская земля, всего 43 141 десятина с саженями, и б) прилегающей к сей земле, таковой же, определённой для водворения Израильских Христиан, 4 000 десятин».

До козачого війська долучалися міщани Петрівського посаду «числом  238 ревизских душ, с находящеюся во владении их землёю, количеством до 4 000 десятин, и со всеми их рыбными заводами и плавнями…»  (сучасна назва Петрівського посаду – Новопетрівка Бердянського району). 

Переселенцям надавалося 50 000 рублів на будівництво церкви і будинків, на зерно для сівби, придбання волів, возів та плугів; перелічувалися й інші привілеї. В документі визначалося, що військові повинності це формування «несёт по примеру прочих Казацких войск». Докладно розписувалися функції Військової Канцелярії; начальнику війська було присвоєно звання «наказного отамана».

П’ятнадцятий параграф установлював: «С поселением Запорожских Казаков, принять им наименование: Азовскаго Казачьяго войска».

Підпорядковувалося нове військове формування генерал-губернатору графу Михайлу Семеновичу Воронцову, а через нього підлягало військовому міністерству. Граф Воронцов мав військове звання генерала від інфантерії (до нього треба було звертатися «Ваше Високопревосходительство») і був дуже діяльним керівником. Зокрема, завдяки його ініціативі до 1830 року було споруджено порт на Бердянській косі;  через декілька років припортове селище Новоногайськ, розростеться і отримає статус міста, названого Бердянськом. Воронцов постійно сприяв Азовському козацькому війську, проблеми ж тут виникали повсякчас.

Загальна кількість землі, що була отримана військом, становила 51 141 десятину (в перерахунку на сучасну міру це 55 871,5 га). Поселилось же азовців 2319 осіб (чоловіків і жінок) – для цієї кількості землі було замало, оскільки визначалося царським Положенням по 30 десятин на ревізьку душу. Водночас Йосип Гладкий розумів, що як на військове формування у нього мало людей. 

13 січня 1833 року Микола І підписує указ «О присоединении к Азовскому Казачьему войску селения Новоспаского». В документі було визначено: «Для уничтожения чрезполосности в землях Азовского Казачьяго войска, кои разделяются землями селения Новоспаского, признав нужным обратить жителей сего последняго, согласно с желанием их, в сословие  Казаков, Повелеваем: селение Новоспаское со всеми числящимися в оном жителями и находящимися в законном владении их землями и угодьями, присоединить к упомянутому войску» (Полное собрание законов Российской империи. Том 8 (1833 г.) : Законы (5877 – 6684), стр. 26). Варто додати, що село Новоспаське чи Новоспасівка було засноване у 1805 році селянами-кріпаками, що втекли на береги Берди з Полтавської губернії (у 1939 році радянська влада перейменує його в Осипенко).

Азовське козацьке військо побудувало в надазовьких степах дві станиці: Нікольську (у балці річки Калець) і Покровську (на річці Солоній, притоці Каратиша). Не зайве сказати, що в 20-х роках ХХ століття, за радянського ладу, коли топонімія вважалася вкрай важливим засобом ідеологічного диктату, вони будуть перейменовані відповідно у Володарське та Бойове – і лише в 2016 році Нікольському вже українська влада поверне історичну назву.

Свою станицю козаки назвали Нікольською неспроста: по-перше, вони дуже шанували Святого Миколая; по-друге, саме в день Святого Миколая, тобто літнього Миколи,  9 травня (за сучасним календарем – 22 травня) 1828 року Йосип Гладкий зі своїми однодумцями вийшов з турецьких земель; по-третє, російський самодержець Микола І незмінно благоволив наказному отаманові та його підлеглим, азовці ж хотіли продемонструвати свою лояльність до імператора. Деякий час Нікольська станиця була центром Азовського козацького війська, проте вже 1837 році Йосип Гладкий звертається до графа М. С. Воронцова з проханням посприяти перенесенню військової канцелярії та громадських установ до посаду Петровського, на що було отримано згоду.

Покровська станиця будувалася одночасно з Нікольською. Оскільки Покрова святої Богородиці було улюбленим християнським і народним святом, а запорозьким козакам було притаманне непідробне ушанування Богородиці-Покрови як своєї заступниці, то стає зрозумілим вибір назви для свого поселення. 

Стародубівська ж станиця була п’ятим населеним пунктом Азовського козацького війська, і виникла вона останньою.

Облаштування козаків на  землях Бердянської пустки – це час важких випробувань: неврожай перших двох років, нестача коштів похитнули було сподівання на забезпечене життя та довіру до наказного отамана. Вони прагнули все ж перебратися на Кубань та приєднатися до Чорноморського козацького війська. Та згодом, за словами Л. Маленко, «у процесі господарювання в Приазов`ї азовські козаки показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке господарство, яке сміливо могло конкурувати з господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів». Окрім п’яти населених пунктів, козаки заснували в надазовських степах десятки хуторів. Отримавши для рільництва набагато менше землі, ніж було встановлено законодавством, вони показали приклад доброго господарювання. Основною культурою була пшениця (близькість портів Бердянська та Маріуполя дозволила орієнтуватися на експорт); жовтоколоса і чорноколоса болгарська пшениця, свого часу привезена з-за Дунаю, особливо цінувалася, і на Лондонській всесвітній виставці виробів сільського господарства та промисловості в 1851 році саме за неї азовські козаки отримали медаль другого ступеню. Чимало своїх земель азовці здавали в аренду.

Граф М.С. Воронцов, відзначаючи заслуги Гладкого, підкреслював, що той «сумлінним виконанням своїх обов`язків на посаді керівника, невтомною діяльністю зумів оселити цих людей на відведеній їм землі в Катеринославській губернії і привчити їх до спокійного способу життя і благоустрою, яких вони донині не знали». Слід сказати, після того, як у 1851 році Йосипа Михайловича Гладкого було відправлено у відставку (у липні 1866 року він помре від холери), обов’язки наказного отамана протягом року виконував Яків Герасимович Кухаренко, після нього – полковник Сисой Артемійович Косолап, в кінці 1856 року на цю посаду було призначено генерал-майора Костянтина Федоровича Решетилова. Кожен з наказних отаманів війська був непересічною людиною, усі вони, відважні й умілі командири, в мирний час зарекомендували себе як успішні керівники, що повсякденно дбали про господарські справи азовського козацтва.

Козаки під орудою Йосипа Гладкого, відзначившись у російсько-турецькій війні 1828 – 1829 років великою відвагою (потім вони були також залучені до боротьби з чумою в дельті Дунаю), в степовому Надазов’ї опинилися поза небезпечним прикордонням. Гладкий розумів, що, на відміну від сімейних козаків, які після років поневірянь нарешті взялися господарювати,  служилі люди колишнього Дунайського полку, молоді і нежонаті, на новому місці прагнули військової справи. 

Зважаючи на прохання Гладкого, вище керівництво будує плани використання азовців для служби на Кавказі. Зрештою азовських козаків, окрім внутрішньої служби, з 1837 року залучили до патрулювання (мовою тодішніх документів – крейсерування) східного узбережжя Чорного моря. Для цього було побудовано так звані мальтійські човни, озброєні трьохфунтовими фальконетами – малокаліберними гарматами. На початку 1861 року службу несли 26 команд моряків-азовців. Тривала морська служба козаків, їхня хоробра  боротьба з контрабандистами – окрема значуща сторінка в історії їхнього війська.

З початком Кримської війни у 1853 році дві сотні азовців брали участь у боях у складі регулярної армії. Майже 2000 козаків – фактично всі дорослі чоловіки – були залучені до оборони північного узбережжя Азовського моря. У травні 1855 року англо-французька ескадра почала осаду Таганрога, розтрощила Генічеськ, обстріляла Маріуполь – міста горіли, було багато руйнацій. Висадившись у Бердянську, нападники знищили продовольчі та фуражні склади. Коли ж сотня човнів з десантниками спробували захопити Петровський посад, безстрашні азовці відбили атаку. 

Кримську війну (в Європі її називають Східною) Росія програла, і ця поразка мала далекосяжні наслідки в багатьох царинах. Влітку 1856 року нещодавно призначений генерал-губернатор граф Олександр Григорович Строганов, проінспектувавши Крим та Приазов’я, зрозумів, що господарство Азовського козацького війська занепало: під час війни в станицях залишалися господарювати лише жінки, діти й старі люди, внаслідок чого три роки поспіль був неврожай. Шістдесятирічний генерал від артилерії розумів, що й козакам, які відзначалися сумлінним виконанням обов’язків, слід дати якийсь перепочинок від військової служби. О.Г. Строганов клопочеться про пільги азовцям і розпоряджається про поставки зерна їм у борг. Військо оговталося досить швидко.

Згідно ґрунтовного «Географічно-статистичного словника Російської імперії», що видавався під керівництвом Петра Петровича Семенова-Тянь-Шанського в 60 – 80-х роках ХІХ століття, населення Азовського козачого війська станом на 1859 рік «простиралось 10  826 душ обоего пола (5 219 мужчин), в том числе дворян и чиновников 165, духовенства 129, купцов 72, казаков 10 393 (мужчин 4 972)» (Географическо-статистический словарь Российской империи. Том І, 1863 – стр. 32). 

В 1860-х роках приймається рішення про переселення азовців на Кубань: цар Олександр І, що здійснював масштабні перетворення в країні, наполягав на розформуванні Азовського козачого війська і передислокації козаків  в краї, де невситима імперія поглинала нові території та народи. Сучасний український історик Анатолій Володимирович Хромов пише: «Тільки так, на думку уряду Російської імперії, азовські козаки нарешті зможуть бути використані за своїм прямим військовим призначенням: нести козацьку службу на неспокійному прикордонні, крім того, місцеве керівництво півдня України полишиться надокучливої проблеми небажаного для російської влади впливу козацтва на місцеве населення. Цей вплив, на думку чиновників, створював напруження в регіоні» (Хромов А. В. Південноукраїнське козацтво ХІХ століття: урядові задуми, проекти, втілення. / Праці державного архіву Одеської області, том  ХХХІХ. Одеса,  2014. – стор. 138).

За архівними відомостями, в 1865 році, коли остаточно було ліквідовано Азовське козацьке військо, у його власності знаходилося 1699 кам’яних та саманних і 4 дерев’яних будинки, 2 церкви, 3 молитовні будинки, 2 інструментальні заводи, 43 вітряки і 3 водяних млина, 2 рибні заводи та 15 144 голів домашньої худоби. До цього слід додати дані В. Павловича: у війську також були цегляний завод, острог, цейхгауз, парафіяльне казенне училище, лавка, 6 хлібних громадських магазинів, 8 кузень та 8 шинків («Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба», том 6: Екатеринославская губерния, 1862, стр. 349 – 350). Найбільшими поселеннями були Новоспаська і Нікольська станиці, інші – значно менші; азовцями було засновано також шість десятків козацьких хуторів. 

Людмила Маленко звернула увагу на той факт, що на власну передислокацію до кубанського краю Азовське козацьке військо витратило більше 73 000 карбованців, і в його скарбниці ще залишилося 92 679 карбованців 94 копійки сріблом – це майже дорівнювало річним витратам держави на усі 12 козацьких військ Російської імперії.

Переселення тисяч сімей було дуже складним завданням. Багато хто з азовських козаків не збирався залишати обжиті місця. Зберігся рапорт чиновника з особливих доручень підполковника Дембовського наказному отаману генерал майорові Решетилову: «В станице Стародубской доложено мне, в присутствии есаула Гонтина и чиновника по особым поручениям г. Малышевского, что станичники: урядник Щербак и казаки – два брата Жежолины, колеблют общество пустыми толками и насмешниками над охотниками, добровольно изъявившими согласие идти в нынешнем году на Кавказ, «согласились идти, пойдёте и будете бедствовать, а мы останемся» (Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII – ХІХ століття. Одеса, 2000 – стор. 162).

Переселення в Кубанську область чинилося поступово, воно було драматичним і сповненим чималих випробувань. За даними Людмили Маленко переселилося 1093 сім’ї (5 244 особи), тобто 48% населення Азовського війська. В кінці 1864 року уряд вирішив вже не переселяти Азовське козацьке військо у повному складі. Перебралися на нове місце сім’ї з Нікольської та Покровської станиць, а також більша частина козаків Стародубівської станиці; людність Петровського посаду та Новоспаської станиці в основному залишилася. 

Такий стан речей пояснюється багато в чому особливостями виникнення цих населених пунктів та світоглядом їх мешканців: петровські та новоспасівські станичники з походження були переважно селянами, що дорожили давно обжитим місцем; козаки Нікольської та Покровської станиць – це задунайці, які сподівалися на збереження привілеїв козацького стану. 

Виникнення ж Стародубівки мало певні відмінні риси. При цьому слід звернути увагу на непослідовність вживання назви населеного пункту в документах ХІХ століття: поселення фігурує в них переважно як «Стародубівська станиця», проте трапляються і написання «Стародубська станиця». Це зовсім не випадковість.

В кабінетах чиновників і на берегах Каратиша

Світло на обставини заснування Стародубівки багато в чому проливає нарис Петра Олександровича Шафранова «О водворении в России запорожских казаков, возвратившихся из-за Дуная в 1828 году» в збірці «Исторические материалы из Архива Министерства государственных имуществ. Вып.1», надрукованій у Санкт-Петербурзі 1891 року. Однак слід сказати, що П. О. Шафранов користувався обмеженою кількістю історичних джерел. Сучасні дослідники останніми десятиліттями ввели в науковий обіг нові важливі документи.

Народження Стародубівки має цікаву «бюрократичну» передісторію.

24 січня 1837 року Й. М. Гладкий пише записку генерал-губернаторові М. С. Воронцову про потреби азовців. Виклавши декілька прохань, наказний отаман додає: «Сверх сего и спросить Высокомонаршую милость присоединением к войску пустопорожнего казённого участка, смежного с землями посада Петровского и Мариупольского округа количеством 9881 десятин…». Йдеться тут про досить велику земельну ділянку (у сучасному перерахунку – 10 904 гектари), яку називали «Урзуфською», «Приморською» (в народі –  «Юрзуфською»). «Юрзуфська» ділянка була свого часу віддана грекам-переселенцям, проте залишилася неосвоєною; на початку ХІХ століття спеціальна комісія повернула цю пустку до державної скарбниці. 

Граф Воронцов починає клопотатися про приєднання до Азовського козацького війська «Юрзуфської» ділянки. Вирішити це питання міг Павло Дмитрович Кисельов. Він мав військове звання генерала від інфантерії, під час російсько-турецької війни 1828 – 1829 років командував російськими військами в Дунайських князівствах, а з 1837 року очолював щойно створене Міністерство державного майна Російської імперії (мовою оригіналу «Министерство государственных имуществ Российской империи»), яке розпоряджалося державними землями. До речі, П. Д. Кисельов повсякчас обстоював необхідність звільнення селян з кріпацтва і був переконаним супротивником жорстоких тілесних покарань в армії – за словами Василя Осиповича Ключевського, його слід вважати «кращим адміністратором» миколаївської Росії. 

П. Д. Кисельов відповів, що бажана для азовців ділянка вже призначена для розподілу між малоземельними селянами найближчих губерній: він  не міг скасувати рішення, прийняте попередником його міністерства – V відділенням Власної Його Імператорської Величності Канцелярією. Зважаючи на те, що Азовському козацькому війську вкрай була потрібна ця земля, П. Д. Кисельов пропонує таке рішення. Слід зробити обмін: війську віддати Урзуфську ділянку, а натомість забрати в азовців «до казни» інший шматок виділеної для них землі, точно такий за розмірами. 

В Державному архіві Одеської області збереглася ще одна записка Йосипа Гладкого, яка свідчить, що таку саму відповідь було отримано й від Олександра Івановича Чернишова, що очолював Військове міністерство. Гладкий повідомляє: «…получено в ответ отношение господина военного министра от 24 апреля 1837 года, № 826, в коем сообщается: 1) Что по уведомлению Военного Совета и имеющимися ввиду в 5-м отделении собственной его императорского величества Канцелярии предложениями, все казённые пустопорожние земли Екатеринославской губернии предназначаются для переселения казённых крестьян из ближайших малоземельных губерний, в том числе и просимый для казаков участок Юрзуфский, то если представляется необходимым присоединить сей участок к посаду Петровскому, может быть оный отдан войску с обменом на соразмерное количество из казачьих земель, в том предположении, что в Азовском войске находится оных с избытком».

У П. Д. Киселёва виникла думка, що можна все зробити інакше, а саме: обмін землями не здійснювати, приєднати до війська «юрзуфську» ділянку і водночас залучити хоча б 700 душ безземельних «малоросійських козаків», а переселення їх здійснити за рахунок війська. Граф М. С. Воронцов погодився з пропозицією прийняти до Азовського козацького війська нових членів, от тільки переселення, вважав він, все ж хай буде здійснено за рахунок держави, бо козаки «ще неспроможні були робити таких великих витрат». П. Д. Кисельов на це не заперечував, і 29 листопада 1837 року необхідний документ було затверджено Миколою І. Правда,  в той же рік Йосип Гладкий просив, аби для нього особисто виділили ще 2264 десятин землі в Маріупольському повіті (Митрополитську ділянку), та тільки у цьому йому було відмовлено.

Хто ж такі «малоросійські козаки», котрих збиралися залучити до Азовського війська? 

Після ліквідації Січі козацьких звичаїв дотримувалися не тільки запорожці, що втекли  за Дунай або увійшли до Чорноморського війська, котре в 1792 році переправили на Кубань. Як пише сучасний історик Олена Бачинська, в Чернігівській і Полтавській губерніях    «проживала значна кількість населення, яка пов’язувала своє життя з козацькими традиціями як в господарюванні, світогляді, побуті, так і в інших галузях життя». Це, по-перше, колишні реєстрові козаки, що «користувалися правом особистої свободи» – вони під час так званої четвертої ревізії 1782 року були записані в списки «реорганізованої козацької верстви»; по-друге, це ті з козаків, хто повинен був стати поміщицькими підданими, але подав «иски о казачестве» і зміг довести своє козацьке походження («Історико-географічні дослідження в Україні», 2012, число 12, стор. 15 – 26). 

Гладкий планував розпочати переїзд безземельних «малоросійських козаків» на землі Азовського козацького війська навесні 1838 року. Оскільки на цих землях вже кілька років проживали арендатори – теж козаки  з Чернігівської та Полтавської губернії (71 дорослий чоловік та 63 дорослі жінки), наказний отаман запропонував спочатку приєднати до війська саме їх «для полегшення казни», що й було дозволено зробити. 

Графу Олександру Григоровичу Строганову, котрий у той час займав посаду Чернігівського, Полтавського та Харківського генерал-губернатора, треба було здійснити набір ще 629 душ для переселення і узгодити це питання з графом Воронцовим. Строганов попередньо доручає Головній Господарчій Конторі підготувати  статистичні дані про безземельних або малоземельних козаків. Цю установу (по-російськи «Главная Хозяйственная Контора») було відкрито 1834 року в Полтаві для управління саме «малоросійськими козаками».

Як зазначає П.О. Шафранов, «зі звітів Контори з’ясувалося, що більше всього безземельних та малоземельних козаків… знаходилося в Стародубському повіті Чернігівської губернії, внаслідок чого звідти й вирішено було зробити виклик бажаючим переселитися до Азовського війська». За розпорядженням Строганова уклали спеціальне положення, у якому окреслювався порядок переїзду і визначався спосіб розподілу 50 000 рублів, виділених державою для переселенців.

Між різними відомствами ще рік тривало листування. Врешті-решт, у 1939 році на землі Азовського війська прибули «малоросійські козаки» зі Стародубщини, заснувавши недалеко від впадіння невеликої степової річки Каратиш у Берду нове поселення, назву якого не довелося довго вигадувати – Стародубівська станиця. Землі ж «Юрзуфської» ділянки були розподілені серед мешканців Петровського Посаду, і це стало для них великим полегшенням, оскільки до сих пір їм доводилося обробляти наділи за багато верст від свого помешкання.

Щодо дати  виникнення Стародубівської станиці П. О. Шафранову можна повністю довіряти: у своєму нарисі він  спирається на документи Міністерства державного майна (сам Шафранов був завідувачем архіву цього міністерства), навіть зазначено місяці прибуття переселенців з Чернігівської губернії – це сталося в липні – серпні 1839 року (Справа № 1764 1-го Департаменту Міністерства державного майна). 

Є ще один пізніший документ – «Відомості про Стародубівку Маріупольського повіту. XIX ст.», що зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (опублікований і фахово проаналізований Людмилою Маленко в 2008 році). Невідомий учитель вже після скасування Азовського козацького війська склав короткий опис Стародубівки, де серед іншого зазначив: «Селение возникло с 1839 г. Приселялось выходцами разных губерний. Нация жителей – малороссы. Все православного вероисповедания. Жители с характером мирным, ровным, но малообщительным. Жизнь ведут нравственную, не делают никаких безобразий, за которые осуждают церковные и гражданские законы, а вместе с этим и религиозны». Правда, в рукописному тексті немає ані слова про козацьке минуле стародубівців. Дослідниця припускає, що це зроблено свідомо, оскільки опис підготовлено на замовлення влади; в документі також підкреслюється: «Селение именуется Стародубовка, а почему получило такое название, никому неизвестно».

Стародубщина – край козацький

Стародубщина, переселенці з якої дали життя козацькій станиці у нашому краї, є історичною українською землею, що сформувалася навколо міста Стародуб, розташованого на річці Бабинець (басейну Десни). Це одне з найдавніших міст Київської Русі: перша згадка про нього зафіксована ще в «Повісті минулих літ»: «У рік 6604 [1096]… Олег вбіг у Стародуб і заперся тут. Святополк же і Володимир обступили його в городі… І точилася межи ними битва люта, і стояли вони довкола города днів тридцять і три, і знемагали люди в городі». Сучасний брянський історик Микола Єгорович Ющенко зазначає: «Підсумки археологічного вивчення стародавнього Стародуба дозволили зробити висновок, що ще в середині Х століття Стародуб був розвиненим містом з численним як на той час населенням».

Стародубське князівство було меншим уділом Чернігівського князівства, а знаменитий князь Святослав Всеволодович, котрий в «Слові о полку Ігоревім» «мутен сон бачив в Києві на горах» та «ізронив золоте слово, з сльозами змішане» був певний час князем стародубським. На гербі стародубської землі було, звісно, зображення кремезного дуба.     

Стародубщина пережила руйнівну монголо-татарську навалу, потім опинилася у складі Великого князівства Литовського.  У 1410 році в Грюнвальдській битві стародубські воїни під власною корогвою (блакитний хрест на червоному полі) у складі війська литовського князя Вітовта відчайдушно билися з лицарями Тевтонського ордену. На самому початку ХVI століття Стародубщина попадає під владу Московського царства, через століття цю землю було включено до складу Речі Посполитої. 

У 1648 року під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Стародубщину зайняла українська козацька армія, в часи Гетьманщини цей край був територією Стародубського полку. Видатний український історик Олександр Матвійович Лазаревський у дослідженні «Опис старої Малоросії. Том 1. Полк Стародубський» (1888) писав: «Починаючи з другої половини ХVII століття, Стародуб став головним торговим ринком для майже всієї Малоросії. Розвитку цього ринку сприяли головним чином дві обставини: промисловий характер того краю, в центрі якого знаходився Стародуб, і колишня відомість цього міста, як серединного між Москвою і Польщею торгового пункту» (с. 113 – 114). Звідси везли товари не тільки в численні українські села та міста, але й в Ригу, Архангельськ, Москву, в Польщу. Край славився двома великими ярмарками – «збірною» та «десятухою». Французький аташе в Санкт-Петербурзі Жан-Бенуа Шерер у книзі «Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та  козаків України, або Малоросії» (1788 рік) зазначав щодо Стародуба: «Міщани користаються тут з магдебурзького права і живуть набагато краще, ніж в інших полках. Серед мешканців міста є люди вищого рангу, і між ними — полковник зі своєю старшиною, цивільні чиновники такого ж рівня, чимало шляхтичів» («Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та  козаків України, або Малоросії», 1994, стор.42). І далі: «…Мешканці Стародуба перевищують усіх своїм запалом до роботи.  Стародубські шляхтичі та селяни найбагатші  з  усіх» (стор. 48). 

Окрім українського населення, у віковічних стародубських лісах стали селитися й численні старообрядці, що втікали сюди від переслідувань московської влади після розколу російського православ’я у 1667 році.

Коли в 1781 році указом Катерини ІІ було ліквідовано залишки автономної Української держави, Стародубщина увійшла до Новгород-Сіверського намісництва, пізніше – Малоросійської губернії, а з 1802 року – Чернігівської губернії (Стародуб же став повітовим містом). Як зауважують краєзнавці, «період з кінця ХVІІІ і протягом усього ХІХ століття характеризується інтенсивним будівництвом, ініційованим розбагатілим купецтвом. Тоді було зведено усі збережені донині пам’ятки архітектури, більшість з яких, на жаль, знаходиться у сумному стані».

У 1917 – 1918 роках Стародубщина – складова частина Української Народної Республіки та Української Держави Павла Скоропадського (сам гетьман зростав саме у Стародубі).  В 1919 році більшовицька влада створила Гомельську губернію Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, до складу якої було включено й стародубські землі. Гомельська губернія проіснувала недовго: упродовж 20-х років (остаточно у 1926 році) її розформували. Стародубщина стала частиною вже Брянської області, лише одну маленьку волость повернули до складу Чернігівської губернії. 

Переселення сотень стародубських козаків до нашого краю в 1839 році не було якимось унікальним явищем. Влада спонукала мешканців Чернігівської, Полтавської та інших українських і російських губерній, іноземних колоністів до переселення на південноукраїнські землі протягом ХVIII – ХІХ століття, і ця міграція була дуже масштабною; значну частку становили також селяни-нелегали, що сподівалися знайти тут жадану волю та плодючу землею. 

Царський уряд декілька разів змінював адміністративно-територіальний поділ Південної України; урешті в 1802 році було створено Катеринославську й Таврійську губернії, в 1803 – Херсонську (найбільшу в Україні). Земля Азовського козацького війська  відносилася до Александровського повіту Катеринославської губернії.

Історія, збережена у назвах

Переселяючись у нові землі, колоністи часто переносили  назви рідних населених пунктів на щойно засновані міста і села. Наприклад, коли в розпал князівських усобиць ХІІ – ХІІІ століть з Наддніпрянщини та Галицько-Волинського краю посунула потужна міграційна хвиля в Залісся (Волго-Окське межиріччя), на освоєні землі були перенесені й топоніми – так з’явилися нові міста з відомими південними назвами:  ще один Галич та інші Звенигород і Володимир. На честь Переяслава (літописного Переяславля) – розташованої на південь від Києва столиці Переяславського князівства – були названі два нових міста: заснований у 1152 році Юрієм Долгоруким Переяславль-Залєський (зараз місто Переславль-Залєський або просто Переславль в Ярославській області) і ще один Переяславль, який у 1778 році Катерина ІІ перейменувала в Рязань. До речі, відомий лінгвіст Володимир Петрович Нерознак звернув увагу на те, що всі три Переяславля розташовані на річках, які мають тотожні імена – Трубіж (Трубеж). З цього приводу дослідник зазначає: «Це, мабуть, свідчить про перенесення імен Переяславля Руського або Південного і ріки Трубіж на щойно створені північноруські міста – явище можна назвати топонімічною трансплантацією» (Нерознак В.П. Названия древнерусских городов. 1983, стр.135).

Стародуб, що у Чернігівській землі, дав своє ім’я двом містам Залісся, які згодом щезли у вирі історичних подій. По-перше, це Стародуб-на-Клязьмі (він фігурує в літописах також як Стародуб Ряполовський або Стародуб Волоцький) – свого часу центр крихітного князівства. По-друге, це Стародуб-Воцький біля Мурома.

Отже, «трансплантація» назв населених пунктів (ойконімів)  є звичайною практикою під час освоєння нових територій. Коли українські козаки з-під чернігівського Стародуба влітку 1839 року заснували своє поселення у надазовському краї і найменували його Стародубівською станицею, нічого виняткового в цьому не було. Більше того, прагнення зберегти ім’я полишеної назавжди батьківщини, дати ойконіму нове життя, послідовно простежується в багатьох місцях Російської імперії, куди доля закинула стародубців. 

На річці Інгулець, дещо південніше Олександрії є велике село Новий Стародуб. Засноване сербами-переселенцями ще в ХVIII столітті, воно спочатку мало назву Овнянка, пізніше Аврамівка. Та коли у першій чверті ХІХ століття, за часів так званої аракчеєвщини, почали в Херсонській губернії створювати військові поселення, в село було переведено із Чернігівської губернії Стародубський кінно-артилерійський полк. Село змінило назву й стало Новим Стародубом (зараз воно відноситься до Петрівського району Кіровоградської області).

В Ставропольському краї Російської Федерації є село Стародубське (і Стародубська сільрада Будьоннівського муніципального району). В ХІХ столітті сюди, в урочище, відоме з ХVIII століття як Маслов Кут, перебралися вихідці зі Стародубського повіту Чернігівської губернії. За залізничною станцією Північно-Кавказької залізниці залишилася назва Маслов Кут, село ж отримало назву Стародубське.

У далекому Сибіру (в Калачинському муніципальному районі Омської області) є село Стародубка, теж засноване переселенцями зі Стародубщини; згідно з надрукованим у 1928 році довідником «Список населённых мест Сибирского края. Т. 1. Округа Юго-Западной Сибири» це сталося 1895 року (стор. 136).

У який би край примхлива доля не завела сотні тисяч і мільйони українців-переселенців, кругом з’являлися не тільки оброблені ниви, традиційні білі хати, вишневі сади, ставки і вітряки – освоєний простір починав рясніти українськими назвами: Затишне, Зелений Яр, Криничне, Чернігівка, Полтавка, Максимівка, Покровська слобода, Петропавлівка, Білоцерківка, Миколаївка, Стародубівка.

Від Стародубівської станиці до села Стародубівка

Станицями називалися козацькі поселення як на Дону, так і в інших козацьких регіонах; це була низова територіально-адміністративна одиниця і в Азовському козацькому війську. Згідно «Енциклопедії історії України», «до складу станиць входили хутори і селища, що перебували в межах одного станичного юрту – землі, що належали станиці» (Енциклопедії історії України, т. 9, стор. 801)

Стародубівська станиця від заснування влітку 1839 року і до скасування Азовського козацького війська в 1865 році постійно розширялася. У виданому на початку 60-х років ХІХ століття статистичному збірнику «Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Список населённых мест по сведениям 1859 года» в Стародубівській станиці значиться 159 дворів, наводиться кількість мешканців (462 чоловіки й 472 жінки); зафіксовано також три щорічних ярмарки – необхідно підкреслити, що на землях війська ярмарки були прерогативою саме стародубівців.

Як випливає із записки наказного отамана Костянтина Решетилова, у 1862 році в Стародубівській станиці вже нараховувалося 176 козацьких осель. За архівними даними, тут були також будівля станичної управи, молитовний будинок, хлібний магазин і господарські споруди.

Протягом усіх років існування козацького війська у нашому краї – а це більше трьох десятиліть – козаки не мали права приватної власності на землю: земля належала війську, козаки ж вважалися землекористувачами. Згідно Положення про скасування Азовського козацького війська («Высочайше утверждённое Положение об упразднении Азовскаго казачьяго войска»), що вийшло 11 жовтня 1865 року, така можливість з’явилася.

Офіцери, котрі не переселилися на Кубань, а звільнилися зі служби, ставали дворянами Катеринославської губернії; урядники та козаки, що осіли в Надазов’ї, зараховувалися до стану селян-власників. Положення гарантувало азовцям отримання землі: «10. Всем штаб и обер-офицерам войскового сословия войсковаго сословия, офицерским вдовам и сиротам оставляются в полную собственность находящиеся в их пользовании усадебные земли с правом на общий водопой и необходимый выгон для домашнего скота. Сверх того, им предоставляются в личную и потомственную  собственность участки полевой земли, какие уже находятся в их пользовании,  именно: а) штаб-офицерам 400 десятин; б) обер-офицерам 200 десятин; в) вдове действительного обер-офицера с детьми 200 десятин… 12. Всем вообще урядникам и казакам Азовскаго войска, а также детям и сиротам их мужескаго пола, оставляются в собственность усадьбы, которыми они ныне владеют с землёю под оными и с правом пользования общим выгоном и водопоем, и сверх того предоставляются в общественную собственность поземельный надел, отводимый на каждое общество в размере 9 десятин на душу, по разсчёту числа наличных душ мужескаго пола» (Полное собрание законов Российской империи. Собрание: 1825 – 1881, т. 40 (1965), часть 2 (законы 42510 – 42869), стр. 26 – 27).

 Отже, після скасування Азовського козацького війська Стародубівська станиця втрачає свій статус – в документах і офіційних виданнях фігурує вислів «колишня Стародубівська станиця». Наприклад, у четвертому томі вже згадуваного «Географически-статистического словаря Российской империи», виданому в 1873 році, зазначається: «Стародубовская, бывшая станица Азовскаго Казачьяго войска, ныне деревня Екатеринославской губернии, Александровского уезда, в 144 верстах к юго-востоку от уезднаго города, при речке Каратыше» (стор.744). На різноманітних картах, виданих у ХІХ і навіть у першій третині ХХ століття, населений пункт фігурує ще як «Ст. Стародубовская», «Стан. Стародубовская», «Стародубовская», проте в документах і офіційних виданнях, що виходили російською мовою в Катеринославі та Санкт-Петербурзі, він зазначається вже як «Стародубовка». Показовою є книга «Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск VIII» – видання, опубліковане у 1886 році «по данным обследования, произведённаго статистическими учреждениями Министерства Внутренних Дел, по поручению Статистического Совета». В одному з розділів викладено дані по Покровській волості Маріупольського повіту Катеринославської губернії (скорочення нами усунуто):

«145. Волость Покровская.

448. Покровское (Солёная), селение бывших азовских казаков, при речке Солёной, дворов 133, жителей 518, волостное правление (уездный город за 30 верст), церковь православная, молитвенный дом, лавка.
449. Никольское (Кальчик), селение бывших азовских казаков, при речке Малом Кальчике, дворов 160, жителей 527, церковь православная, земская почтовая станция, 3 постоялых двора, 5 лавок, ярмарка.
450. Стародубовка (Каратыш), селение бывших азовских казаков, при речке Каратыше, дворов 108, жителей 410, церковь православная, школа, земская почтовая станция, 2 лавки, 2 ярмарки» (стор. 31).

Впадає в очі  суттєве зменшення кількості мешканців і, відповідно, дворів по селах, що сталося, зрозуміло, внаслідок переселення значної кількості азовців на Кубань (наприклад, лише 2 травня 1863 року зі Стародубівки вийшло 114 козацьких сімей, очолюваних сотником Чорновим), проте є водночас певні позитивні зміни в інфраструктурі. 

Окрім офіційної назви населеного пункту в книзі наведено й назву, яка паралельно побутувала як неофіційна – Каратиш. Допевне, Каратиш – це  ойконім, що своїм походженням завдячує місцевій річці. 

В статистичних збірниках та виданнях кінця ХІХ – ХХ століть, що стосуються адміністративно-територіального поділу (як Російської імперії так і Української РСР у складі Радянського Союзу), вживається винятково назва «Стародубівка» (російською мовою – «Стародубовка»); неодноразово трапляється в 1920 – 50-х роках також варіант написання  «Старо-Дубівка». Варто сказати, що суфікс -івк-а повсюдно поширений в українській ойконімії (тобто найменуванні населених пунктів), зокрема в Надазов’ї: Андріївка, Білоцерківка, Миколаївка, Федорівка, Кременівка, Малинівка, Захарівка, Дем’янівка, Юріївка.

Цікаво, що на історичний зв’язок із Стародубівкою вказує назва хутора, а потім селища, що існувало декілька десятиліть вже у ХХ столітті поблизу неї на схилах Чумацької балки. Йдеться про Новодубівку (у серпні 1954 року її передали зі Стародубівської сільради до тодішньої Ворошилівської, а в грудні 1977 року взагалі виключили з облікових даних адміністративно-територіального поділу Донецької області, хоча фактично вона щезла раніше). Ойконім «Новодубівка» вказує на причетність стародубівських мешканців до заснування сусіднього поселення. Подібних випадків у топонімії дуже багато, в тому числі і в південно-східній Україні: Малоянисоль – Новоянисоль, Бешево (Старобешево) – Новобешево, Костянтинівка – Новокостянтинівка, Златопіль – Новозлатопіль,

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що села на території нинішньої Мангушської громади – це доволі пізні географічні об’єкти: перші з них  (Захарівка, Ялта, Мангуш, Урзуф) були засновані лише в останній чверті XVIII століття). Стародубівка – єдиний населений пункт, що з’явився тут протягом ХІХ століття і був внесений до офіційних довідників на кшталт «Списков населенных мест» (хоча територію нашого району в ХІХ – на початку ХХ століть вкривала густа мережа хуторів). 

Отже, ойконіми «Стародубівська станиця», «Стародубівка», як свідчать історичні документи, пов’язані з однією із хвиль залюднення Надазов’я і завдячують своєю назвою місту Стародуб (і Стародубському краю) у Чернігівській губернії, козаки якого, вступаючи до Азовського козацького війська, і стали у 1839 році засновниками поселення на берегах невеликої степової річки Каратиш.