Особливості релігійних та обрядових звичаїв у Надазов’ї

У житті сучасної людини свята займають важливе, але не основне місце в житті. Так, для широкого кола наших сучасників є дуже важливими свято дня народження та власні річниці, однак, велика частина святкових дат, залишається поза увагою більшості населення, а падіння релігійності населення та зникнення родинних/народних традицій призводить до забуття окремих, колись, важливих свят та звичаїв.

Цей процес не є позитивним чи негативним. Він об’єктивний – наше життя змінюється, стає все більш глобалізованим, на заміну традиціям минулого приходять нові звичаї та свята. Однак це не привід не згадувати минуле, особливо коли воно є цікавим, за рахунок незвичайних поєднань традицій та звичаїв. Можливо, що саме увага до минулого стане причиною відродження та популяризації народних свят.

Івана Купала і Надазов’я

Одним з таких цікавих моментів минулого нашого регіону є надазовські традиції святкування спільних для всіх українських регіонів свят, одним з яких є Івана Купала.

Це свято, незважаючи на кілька століть домінування християнскої культури, так до кінця і не втратило своєї напівязичницької форми. Це яскраво проявляється в культурі багатьох регіонів: від Закарпаття до Донбасу. Але маловідомим є факт того, що це свято було поширено і серед надазовських греків.

Завдяки дослідженням кримського краєзнавця Василя Христофоровича Кондаракі, у нас є відомості щодо фактів, які прямо кажуть про наявність звичаїв святкування Івана Купала у греків, ще у часи їхнього проживання у Криму. Згідно з його даними, напередодні свята Купала молодь обов’язково купалася в морі, а потім стрибала через багаття, виконуючи цим магічний ритуал очищення вогнем. Після цього в глечик з водою складали різні особисті предмети та металеві прикраси, накривали його рушником, зверху якого клали ножиці, гребінець і замок. Вранці речі виймали з глечика з особливими приспівками.

Щодо маріупольського періоду, то більш докладно цю тему висвітлив дослідник С.І. Марков, який у 1892 році уклав «Заметки о быте греков г. Мариуполя». За його інформацією, це свято Купала вважалося «жіночим». У ніч на Івана Купала маріупольські дівчата-урумки ставили «під місяць» глечик з водою, в який також клали свої речі, а вранці з піснями та примовками їх виймали, загадуючи про майбутній шлюб.

Очищення вогнем

Важливим елементом для надазовських греків був звичай очищення вогнем, який був «популярним» не лише під час свята Івана Купала. За описом В. І. Шевченка, очищення вогнем маріупольські греки здійснювали у період між Новим роком та Хрещенням.

Згідно з повір’ям, у ці «прокляті» дії ночами бродить нечиста сила – нехрещені діти – «каракадзали». Їх відганяли від подвір’я, розводячи перед брамою велике багаття.

Заборони та потойбічні сили

Але свята були не лише приводами для здійснення ритуалів. Релігійні свята досить строго регламентували життя віруючих людей, наприклад, окремі свята накладали заборону на роботу. Забороненими для роботи у греків вважалися перші три дні лютого, інакше в сім’ї або в господарстві могло народитися понівечене потомство. «Рятувалися» від потенційного нещастя, у разі порушення заборони, посипавши попелом кішку, яка вважалася уособленням нечистої сили, відьмою.

В.І.Шевченко зафіксував у маріупольських греків ще один прояв язичництва: амулети, які вирізалися з блискучого металу у вигляді хворої ділянки тіла або органу (дуже стилізовано) і носилися на мотузку навколо шиї. Цікаво, що зберігалися ці амулети в церкві.

Греки мали і своїх будинкових (рос. домовой) – «стуші», яких намагалися задобрити, особливо під Новий рік, коли їх можна було, навіть, побачити.

Найбільше свято – Панаїр

Однак найбільша кількість інформації різних дослідників присвячено одному з головних свят надазовських греків – храмовому святу «Панаїр». Він був описаний ще в середині ХІХ століття архієпископом Гавриїлом, потім Г. Тітовим, П. Пороховим, С. Серафимовим, Ф. Брауном, С. Марковим, В. Бабенком, В. Шевченком, а також став темою багатьох газетних статей та нотаток.

Назва свята та тлумачення загального сенсу звичаю варіюються: у П. Порохова, В. Шевченка, Ф. Брауна – «Панаїр»; Г. Тітова – «Панігір»; С. Серафімова – «Панігоріс»; С. Маркова – «Панагір»; Ю.В. Іванової – «Панаєр», «пангоріс», «панаїр».

Свято трактувалося як «храмове», тобто присвячене святому/святій чи події церковної історії, на честь якого було освячено вівтар церкви. Проте одні вважали його «публічними іграми у високі церковні свята» (як, наприклад, Ф. Браун), інші – «відлунням давньогрецьких агапів та Олімпійських ігор» (наприклад, Г. Титов), треті – «громадським обідом, приуроченим до храмового свята» (як Марков). А Ю.В. Іванова навела переклад цього терміна з новогрецької мови як «свято, торжество, релігійне свято, народне гуляння, бенкет, веселощі, шум, ярмарок, метушня».

С.І. Марков провів аналіз етимологічних тлумачень цього свята, що існували в XIX столітті: «одні місцеві жителі, які бажають бачити в панаїрі бліді залишки давньогрецьких ігор, вважають це слово похідним від давньогрецького «панагіро» – «збираю», інші від власного імені «Панайя», що означає «Божа Мати».

За описами П. Порохова, С.І. Маркова, С.А. Серафимова, завідував святом особливий розпорядник «ватаірджі» або «презус». Головною умовою була спроможність організатора повністю оплатити витрати з організації свята.

Власне свято починалося урочистим молебном на честь святого, ім’я якого носило престольне свято. Окремі дослідники вважають, що жителі села приносили для приготування обіду лише тих тварин, які були колись обіцяні святому у рятування від майбутнього нещастя. За описом П. Порохова, напередодні Панаїру на майданчик біля церкви згоняли жертовну худобу, і після молебню відбувалась церемонія «заклання жертовної худоби».

В. Кондараки зазначав, що у греків кримської Аутки російська православна церква ще в середині ХІХ століття засуджувала «принесення язичницьких кривавих жертв».

Кухарями на Панаїрі були переважно чоловіки. Громадський обід не відрізнявся різноманітністю страв: буза і хліб заготовлювалися заздалегідь, у день свята відварювали шматки жертовного м’яса, потім їх виймали і на бульйоні варили густу пшоняну кашу. Після закінчення обіду влаштовували кінні змагання та боротьбу.

Боротьба «куреш» чи «полемос» відбувалася посеред площі чи великого поля перед селом. Глядачі розташовувались колом і з-поміж них добровільно виходили в центр кола борці, яких одягали в спеціальні костюми з грубої тканини з червоним поясом. У колі стояли старі чоловіки-жителі села, спостерігаючи, щоб боротьба проходила за правилами, також вони більшістю голосів вирішували спірні випадки боротьби.

Борці благословлялися священиком, який також обов’язково був присутнім на іграх. Противники обхоплювали один одного руками, намагаючись повалити на землю. Той, хто першим торкався спиною землі, вважався програвшим. Для перемоги необхідно було побороти трьох бійців поспіль.

Аналогічні правила боротьби, присвяченої святу, описані у С.І. Васюкова у гірських татар Криму.

Дослідники розділилися на думці, який приз переможцю готував господар Панаїру: ягняти, барана, суму грошей, голову вола або бичачу голову. Барана, призначеного для призу, називали «хушхарем».

Дещо відрізняється від наведених вище опис боротьби у П.Прохорова: у коло виходили натерті милом охочі боротися, і той, хто здолає трьох супротивників, отримував у нагороду голову бика чи вівці та шкіру тварини. Тулуб жертви тут же розрізався на шматки, варився/смажився. Коли ритуал жертвоприношення закінчувався, приступали до стрибків на конях – «хучі».

Правила проведення стрибків «хучі» на Панаїрі були також наведені в роботах С.Г. Ялі та В.А. Бабенко, причому зазначено, що наїзники скакали на конях по колу і отримували такий же приз, що і борці «курешу».

Таким чином, дослідники вважають, що Панаїр це релігійне, громадське і сімейне свято, яке увібрало в себе звичаї, що виникли в різний час і з різних причин, але злилися в єдиний комплекс, який органічно увійшов у традиції національного побуту надазовських греків.

У релігійних діях із хлібним короваєм, який благословлялся священиком напередодні свята, відображено звичаї давніх землеробських народів, до яких, мабуть, належали предки надазовських греків.

Існування традиції загальної трапези це символ єднання певної групи людей (і родинної та суспільної) та доказ дії законів гостинності.

В той самий час, у традиції організації боротьби на Панаїрі проглядається вплив культури східних народів – турків і татар.

Звичаї та земля

Свято «пондикістрія» (румейська) або «сичанджих» (урумська), яке проходить у греків на 25 день після Великодня, вперше було описано С.І. Марковим, який спостерігав його у греків-урумів Маріупольщини. На його думку, цей обряд мав землеробський характер і був пов’язаний з початком польових робіт.

Про це свідчать ритуальні дійства, що відбуваються в ході свята: з тіста пекли хлібці у вигляді мишеня і калач особливої форми із запеченим у середині яйцем – «сабан халач» – плуг-калач. Діти несли їх на полеі і починали катати калач з гірки, щоб визначити, чи буде хороший урожай восени і кидали один одному мишок.

Інший дослідник В.І. Шевченко називав це свято «дівочим», оскільки, на його думку, у ньому брали участь виключно дівчата. Також на 25 день після Великодня вони пекли мишок, а потім йшли з ними в поле, де їх кришили, при цьому примовляючи «підуть миші». Автор вважав, що обряд веде свій початок від свят, які влаштовувалися в античний час на честь Аполлона Смінфейського.

За матеріалами польових досліджень описаний С.І. Марковим «сабан халач», як уруми, так і румеї називають ще «арту», так само румеї іменують і свято, під час якого необхідно носити «арту» на поле і з його допомогою гадати на врожай. У деяких селах після виконання обряду «арту» з’їдали прямо на полі чи відносили на могилу померлого родича. За словами інформаторів, ці дії виконували лише діти та жінки (необов’язково дівчата).

Респонденти повідомляли також про «свято мишеня», причому іноді його хронологічно об’єднували з «Арту» в такому разі хлібці у формі мишок розкидали по посівах, приносячи «данину гризунам», щоб вони не псували врожаю. Якщо ж «сичанджих» описували як особливий свято, то обов’язково згадували, що в цей день не можна лягати спати, бо «миша з’їсть одяг».

Зважаючи на складність у доступі до джерел з етнографії Надазов’я, висловлюємо велику подяку за дослідження цієї теми М.А. Араджионі.