Надазовські рапсоди та поети. Хто вони такі?
Кримські християни, які переселилися до Надазов’я, у сучасності називаються надазовськими греками. Але справа у тому, що частина з цих «греків» не знала грецької і розмовляла урумською, інша частина розмовляла румейською – мовою схожою на грецьку, а ще одна частина спільноти кримських християн розмовляла на волоській та вірменській мові.
Таким чином, до спільноти надазовських греків потрапили усі етнічні групи кримських християн, незважаючи на мовні відмінності. Найбільш цікавим у цьому плані є доля румеїв, які були елінофонами. Їхні предки залишили Елладу та інші місцевості “грецького Середземномор’я та Чорномор’я” багато сотень років тому. Існування у відриві від інших грецьких спільнот перетворило румеїв на окремий етнос зі своєю мовою. Найбільш показовим прикладом цього є румейській фольклор, який за кілька століть у Криму увібрав в себе велику кількість особливостей та остаточно сформувався.
Найбільш значна подія у духовному житті надазовських греків відбулася в середині ХІХ століття, і пов’язана вона із зародженням нового румейського пісенного фольклору. Серед дослідників є думка про те, що під час кримського періоду існування румеїв, їх фольклор був спільним з іншими регіонами чорноморського узбережжя, де мешкали греки. Ймовірно, вже на початку XIX століття життя і мова кримських переселенців зазнали певних змін, і ті пісні, казки, які вони привезли з Криму, вже не могли задовольняти їхні духовні потреби. Причиною цього могли бути різні фактори, наприклад – зміна оточення та регіону.
Це викликало до життя новий румейський фольклор надазовських греків. З їхнього середовища висунулося багато талановитих народних рапсодів (від грецького слова ῥαψῳδός) – виконавців і творців пісень. Ці рапсоди створювали актуальну культуру, в рамках якої створили вже такі пісні, які відображали нове життя переселенців і ті події, через які вони пройшли або проходили під час та після переселення з Криму.
Леонтій Хонагбей
Серед найбільш відомих рапсодів Надазов’я слід виділити Леонтія Хонагбея. Його життя та творчу діяльність досліджувала перша румуйська вчена Кассандра Костан, частина праць якої викладено у більш докладній статті.
Леонтій Опанасович Хонагбей (Балджі) народився 1853 року в селі Сартана, в досить бідній родині. Коли Леонтію виповнилося сім років, померли його батьки, і він став батрачити. Вже у юності у нього виявився чудовий талант співака. Зважаючи на особливість багато культурного Надазов’я Леонтій знав багато румуйських, урумських, українських, російських та циганських пісень.
Тільки про Ашик-Гаріпа (основного героя тюркомовних творів) він знав 22 пісні. І створював він пісні не тільки румуйською, але й урумською мовою (а старі люди стверджують, що і українською, і російською). Спочатку він створював жартівливі пісні, в яких висміював багатіїв.
Окрім цього, в один момент свого життя Леонтій Хонагбей закохався в Марію Кошкош, але ця любов не принесла йому щастя: на заваді цьому стало матеріальне становище Леонтія. Але ця подія, хоч і була сумною, однак стала причиною для написання нового твору, вже на любовну тематику.
У 1882 році він пише першу румейську драму під назвою «Грецька п’єса», про свою нещасну любов до Марії. Багато пісень з цієї драми румєї виконували впродовж ХХ століття. У 1875 році Леонтій Хонагбей переїхав до Маріуполя, де й помер у 1918 році.
Дем’ян Богадиця
Іншим великим надазовським рапсодом був Дем’ян Богадиця. Дем’ян Васильович теж народився у Сартані в 1850 році і теж рано осиротів у 12 років. Вісімнадцятирічним юнаком він поїхав до Києва до дядька, де працював у його тютюновій лавці. Дванадцять років життя у Києві залишили глибокий слід у його душі. У 1880 році він повернувся до рідного села, одружився і почав займатися хліборобством.
1888 року Дем’ян Богадиця переїхав до села Македонія (недалеко від Сартани), де вчительував і одночасно селянствувал. У Македонії він написав більшість своїх творів. Чудово знали та виконували його пісні дружина Дарина Марківна та дочки Катерина та Галина.
Першим його твором була пісня «Про Букію Гадзан». Ця пісня була ним написана 1868 року, ще до від’їзду до Києва. Згодом він створив багато подібних пісень: «Про Харитона Клафаса», «Про Лізу Стефаниць», «Про Марію Шабан». Написав Богадиця пісню і про Леонтія Хонагбея.
Богадиця створив 1902 року великий драматичний твір «Жертва Авраама». В основу п’єси покладено однойменний твір, що приписується критському драматургу Георгію Хортаце і широко відомий у Греції. Однак для маріупольських греків критська мова була вже мало зрозумілою, тому Дем’ян Богадиця, по-перше, значно скоротив твір, по-друге, переклав румуйською мовою. Багато пісень з цієї драми набули широкого поширення в румейських селах Надазов’я.
Нажаль, більшість творів Леонтія Хонагбея і Дем’яна Богадиці загублені, оскільки свого часу не були опубліковані, а в окремих випадках даже не були записані, існуючи кілька поколінь суто в усній формі. Проте, ця особливість дозволяє не лише припустити, але й констатувати факт того, що їх твори стали народними та отримали відповідне визнання.
Творчість та зародження літературної мови
Окрім цього, потрібно визнати і те, що майже у кожному селі були творчі люди, котрі складали пісні та частівки про тогочасне життя. Пам’ять про них не збереглась, але їх творчість увійшла до фольклору надазовських греків.
Після закінчення «усного» періоду існування фольклору, у 1920-х роках почалось народження радянської грецької літератури. Її засновником став поет Георгій Антонович Костоправ. Він зумів згуртувати навколо себе багатьох поетів з відомими у Надазов’ї прізвищами: Галла, Димитріу, Пастура, Саравас, Теленчі, Шапурма, Кір’яков та інші. Вони стали активно працювати у новоствореній маріупольській грецькій газеті «Коллехтивістіс», у грецьких журналах «Флогомітрес спітес», «Неос махітіс», «Піонерос», а також у газетах «Соціалістичний Донбас», «Комсомолець Донбасу», «Приазовський Робочий».
Георгій Костоправ та його сподвижники використовували для своєї творчості новогрецьку орфографію, трохи спростивши її, збагатили румуйську мову новогрецькою лексикою і таким чином створили літературну мову румеїв Надазов’я. Їхні твори були зрозумілі у всіх румейських селах і навіть вивчалися в грецьких школах. На додачу до цього, у цій спільноті велику увагу приділяли перекладам творів класиків української та російської літератури.
На превеликий жаль, репресії 1937 року завдали нищівного удару по представникам румейської культури, зупинивши подальше творення та вдосконалення літературної мови румеїв.
Слід підкреслити у цих процесах роль Георгія Костоправа, оскільки він був ініціатором багатьох творчих та мистецьких змін, а також редактором надазовськогрецької газети.
Костоправ писав так, щоб його твори були зрозумілі всім місцевим грекам. Він не обмежувався одним діалектом чи новогрецькою мовою, якщо він вважавза доцілье, то використовував янісольське, новогрецьке, сартанське, бугаське, ялтинське слово. Але робив це так, що всім було зрозуміло про що йдеться у тексті.
Але настав 1937 рік, всі грецькі видавництва були закриті та зруйновані, грецький друкарський шрифт викинуто в море (буквально), багато поетів заслано та розстріляно, закрито грецькі школи та театр. Греки почали боятися приналежності до своєї національності, боялися говорити грецькою мовою, змінювали свої прізвища на російські та українські.
Після смерті Сталіна та реабілітації 1956 року становище надазовських греків значно покращилось. Почались реабілітації засуджених, а члени їх родин позбулись частини тиску з боку держави та репутації «членів родин ворогів народу». Починаючи з цього періоду, у 1950-1980 роках у багатьох видавництвах вийшло близько тридцяти книжок надазовськогрецьких поетів у перекладі російською або українською мовою. Це допомогло літературі вижити, зберегтися та дійти до наших днів. Також, у цей період з’явилися нові літератори, які продовжили справу, яку розпочав Костоправ.
Слід зазначити у цьому напрямі роботу Антонія Шапурми та Леонтія Кірьякова. Вони багато років наполегливо писали грецькою мовою. Деякі їх твори виходили в перекладах російською або українською мовами, але більшість зберігалися в домашніх архівах або зачитувались у середовищі мешканців надазовськогрецьких сел.
Що цікаво, люди слухали таку творчість одночасно з радістю та страхом. Радістю – за спробу відновлення культури та вживання рідної мови, а страху – за пам’ять про репресії за національними ознаками.
