Надазовська Малоянісоль. Яскравий приклад розвитку сел кримських переселенців

Одним з сел надазовських греків є поселення Малоянісоль, як у кожного надазовського села в її історії є трагічні та сумні моменти, злети та падіння, різкі зигзаги та нерозгадані таємниці. Але, що найбільш цікаве, історія заснування та перші десятиліття розвитку Малоянісолі є показовим прикладом, який розкриває суть проблем першого періоду присутності у регіоні колишніх кримських християн кримського закону та дозволяє побачити шляхи вирішення цих проблем. Окрім цього, Малоянісоль є яскравим прикладом розвитку місцевої економіки та господарства, оскільки на прикладі цього села можна побачити еволюцію місцевого селянства та його перехід на якісно інший рівень.

Заснування Малоянісолі

Перші сторінки літопису села писалися дуже нелегко. Його засновниками були стомлені довгою і важкою дорогою, виснажені голодом і змучені хворобами кримські християни грецького закону, які за час дороги з Криму встигли пізнали гіркоту втрати рідних і близьких, втратили або продали за безцінь своє майно і фамільні цінності. У червні 1789 року переселенці з кримських поселень Єні-Сала, Єні-Кой та Уйшунь заснували в басейні річки Калки спільне поселення Малий Янісоль. У 1783 році до них приєдналися переселенці з кримського села Джемрек.

Засновуючи нові поселення, переселенці називали їх на честь рідного кримського села, а якщо жителі кількох кримських сіл збиралися разом, то нове село приймало назву того села, до якого належала більшість із групи переселенців. З цієї причини багато сіл мали по дві і більше назв. Мабуть, на новому місці переселенців із кримського села Єні-Сала виявилося більше, ніж із двох інших поселень, тому цей топонім також “переселився” з Криму.

Слово “Янісоль” – гібридна урумо-румейська назва: від урумського “уєні” – новий і румейського “сала” – селище, тобто “нове селище”. Словосполучення Єнісала грецьким населенням Надазов’я сприймалося як одне слово і згодом дало ряд нових варіантів – Янісоль, Янісель, Янісала, та сучасне Малоянісоль.

Самоназва жителів села Малоянісоль, та й усіх надазовських греків, які розмовляють на мові, схожій на мову еллінів – румеос, що тотожно слову “римлянин”, тобто, підданий Східної Римської імперії – Візантії. Цей факт додатково вказує, що предки румеїв жили у візантійський час, а також не вважали своєю батьківщиною територію Еллади.

Жителі села Малоянісоль називають себе харахлот, чоловіки називають себе – харахлотус, жінки – харахлотса. Назва центральної частини села – Харахла – була перенесена на всіх його мешканців. Саме тому назва харахлот за своїм значенням тотожня слову малоянісольці. 

Сам хоронім – назва власних теренів, що мають певні межі – харахла деякі дослідники пов’язують з румейським словом “хара”, що означає “радість, веселощі”.

Харахлот, як і більшість греків-переселенців, вибирали для поселення на виділених землях кращі місця. Всі вихідці з Криму розмістилися по берегах або долинах небагаточисельних степових річок, придатних як для водопою, так і для влаштування гребель та водяних млинів. Окрім цього, греки будували свої житла також біля балок та на їхніх схилах – тобто у безпосередній близькості до джерел прісної води, яка була найбільшою цінністю у сухих степах Надазов’я. До того ж, балки вкривали будинки від місцевих вітрів – холодних взимку і спекотних влітку. Більше того, по балкам проходили основні гужові дороги, що пов’язували південні території з сусідніми регіонами.

Особливості надазовського клімату у XVIII столітті

Але важливо розуміти, що надазовські степи не були царським подарунком для християн, які вийшли з Криму. Чарівно описані поетами та письменниками українські степи мали й зворотний бік. За освоєння цих цілинних земель греки-переселенці заплатили дорогу ціну.

Новоселами було принесено багато жертв за право вважати ці землі своєю новою батьківщиною, а перші 10-15 років були для переселенців виявились чи не найважчими та сумними за весь період життя у Надазов’ї. Життя в степу, особливо на початковому етапі, було пов’язано зі страшними незручностями і поневіряннями: доводилося вести постійну і наполегливу боротьбу з дикою степовою природою, неврожаями та хворобами. Моторошним був майже безлюдний степ у суворі зимові роки, коли в ньому панували морози, а головне – різкі північно-східні вітри і сильні завірюхи, коли степ перетворювався на нескінченну білосніжну пелену, в якій не було видно ані доріг, ані землянок – основного житла переселенців у перші роки життя на новому місці, ані будинків, а навколо бродили і вили вовчі зграї.

Окрім морозів, бувало й так, що всі зимові місяці були подобою нескінченної осені, при тривалих дощах, сирих вітрах, частих туманах та при повній відсутності снігу. Для таких періодів існувала окрема та промовиста назва – “гнилі зими”.

Влітку східні пилові вітри приносили спеку до +40°С, тому частими були посухи і неврожаї. Потрібно розуміти, що у ті часи не існувало штучних лісосмуг, тому такі вітри перетворювались на пилові бурі. Внаслідок літньої спеки нерідко пересихали місцеві річки і джерела у балках. А східні та південно-східні вітри майже щороку приносили сарану – справжній бич Божий у південних степах.

Саме таким посушливим виявилось і літо 1779 року. На додачу до посухи сталась навала сарани, яка здійснила напад на щойно заселені місця. Те, що не встигло вигоріти на сонці, було знищено сараною. Вона пожирала хліб на полях, траву на луках та пагорбах. Перегороджуючи шлях сарані, селяни рили канави, насипали вали. Напастю для худоби були мошки, мухи та ґедзі. Зауважимо, що усі ці фактори могли знищити не лише врожай, а й поголів’я худоби, яка була однією з основ раціону місцевого населення.

Від страшної сухості та спеки нерідко починались степові пожежі, які загрожували вже не лише врожаю чи худобі, а й поселенням. Задушливий дим цих пожеж виїдав очі і не давав дихати як людям так і тваринам. 

Можна лише уявити, яким було становище тих людей, які вирішили оселитися в дикому степу назавжди, особливо після клімату теплого та благодатного Криму, де окремі місцевості і досі зберегають риси субтропіків. 

Потрібно було володіти терпінням, завзятістю, енергією, міцними руками, працьовитий і здоровим глуздом, щоб не тільки вижити, а й господарсько освоїти ці землі, змусити їх цвісти і плодоносити. Але переселенців стримувало від повернення до Криму не лише принциповість, але й офіційні та неофіційні заборони на повернення до Криму.

У таких умовах, після двох років поневірянь і лих, у серпні 1780 році на лівому березі річки Калки (інша назва – Кальчик), поселенці приступили до зведення житла. Попереду були степові осінь та зима. 

Господарство та житло переселенців

Житла були найпримітивнішими: землянки з невисокими стінами з дерева, замість скла воловий міхур або, в кращому разі, слюда. Дахи землянок майстрували з очерету – він ріс у долині річки і в численних балках. Солом’яні дахи, які настилали з житньої соломи були не в багатьох селян.

У сім’ях, де було кілька чоловіків, почали будувати будинки без фундаменту зі стінами з дерева, необпаленої цегли, суміші глини з соломою, а пізніше із саману та дикого каменю.

Але коли вихідці з Криму з «бажаною старанністю» почали рубати дерева для житла в і без того рідкісних рощах Надазов’я, то Грецький суд – головний орган самоврядування кримських християн – змушений був заборонити вирубку дерев і став застосовувати до порушників суворі заходи. 

Опалення та приготування їжі було в таких оселях курним, тобто відкритий вогонь знаходився в середині житла. Насамперед, це робилось через відсутність якісної обпаленої цегли для спорудження печі та труби.

Населення села користувалося для господарських потреб в основному ключовою водою з численних джерел, що б’ють у балках і з самої річки Калки.

Для ведення сільськогосподарської діяльності мешканцям нового села (а їх налічувалося за переписом 1781 року всього 350 осіб, у тому числі 180 чоловіків) було видано 12 000 десятин зручної та 2 140 десятин незручної землі. 

Оскільки у новоселів не було насіннєвого матеріалу, у вересні 1780 році малоянісольцям Грецьким судом було виділено 44 чверті озимого жита під посів (6,3 тонни жита).

Беручи до уваги, що через посуху та нашестя сарани селянам реально загрожував голод, у серпні 1781 році Грецький суд відпустив малоянісольцям «провіант»: дорослим 268 чвертей, а малолітнім 66 чвертей. Таким чином можна побачити, що у перші роки життя у Надазов’ї місцеве населення в силу стихійних лих та непристосованості до місцевого клімату майже не мало можливостей самостійно забезпечувати свої потреби у їжі.

Зверніть увагу

До речі, саме такі факти доказують, по якій причині південні степи України майже не були заселені до ХІХ століття. Землі мали великий потенціал для розвитку, але відсутність будь якої інфраструктури залишало будь яких переселенців сам на сам з диким степом.

Цілком логічним виявляється принцип розселення козаків у південних регіонах України, коли сотня козацького населення населяла території у кілька сотень квадратних кілометрів. 

Приклад Малоянісолі дає зрозуміти, що навіть для села з населенням 350 осіб місцева земля в умовах XVIII століття була не в змозі дати потрібну кількість провіанту.

Чи можна повернутись до Криму?

Але далеко не всі змогли звикнути або, як зараз кажуть, адаптуватися до нових некомфортних умов життя. Багато хто хотів повернутися назад: доходило до відкритої непокори, і тоді незадоволені “приборкувалися суворими заходами від начальства”: уряд надсилав військові команди до регіону та виставляв кавалерійські патрулі на територіях між Надазов’ям та Кримом. 

Проблеми перших років і особливо приєднання Криму до імперії у 1783 році спровокували випадки повернення греків на півострів, у місця свого минулого проживання.

У селі Малоянісоль, а також селах Чердаклі, Сартана та Карань “суспільні заворушення” та спроби втечі особливо сильно виявились в 1804 році. Надії на те, що незвичайні царські милості до переселенців дозволять їм щасливо жити на новій землі, не виправдовувалися.

Тих хто хотів повернутись до Криму, після анексії Російською імперією Кримського ханства, солдати повертали до Надазов’я. Проте були і такі, хто завдяки вдачі та хабарям вдало повертався до Криму.

Санітарна ситуація серед переселенців

Природний приріст населення регіону у перші десятиліття після переселення був нікчемним. Людей косили страшні хвороби: віспа, холера, черевний тиф, сибірка та краснуха. Особливо високою передчасна смертність була серед жінок та дітей. 

Маріупольський міський лікар у 1845 році писав, що хворобами, особливо цингою, а також застудними і шлунковими, «одержимі виключно жінки і діти». Природжена життєстійкість жінок зводилася нанівець внаслідок однієї тільки високої материнської смертності. Навіть у самих привілейованих сім’ях не було сил чинити опір різного роду захворюванням, що наздоганяють молодий жіночий організм. До цього слід додати й щоденну тяжку фізичну працю жінки з ведення домашнього господарства. І все це описувалось у 1845 році, тобто – через півсотні років після переселення з Криму. Що відбувалось у перші роки – можна лише уявити.

Перші позитивні зміни у господарстві переселенців

Побудови, виконані поспіхом, були бідними, малих розмірів і неміцними. У міру обживання степу поселенці виходили із землянок. Будували житла вже із саману, будинки з цієї цегли були вже більш теплими, що дозволило частково зменшити смертність серед населення. Покрівля будинків була очеретяна або солом’яна, підлога-земляна, а у будинках почали зводити печі з димарями. Усі ці зміни позитивно вплинули на санітарну ситуацію у селах та дозволило підвищити рівень народжуваності та тривалості життя.

Поступово Малоянісоль почала розширюватися у всіх напрямках, але в основному вздовж річки Калки та впадаючих у неї праворуч і ліворуч приток та балок. Будинки будували віддалік один від одного, ховаючись у балках від пронизливих степових вітрів. До речі, цей фактор об’єктивно свідчить про реальне збільшення населення.

Правління в Малоянісолі здійснювалося особливим урядником з росіян, якому було наказано ні в що не втручатися, крім як охороняти і захищати місцеві порядки. Цю посаду можна порівняти з сучасними дільничними офіцерами поліції, які охороняють правопорядок, але не втручаються у місцеве самоврядування. Пізніше урядника змінив доглядач із обов’язками писаря.

Напрямок господарської діяльності малоянісольців відповідав природно-географічним і економіко-політичним умовам, в яких вони опинилися після переселення у Надазов’я.

Освоєння цілинних земель вимагало застосування громіздких орних знарядь, великої кількості тяглової худоби та застосування багатьох робочих рук. Тому після переселення малоянісольці, як і більшість греків-переселенців, зайнялися переважно розведенням овець. Великі простори степів, перетнута місцевість виявилися дуже зручними для вівчарства, до того ж вівці годували і одягали селян. Переважна роль вівчарства в сільському господарстві визначило орієнтацію сільськогосподарських угідь (співвідношення вигонів і землі для обробки), тип поселення, характер і планування селянської садиби, традиції в одязі, їжі тощо. Аж до середини XIX століття вівчарство становило основу господарства малоянісольців.

Вівці, звані “чунтухами” / ”чунтух’я” належали до калмицької породи, славилися смачним м’ясом, теплою овчиною та жирним, до двох пудів, курдюком. Та, що найголовніше, були відмінним варіантом для життя у степах Надазов’я. Велику рогату худобу малоянісольці розвивали черкаської (червоної степової) породи. Коні являли собою суміш великоруських і донських порід. Таким чином можна побачити, що через кілька десятків років місцеві греки змогли увібрати до свого господарства найбільш вдалі рішення та представників худоби з сусідніх регіонів.

Оскільки вівчарський напрямок господарської діяльності мешканців села Малоянісоль довгий час був визначальним і перетворився на престижне заняття, то й найбільш шанованим у сільському суспільстві був пастух овечих стад чабан або чабанус. Але справді найвищим авторитетом у громадських справах села користувався головний чабан – удаманус. Удамануса намагалися отримати у якості свата, оскільки його знали всі у селі, а також з його думкою було важко не рахуватись.

Удаманус був заможним господарем, який мав кілька синів, один з яких згодом мав успадкувати чабанську професію батька. Удаманус збирав стадо від 2 до 3 тисяч голів, яким він опікувався впродовж сезону, за що отримував або грощі, або частину стада. Але так як овець розводили всі жителі села (деякі заможні селяни мали по 100-200 голів худоби), то в селі було кілька чабанів-удаманусів, кожен із яких згідно з традицією пас овець певної частини села. Оплата чабану була натуральною: одна вівця з кожних 12-15 голів.

Для пересування чабан використовував особливу чабанську будку дурум. То була двоколісна арба, запряжена парою волів. На раму із прутів натягувалася щільна тканина (брезент), і виходила будка-будиночок, де зберігалися припаси та начиння.

Удаманус сам наймав помічників, яким платив зі своєї частки: двох-трьох чабанів та арбича – возниці дуруму. Останній їхав у дурумі слідом за отарою, готував їжу для чабанів, годував сторожових собак, вів облік ягнят у череді кожного з господарів окремо. Для цього він вирізав на спеціальних паличках фігурні надрізи.

Так як кожен господар мітив своїх овець, особливо надрізаючи їм вухо, то чабан повинен був знати всі мітки. На  палиці чабана – “гірлизі” – позначалось, скільки овець вручив йому кожен господар. Гирлигою чабан притримував овець за ногу, на гірлигу він спирався під час відпочинку. 

Свій одяг та шапку чабан робив з овчини. Навіть чабанські штани було прийнято шити з тих же овчин вовною всередину. Поверх одягу, підперезаного шкіряним ременем, підвішувалися різні чабанські приналежності: ніж, сумка, ріжок, батіг, гаманець та “джярмела” – залізні щипці, що служать для витягування личинок з ран у хворих овець. Чабани одягали на ноги чарухи – сандалії зі свинячої чи бичачої сиром’ятної шкіри зі складками навколо підошви. Попередньо ноги обмотувалися онучами.

З другої половини ХІХ століття, коли землеробство за економічною значимістю почало витісняти скотарство, робота чабана поступово ставала долею бідняків, які не мали доходу від землі. Проте постать удамана та її громадський авторитет зберігалися аж до часів перемоги радянської влади.

Освоєння земель під потреби сільського господарства йшло поступово, у міру вдосконалення сільськогосподарських знарядь та набуття досвіду організації землеробства. Аж до середини XIX століття землю обробляли примітивними знаряддями. Землю орали саморобним однозубим безвідвальним ралом-плугом, причому полоз і рукоять були зроблені з одного шматка дерева, залізний лемеш, викутий місцевими ковалями, насаджувався на полоз у горизонтальному напрямку. Дерев’яний плуг встановлювали на передку з дерев’яними колесами.

Залежно від стану ґрунту і глибини оранки в плуг впрягали одну чи дві пари волів або від чотирьох до шести коней. Замість борони нерідко використовували пук колючих гілок тернини. Пізніше, з середини XIX століття, стали користуватися для рихлення ґрунту дерев’яною бороною із залізними зубами місцевої ковальської роботи, яку тягла пара волів. 

Основним транспортним засобом була арба. На воловій довгій арбі возили сіно, солому, скошений хліб і т.п. Арба, запряжена парою коней, вживалася для їзди до сусідніх сіл, у місто на ярмарки тощо.

Асортимент сільськогосподарських культур довгий час залишався досить обмеженим. Великі господарства сіяли овес, гречку, коноплі, льон. Пшеницю прибирали косою, серпом прибирали тільки жито, намагаючись зрізати нижче, щоб зберегти рівні снопики. Житня солома нерідко використовувалася у якості покрівельного матеріалу.

Скошену пшеницю клали на велику арбу з особливими пристосуваннями, щоб не допустити її втрати, і звозили її до відкритого току, який розташовувався у глибині селянської садиби. По розстеленим колоссям ганяли по колу одну або пару коней, запряжених в молотильний каток – масивний кам’яний (або цементний) циліндр з ребристою поверхнею (6-9 ребер) – саме такі катки можна побачити в селах півдня України і зараз, у полях та уздовж доріг. Ланцюги вживали дуже рідко, тільки для обмолоту квасолі, гороху, проса.

Просіювали зерно досить складним чином: спочатку підкидали на вітрі дерев’яною лопатою або дерев’яними вилами, потім відрами, а наприкінці пропускали через сито. Сито підв’язували до триноги, або дерева, або під балку в сараї і розгойдували руками круговими рухами. Через дірки-отвори вилітали насіння суріпки та дрібні зерна, а великі – для сівби – збирали з сита руками. Частина необмолоченого хліба складалася в клуні, особливо в негоду.

У домогосподарствах було два способи зберігання зерна: зернова яма та дерев’яна комора. Яма мала форму конуса, що розширюється донизу, глибина 2-3 метри, горловина діаметром близько 70 сантиметрів. Готували яму в такий спосіб: стінки обмазували глиною, а усередині ями розводили багаття і протягом кількох днів обпікали глину, домагаючись водонепроникності. Готову яму викладали всередині соломою і засипали зерно, призначене для посіву. Горловину ями закривали соломою, ганчірками, каменем і засипали землею. У такій ямі містилося від 20 до 30 мішків зерна. 

Зерно, призначене для помелу, тримали на горищі чи у дерев’яній коморі. Комора – це будова з товстих просмолених дощок, споруджена зрубною технікою, піднесена над землею на великих каменях або на стовпчиках цегляної кладки. Перед вхідними дверима нерідко зводили ганок. Посередині комори влаштовували коридор, а праворуч і ліворуч від нього засіки для кожного виду зерна (у великих коморах було до шести засік). Наприкінці коридору знаходилися одна-дві скрині для борошна. Споруджувати комору в селі було нелегко, бо будівельний ліс доводилося купувати в Маріуполі, на лісових складах, куди його спеціально привозили з півночі. Будівельний ліс був дорогим будівельним матеріалом, тому в амбарах зберігали зерно лише заможні селяни.

Цікаві висновки

Загалом, якщо проаналізувати умови перших років життя переселенців з Криму та дослідити їх дії після освоєння земель Надазов’я, можна побачити наступну систему.

1. Після перших невдач пов’язаних з непристосованістю колишніх жителів Криму до сурових умов степів північного Приазов’я, частина надазовських (на той час, вже надазовських) греків повернулась до ремесла, яке було найбільш вигідним у тих умовах – вівчарства. Вівчарство дозволило забезпечити місцеве населення їжею та продуктами ткацтва, які піджвавили місцеву економіку.
2. Саме завдяки цьому факту, відбувся перехід до сільського господарства та вирощування зернових культур, які зробили надазовський регіон однією з житниць українського півдня.
3. На додачу до цього, розвиток сільського господарства був значно пришвидшений за рахунок іноземних колоністів та українського селянства. Ці спільноти мали досвід обробки землі у схожих кліматичних умовах, що дозволило не витрачати час на помилки, а навчатись у інших.

Тим не менш, в таких умовах переселенцями не було забуто і досвід часів Криму, який найбільше втілювався у звичаях будівництва житла та влаштування господарства та власних садиб.