Маріуполь завжди надихав своїх мешканців. Одним із таких натхненних людей був Сергій Науменко – підприємець, який перетворив своє хобі на справу життя. Ще кілька років тому він працював у своїй маленькій майстерні, створюючи прикраси з епоксидної смоли та дерева. Його справа розвивалася, і були плани виходу на міжнародні ринки. Але війна перекреслила ці плани, змусивши Сергія покинути рідне місто, переїхати до Львова і відродити бізнес у нових умовах.

Проте зміни, що відбулися, мали не лише руйнівний, а й формуючий характер. Замість того, щоб повністю відмовитися від свого ремесла, Сергій перетворив його на спосіб допомагати іншим. Його вироби тепер не просто прикраси – це сувеніри, створені з уламків знищеної ворожої техніки, трофеї, які приносять користь армії. Його діяльність стала справжнім символом стійкості, адаптивності та патріотизму.

Сьогодні ми говоримо із Сергієм про його шлях, боротьбу за справу, адаптацію до нових реалій та про Маріуполь, який завжди залишається в його серці.

– Про особистість. Невеличка інформація про Вас. Чи є Ви корінним мешканцем Маріуполя, чим надихало Вас місто, Ваша найяскравіша та найтепліша згадка про місто.

Мене звати Сергій Науменко, 26 років, підприємець, жив та народився в Маріуполі, місто надихало, як надія на майбутнє, тобто не в порівнянні з іншими містами, а просто за те що воно так будувалось швидко в останні роки, все класне робилось нове: дороги, центр, якісь будівлі. І була надія, що тут можно жити все житті і не думати про переїзд до іншого великого міста. Місто надихало тим, що воно швидко розвивалось, планувалось життя.

– Опишіть шлях створення власного продукту/бізнесу. Які сенси та цінності були закладенні у Ваш проєкт?

В мене був бізнес в Маріуполі, я робив прикраси з епоксидки та дерева, просто собі в квартирі на балкончику, така маленька власна справа, мені подобалось. Почав цим займатись одразу після університету  і досі цим займаюсь. Але зараз вже з війною, коли я переїхав у Львів і заново потрібно було відновляти свою справу, прям з нуля. Зняв приміщення та з нуля зробив нову майстерню і зараз я роблю все на воєнну тематику: сувеніри, трофеї, заливаю, роблю сувеніри з ракет, літаків гелікоптерів і в основному це все  для волонтерів, фондів, людей, які роблять збори і все це продають за дорого на користь армії. І тому я зараз відчуваю мій сенс – робити на користь армії це.

– Розкажіть детальніше про продукт/бізнес. Скільки років проіснував, чим був цікавий, як планували розвивати ваш проєкт до повномасштабного вторгнення.

Вже моїй справі десь 5,5 років, навіть трохи більше і до повномасштабного вторгнення я планував, що так і буду розвиватися далі з прикрасами, виходити на закордонні ринки, продавати по світу і планував саме в цьому напрямку розвиватись. Зараз я планую масштабуватись на Україну,не планую виходити на ринок за кордоном, тому що зараз те що я роблю, я роблю для людей з України, які якраз таки втілюють мої вироби для благодійних цілей. Тому я так планую, що я буду і робити надалі, хочу мати більше робити з великими компаніями, які теж займаються волонтерством, в мене вже був досвід з фокстрот, аякс, укртелеком і так далі.

– Як склалось ваше життя після евакуації з Маріуполя? Де перебуваєте наразі?

Ми виїхали з Маріуполя 26 лютого і потім деякий час жили у Дніпрі, поки я не поїхав жити у Львів. Моє життя зараз склалось навколо роботи, тому що це єдине до чого я так прив’язуюсь і залишаюсь тут у Львові далі працювати. Не знаю чи можна так сказати, чи доречний такий вираз, що завдяки війні, зараз моя справа себе гарно почуває, тому зараз я маю смогу з задоволенням працювати і на користь собі, армії.

– Чи відродили Вашу справу? Якщо так, опишіть чим саме займаєтесь? 

Відновив справу у Львові, почав з прикрас, але потім вже в травні почалося активне використовування винищенної техніки росіян для створення сувенірів, щоб продавати за донати і більше донатити. Звісно, тоді був великий ажіотаж і був дуже великий наплив. Мені писали різні люди з проханням виконати. Тобто, я ще не встиг повністю відновити майстерню, але вже тоді був наплив і я наймав робітника, щоб допомогав мені, тобто я масштабувався примусово, можно так сказати.

– З початком повномасштабного вторгнення чи займались волонтерською діяльністю?

Так, з початком коли ми виїхали у Дніпр і потрібно було збирати гуманітарку, щось збирати, коктейлі молотова і коли були самі активні дії, коли ще нічого не було ясно, звісно, весь час коли ніхто не працює, а всі зайняті війною – волонтерство було на першому місті, тобто робили все що від нас залежало. Далі вже з переїздом у Львів, потрібно було, якось налагоджувати своє життя, тому що особо грошей не має, робити не має, якось за щось треба жити, знімати квартиру, а тут це було дорого.Тому волонтерство трошечки відійшло і потім вже, коли справа почала активно рухатись, тоді було купа знайомих, друзів, товаришів, з якими всі ці збори переросли на постійній основі в  таке волонтерство, хобі + робота + волонтерство – таке разом було.

– Як ви почуваєте себе зараз, які цілі маєте на майбутнє, чи плануєте надалі розповідати про Маріуполь та привертати увагу до нього?

Зараз себе почуваю  на своєму місті, тому що вже як два роки пройшло і вже трохи думки про Маріуполь розтворились в цьому всьому, в цій інформації, що не скоро перемога.. Не знаю, зараз почуття таке не дуже великої стабільності, просто як пливу по течеї, роблю все що мені потрібно для життя, волонтерства. Великих планів не майбутнє, на жаль, немає. Просто немає фундаменту на якому будувати всі ці плани. Просто живу і працюю.

Звісно, при можливості я завжди кажу, що я з Маріуполя,розповідаю яке було  місто, як там було класно жити, тобто я не забуваю і про можливості розповідаю і розповідаю про те, який Маріуполь був патріотичний, тому що я сам завжди активно приймав участь у акціях, мітингах з жовто-синіми прапорами і завжди у моєї родини була проукраїнська позиція, тобто ще з 2014 року все це розпочалось і ми активно цим займались.

– У Маріуполі Ви були в числі активної громади, яка розвивала місто, запроваджувала нове.Чи були у Вас упередження, які заважали розпочати або вести бізнес? Як Ви їх долали?

Насправді я ще був не дуже дорослий і усвідомлений . Війна почалась як я тільки школу закінчив, потім був університет, життя  було направлене більше на те, щоб активно проводити свою молодість, я не відносив себе прям до сильно активних громадян, тобто щоб від мене були зміни, ідеї, стартапи, так далі..  я таким не був і буквально закінчивши  університет, став всю увагу приділяти роботі і не скажу,  щоб я щось запроваджував і був в якихось спілках. Звісно були заходи, коли ми ходили на нацкорпус, вишколи, вчення самообороні,тер обороні,  таке було, але не скажу, що активно.

– З якими радянськими/російськими наративами Ви або Ваше близьке оточення стикалося, зокрема і в собі, що заважали рухатися у напрямку майбутнього, залишаючи в минулому? Це може стосуватися і особистого розвитку, і розвитку громади. Чи долали їх і як?

Як на мене я ще не дуже був усвідомлений, тим більше в російськомовному суспільстві , я не можу сказати, що я чітко міг розрізняти радянські, російськи наративи та пропаганду, тобто я дивився російськомовний контент, слухав іноді російські пісні, тобто це було як привита  культура і ми не думала, що цього потрібно позбуватись. Зараз велика різниця, я нічого російського не слухаю. Іноді з родиною говорю російською, але в суспільстві повністю на українську перейшов.

– Що Вас сьогодні надихає рухатися далі та крок за кроком створювати своє майбутнє?

Чесно кажучи, я настільки занурився у свою роботу, що це єдине що мене зараз штовхає, тобто я прагну розширення свого бізнесу, своєї справи, щоб це продовжувало залишатись моїм хобі і приносило дохід, щоб можно було дозволити собі комфортно жити і займатися волонтерством ще більше. Це те що мене штовхає. Я задоволений, що всі мої рідні живі та здорові, навіть ті що було у Маріуполі виїхали, зараз у Німеччині живуть, частина родини.  І мені нібито не за що переживати, звісно за знайомих, друзів, військових. 

Надихає зараз підтримка близьких, те що тут вже є якість друзі, знайомі, з якими я проводжу час.Намагаюсь не тільки працювати, а й якось жити у своє задоволення, може не дуже звучати, але я вважаю, що треба теж хоч якось розважатись та насолоджуватись життям.

Це приклад того, як можна знайти новий сенс у своїй діяльності навіть у найскладніші часи. Історія Сергія – це не лише про втрати, а й про можливості. Переїхавши до Львова, він не просто відродив свою справу, а зробив її важливим внеском у допомогу армії та волонтерську діяльність.

Його шлях – це історія українського підприємця, який не втратив віру і не опустив руки. Попри зміну планів, війну і втрату дому, Сергій зміг знайти спосіб допомагати іншим, створюючи не просто вироби, а символи боротьби і незламності. Його майбутнє – це постійний рух вперед, незважаючи на всі виклики.

Маріуполь завжди залишається в його серці, як і у серцях тисяч його мешканців. І поки є люди, готові розповідати про нього, місто продовжує жити, нехай і поки що лише у спогадах і вірі в майбутнє.