Поєднання язичництва та християнства у Надазов’ї
Через 50 днів після Великодня відзначали Трійцю – день поминання мертвих. У суботу (нині – у неділю) відвідували цвинтарі, несли з собою їжу: м’ясо, домашні ковбаси, плов, варені яйця, листковий пиріг флуто із дріжджового несолодкого тіста; готували слабоалкогольний напій бузу з кукурудзяного або просяного борошна.
Обов’язковою поминальною стравою була кутя (колва) із зерен пшениці, яка замінила в грецькій ритуальній символіці панспермію – обрядову страву, кашау з усіх видів злаків та бобових культур. Як і в інших подібних випадках, покладену на блюдо кашу ретельно прикрашали, викладали на поверхні хрест і всілякі візерунки. Особливо старалися ті жінки, в чиїх сім’ях похорон відбувся нещодавно. Як будь-яку жертовну їжу, колву не споживали самі, а роздавали оточуючим.
Їжу розкладали на розстелених на землі біля могил скатертин, священик благословляв страви, окроплюючи їх святою водою, читав поминальні молитви, називаючи поіменно померлих. Потім починалося взаємне частування: жертва мертвим полягала в тому, що жертвувач повинен був роздавати свою їжу іншим.
Вже на саму Святу Трійцю будинки та садиби прикрашали свіжою зеленню: пучки її засовували за стріху, розташовували у колодязів і на подвір’ї.
День Святого Іоанна
Серед усіх календарних свят у надазовських греків популярний день св. Іоанна Хрестителя чи Івана Купала (24 червня/7 липня). Особливості його святкування були описані Василієм Христофоровичем Кондаракі: напередодні цього дня молодь обов’язково купалася у водоймах: в морі, річці чи озері, а потім стрибала через костер, виконуючи тим самим магічний ритуал очищення вогнем. Після цього в глечик з водою складали різні предмети, накривали його рушником, зверху якого клали ножиці, гребінець і замок. Вранці речі виймали зі глека з особливими приспівками. Кожна з цих речей мала символічне значення, яке могли розкрити майбутнє учасника ритуалу.
У селі Великий Янісоль (Велика Новосілка) розповідали: як тільки сонце сідало, жінки та дівчата, збираючись компаніями, йшли купатися. Після повернення розпалювали багаття, стрибали через вогонь, виконували національні хороводні танці, співали. Ці обряди, безпосередньо пов’язані з солярним культом, повторювали звичаї, відомі в континентальній та острівній Греції, а також у місцях стародавньої грецької колонізації на узбережжі Малої Азії. Дівчата, вночі, при місяці ставили знаки на дереві: позначали окремі гілки, а вранці приходили подивитися: чи зацвіли вони?
В інших місцях пам’ятають, що зривали квітку, яку називають Ай-Яні-Чичак. (дослівно «квітка святого Іоанна», можливо – подорожник, натяк на міфічний папороть), натирали тіло квіткою при купанні (в с.Каракуба). В інших місцях (с.Стила) квіткою Іоанна (вугіяня) називали пахучу траву з блакитними квітками, яка росте на скелях. Цю траву додавали у воду під час миття голови: вона оберігала від головного болю.
Свято Івана Купала «Ай-Ян» («Ай-ин») було популярним і у греків-урумів, в середовищі яких воно мало також певні особливості. Цього дня дівчата гадали на свою долю. Напередодні вдень збирали у дівчат фанти (певні речі) і складали в глиняний горщик з широким горлом і наповнений польовими квітами, де був обов’язково чебрець, який зібрали ці ж дівчата. Горшик заливали водою і він всю ніч стояв під місяцем. Вранці всі збиралися гуртом і водили хороводи з піснями та частівками. Потім саджали одну поважну літню жінку поряд з горщиком, а друга жінка діставала з горщика фанти і питала, що чекає на цей фантик, яка його доля. У відповідь друга жінка співала частівку, яка віщувала дівчині заміжжя, далекі краї чи багатство, зраду нареченого чи нове знайомство.
В Іванів день не можна було використовувати ріжучі предмети, оскільки в цей день відрізали голову святому Іоанну.
Стихія води та виклик дощів
Окрім цього, в давній міфології стихія води пов’язана з образом коня. Можливо, тому в день Івана Купала прийнято було оновлювати виїзні екіпажі, брички або двоколки, встановлювати на них нові сидіння та виїжджати на них у поле оглядати посіви.
Також з водою був пов’язаний обряд «Тірі-Тірі», «Чірі-Чірі врексі» (викликання дощу). Коли наставала тривала посуха, греки зверталися до Бога з молитвами, супроводжуючи їх певними діями, що згодом переросло у своєрідний обряд-ритуал, який стали називати «Обряд викликання дощу» або «Тірі-тірі врексі…»
В обряді брали участь усі охочі, переважно жінки та діти. У встановлений день мешканці села на чолі зі священиком йшли центральною вулицею. Священик окроплював усіх зустрічних священною водою, за ним йшли дорослі та діти учасники дійства. Дорогою процесія заходила у двори, окроплюючи господарів водою (священною), господарі у відповідь обдаровували учасників обряду калачами, яйцями, монетами; це зносилося до церкви, освячувалося батюшкою і розподілялось потім бідним людям.
