Хронологія мовного питання у Надазов’ї. ІІІ частина

Кінець ХІХ століття став тим часом, коли на територіях України почався промисловий розвиток, який активно впливав на переміщення та зміни структури населення. Саме в цей час, Маріуполь, як центральне місто Надазов’я, починає смій розвиток як індустріальний центр регіону та південної України.

Поява на околицях міста металургійних підприємств стала причиною появи великої кількості робочих місць, на які активно приходили колишні селяни з Маріупольського та з сусідніх повітів Катеринославської губернії, а іноді – з далеких територій півночі.

Якщо звернутися до статистичних джерел того часу, то можна дізнатись досить об’єктивні дані про кількісні зміни населення Маріуполя та оцінити його зміни у зв’язку з початком першої, в історії міста, індустріалізації.

На момент 1859 року, коли в Маріуполі офіційно дозволили селитися представникам усіх національностей, у місті мешкало 5 289 осіб (Джерело: Міські поселення Російської Імперії). Вже через 5 років, у 1864 році (Джерело: «Географічно-статистичного словника Російської Імперії»), у Маріуполі проживало 7 400 осіб, а через 30 років, у 1895 році – 30 922 особи (Джерело: Енциклопедичний словник Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона).

Ці дані про кількість міського населення дозволяють припустити, що 4-кратне збільшення населення за 30 років (з 1864 по 1895), або збільшення у 5,8 разів за 36 років (з 1859 по 1895) не могло відбутися природним шляхом. Населення міста, як і регіону загалом, почало збільшувалось не лише за рахунок народжуваності, а вже за рахунок трудових мігрантів.

Міграція до Маріуполя відбувалась впродовж усього його існування – на околицях тогочасного міста довгий час існували хутори, де проживали українські селяни, які заробляли сезонними роботами, рибальством, роботою на грецьких підприємствах та у Маріупольському порті, який діяв з початку ХІХ століття. Але офіційний дозвіл на поселення робив можливим появу у Маріуполі не лише напівлегальних поселенців та трудових мігрантів, а й купців-іноземців та інших економічно активних поселенців.

“Відкриття” Маріуполя зробило можливим розвиток міста як транспортного та промислового центру. Сукупність цих факторів робила можливим початок індустріалізації Маріуполя за рахунок іноземних капіталістів, які в цей час активно освоювали території Донбасу. Розвиток тогочасного міста відбувався у тісному зв’язку з іншими територіями: промисловці з півночі сучасної Донецької області бажали отримати шлях експорту вугілля з Донбасу заради чого, через територію Маріупольського повіту, була прокладена залізниця до Маріупольського порту.

Поява залізниці збільшувала товарообіг маріупольського порту, що стало причиною його перебудови і відкриття у 1889 році нового Маріупольського торгового порту. Цілком зрозуміло, що навколо порту та залізниці створювалась мережа робітничих вакансій, на які активно йшли представники селянства, що, в свою чергу, змінювало демографічну картину регіону.

Важлива інформація. Слід пам’ятати, що після скасування кріпосного права у 1861 році, впродовж кількох років селяни залишались у статусі вже не “кріпаків”, а “тимчасовозабов’язаних селян”. Цей статус обмежував мобільність селян та накладав на них обов’язок продовжувати оброблювати землю колишнього поміщика. Більшість селян отримали більшість прав “вільної людини” у 1880-х роках, і саме у цей час селяни почали активно залучатись до процесів індустріалізації, у якості найманих робітників. 

Найбільш вичерпним джерелом інформації про населення повіту та міста наприкінці ХІХ століття є перший (та єдиний) перепис населення Російської імперії. На відміну від попередніх статистичних даних він включав данні не лише про кількість населення, але й про його характеристики: віросповідання, мову, грамотність, кількість міського та сільського населення та інше.

За цим переписом населення 1897 року, на території Маріупольського повіту (без м. Маріуполя) проживало 222 940 осіб, які вказали наступні рідні мови: 114 081 – українська, 66 340 – урумська та румейська, 18 856 – німецька, 16 021 – російська, 5 581 – єврейська, 2 061 – інші мови.

У самому Маріуполі проживало 31 116 осіб, які вказали наступні рідні мови: 19 670 – російська, 4 710 – єврейська, 3 125 – українська, 2 742 – урумська та румейська, 284 – німецька.

Таким чином, мовна картина Маріупольського повіту у 1897 році була наступною, з 254 056 осіб населення: 117 206 розмовляли українською, 69 082 – урумською та румейською, 35 691 – російською, 19 140 – німецькою, 10 291 – єврейською, 2 646 – іншими мовами.

Стрімке зростання населення Маріуполя пояснюється тим, що вже з 1896 року на околицях міста виникають робітничі колонії, метою існування яких було будівництво та робота на майбутніх металургійних підприємствах Нікополь-Маріупольського металургійного товариства та бельгійського товариства «Провіданс».

Основною робочою силою на будівництві металургійних підприємств були завербовані селяни з Орловської губернії. Вибір робочої сили був зумовлений економічними чинниками: території Орловської губернії були слаборозвинені у інфраструктурному та промисловому плані, а також мали велику частину «надлишкової» селянської маси, яка не могла знайти роботу на території самої губернії та не мала землі для забезпечення своїх потреб.

Сукупність цих факторів стала причиною того, що орловські чоловіки-селяни завербовувались на роботи у Маріуполі за значно меншу плату, ніж селяни південної України. А великі відстані між територіями Маріупольського повіту та Орловської губернії дозволяли скоротити залізні дороги, які вже з’єднали центральне місто Надазов’я з загальноросійською мережею залізних доріг.

У таблицях з порівнянням кількості населення та рівнем його грамотності можна побачити, що рівень грамотності українських селян у місті та у повіті відрізняються значно. В українців грамотність у повіті була на рівні 17,8%, а у місті – 33,5%, в той час як у росіян картина була схожа: у повіті – 24%, а у місті – 37,4%. Різниця у грамотності між сільським та міським населенням пояснюється досить просто: в умовах роботи у місті, вміння читати або (це була менш поширена навичка) писати було необхідно, особливо у випадках роботи на різних підприємствах або у порті.

Різниця у рівні освіти більш показова саме на прикладі чоловічого населення: у повіті частка грамотних українців була на рівні 30,3%, а росіян – 34,1%; у місті частка грамотних серед українців – 45,5%, а серед росіян – 47,5%.

Завершення будівництва підприємств та початок їх роботи лише сприяв зростанню населення у Маріуполі, яке приходило до міста з метою роботи на двох металургійних підприємствах та у Маріупольському порті. Домінуючою групою серед трудових мігрантів залишались російські селяни – відсутність роботи та гідного заробітку у своїх губерніях сприяла тому, що росіяни йшли шукати “кращу” долю в українські губернії та міста.

Питання відсутності великої кількості українців серед трудових мігрантів пояснюється банально. У представників українського селянства Лівобережної України проблеми малоземелля та нестачі роботи були поширені значно менше, тому українці вкрай рідко вербувалися на роботи у містах, віддаючи перевагу роботі на селі.

Починаючи з кінця 90-х років ХІХ століття місто Маріуполь стає анклавом, в якому все частіше на вулицях та у районі заводських колоній можна почути  російську мову, в той час як за межами міста у селах повіту домінувала українська, різні варіанти грецької мови, німецька та єврейська.

Завдяки перепису населення Російської імперії 1897 року, у нас є кількісні дані про поширеність мови як у самому Маріуполі, так і за його межами. Згідно з цими даними у Маріупольському повіті проживало 222 940 осіб, з яких російською мовою спілкувалося 16 021 осіб, або 7,2%, в той час як на українській мові розмовляло 114 081 особа, або 51.1%.

У Маріуполі ситуація була кардинально іншою: з 31 116 осіб населення російською мовою розмовляло 19 670 осіб, або 63.3% населення, в той час як українську мову використовувало 3 125 осіб, або 10% населення.

Але русифікація Маріуполя відбувалась не лише у зв’язку з міграцією та індустріалізацією. Впродов більшої частини часу існування міста, отримання початкової та середньої освіти було можливо лише однією мовою – російською. Починаючи з 1820 року фактично усі отримувачі освіти навчались у російських школах, як у селах Надазов’я, так і у Маріуполі. Водночас зі зростанням ролі міста збільшувалась і його інтеграція у загальну економічну систему Російської імперії, основною мовою спілкування у якій була єдина тогочасна державна мова – російська.