Адміністративно-територіальна історія надазовських греків. Кінець XVIII – середина ХІХ століття
У квітні 1784 року Азовська і Новоросійська губернії були об’єднані в Катеринославське намісництво. Самого міста Катеринослава ще не було збудовано і центром намісництва став Кременчук, а генерал-губернатором намісництва було призначено Григорія Потьомкіна. Найбільшим повітом цього новоствореного намісництва став Маріупольський повіт.
Маріупольському повіту належали найбільші площі придатної для сільського господарства землі – 2 634 760 десятин (43 178 квадратних кілометрів землі) при 39 тисячах мешканців. Водночас, повіт був і найбільш урбанізованим – йому належало перше місце у намісництві по числу міського населення. Цікаво, що окрім міста Маріуполя до повіту входили міста Таганрог та Нахічевань-на-Дону, заснована вірменами-переселенцями. Російська дослідниця Дружиніна Олена Йоасафівна наводить наступні дані про кількість міського населення повіту: із 3860 міських жителів – 1790 вірмен, 1512 греків, 553 росіян, чотири грузини та один волох.
Історичний контекст
Після смерті Катерини ІІ у 1796 році, російський престол зайняв Павло І, якого через п’ять років замінив Олександр І. Обидва імператори підтвердили своїми указами права та привілеї даровані переселенцям грамотою Катерини. У нашому (маріупольському) випадку, спекуляції на допомозі грекам були пов’язані з політичними мотивами російської влади.
Уряди багатьох держав прагнули більшого впливу на Балканах, де основною перешкодою тому було панування Османської імперії. Надаючи грекам різноманітні пільги у своїй державі, Російська імперія сприяла зростанню невдоволення серед греків у самій Греції, яка перебувала під багаторічним ярмом Османської імперії. Суперничаючи з Францією за вплив на Балканах, Олександр І всіляко підкреслював свою симпатію до греків: він відновив розпущений Павлом І Грецький Балаклавський дивізіон, а на високих державних та військових посадах з’являлося чимало греків.
У житті надазовських греків у цей час відбувалися лише деякі адміністративні зміни, викликані змінами у російському уряді: Маріупольський повіт вийшов з підпорядкування Катеринославському намісництву, увійшовши до складу іншого – Новоросійського намісництва. Потім, з 1802 по 1807 рік, Маріупольський повіт знову підпорядковується Катеринославському губернському правлінню. У 1807 році Маріуполь та грецькі села виділяються в окремий Грецький округ. З цього року округ починає підпорядковуватися Таганрозькому начальству. До речі, у самому Таганрозі теж проживало чимало греків: за архівними даними, у 1802 році в місті налічувалося 850 чоловіків-греків.
В підпорядкуванні Таганрогу Грецький округ перебував до 1859 року, коли він знову повернувся в підпорядкування Катеринославській губернській управі. А у 1873 році Грецький округ перетворили на Маріупольський повіт, який існував до революцій 1917 року. У тому ж 1873 році повіт отримав і свій герб, який виглядав наступним чином.
Поле герба розділялося поперечною лінією на частини: верхню темно-синю і нижню – чорну. На полі містилося зображення шестикінцевого золотого хреста, а під ним срібного місяця.
Адміністративні, поліцейські та судові функції у грецькій громаді переселенців з кінця XVIII століття виконував Грецький суд – досить незвичний орган влади, як для Російської імперії. В самій Російській імперії повними правами користувалися лише дворяни і, з деякими обмеженнями – купецтво, а ось у Маріупольському повіті всі громадяни визнавалися рівноправними від початку. Окрім цього, з 1794 року греки могли отримувати права та привілеї російських дворян у тих випадках, коли вони надавали докази свого благородного походження. За указом від 17 квітня 1816 року такими доказами могли бути документи, отримані від Константинопольського патріарха.
Грецький суд був виборним органом влади, за штатом 1784 року він складався з голови, чотирьох заступників та секретаря. Усі члени суду вибиралися з греків, строком на три роки, під час окружного з’їзду уповноважених: по дві представника від Маріуполя та кожного села.
Але російська влада постійно впливала на Грецький суд, призначаючи до нього стряпчого (секретаря) та столоначальника з росіян. Крім такого способу тримати під контролем внутрішні справи переселенців, влада імперії протягом двадцяти років мала і інших своїх представників у Маріуполі: заради малочисельних росіян у Маріуполі був поставлений городничий – службова особа (з дворян), що виконувала на території міста адміністративно-поліцейські функції. Також, для росіян у Маріуполі існувала й низка інших органів влади: земський суд, управа благочиння (міський поліцейсько-адміністративний орган) та повітове казначейство.
Греки сприймали це як насадження російських порядків і всіляко чинили опір, вимагаючи прибрати з міста всі ці органи. Для вирішення цього питання в Маріуполь приїжджав губернський предводитель дворянства, але він нічого не домігся. Греки вимагали скасувати усі негрецькі органи влади і передати їх функції Грецькому суду. Ця боротьба тривала довго, і 2 лютого 1798 року в Маріуполі закрилися всі російські установи влади.
Особливий статус Грецького суду, що полягав у його відокремленості, був причиною всіх його переваг та недоліків. До переваг суду можна віднести його виборність, а до недоліків – закритість засідань, обрання до членів суду людей без освіти (інколи і неписьменних). Наприклад, у справах суду до 1859 року відсутні підписи членів суду. Справи в Грецькому суді вирішувалися, як правило, за російськими законами, проте нерідко суд керувався традиціями та звичаями, успадкованими із Криму.
Складнощі у роботі Грецького суду збільшились, коли в Маріуполі дозволили селитися і представникам інших національностей. Починаючи з цього періоду, греки вже не населяли певну частину територій. Між місцями проживання греків будували свої оселі українці, росіяни, євреї, німці та інші. При цьому поселенці-негреки підкорялися різному начальству: російські та українські – олександрівському повітовому, німецькі та єврейські колоністи – спеціальному комітету у справах іноземних поселенців. Це призводило до того, що Грецький суд не міг приймати розгляду справи, що стосувалися українців чи німців.
Доходило до того, що чиновник одного відомства не мав права переслідувати без узгодження з сусіднім відомством підозрілих людей, завдяки чому значно ускладнювалась робота правоохоронної влади. У таких умовах грецька поліція була безсила щось зробити, поліція не мала навіть військової команди.
З усього цього випливало, що Маріуполю були потрібні єдині органи влади, але греки всіляко чинили опір перетворенням, погоджуючись терпіти все, аби зберегти свою відокремленість. Окремі спроби позбавити греків привілеїв стикалися з лютим опором цьому.
До прикладу, у 1815 році, коли греків обклали додатковим податком та хотіли відібрати зайві землі, вони одразу ж поскаржилися Олександру І, відправивши до Петербургу двох депутатів з Маріуполя. Міністром закордонних справ Російської імперії на той час був грек Іоанніс Каподистрія, його зусиллями по «грецькій справі» створили спеціальний комітет, до складу якого увійшов і Каподистрія. Комітет домігся того, щоб землі грекам залишили, але податки довелось сплачувати.
Маріупольці вирішили віддячити Каподистрії пожертвуванням на його користь, але Каподистрія погодився прийняти подарунок, з умовою, що гроші будуть витрачені на будівництво в Маріуполі училища для греків.
Наприкінці 1817 року Каподистрія отримав від маріупольських греків 30 тисяч карбованців. Цієї суми було недостатньо для здійснення наміченого підприємства, тому Каподистрія попросив петербурзького банкіра, повіреного маріупольських греків Калерджі, стати зберігачем цих грошей до того часу, доки збереться необхідна сума. У решті-решт гроші не були витрачені за планом, можливо, що вони пішли на інші просвітницькі потреби. Каподистрія деякий час очолював національно-просвітницьке товариство «Філомузос Етерія» («Товариство друзів муз»). Каподистрія дбав не лише про поширення освіти в самій Греції, а й вважав своїм патріотичним боргом всіляко сприяти розвитку національної культури греків в Російській імперії.
У 1859 році в Маріупольському повіті було введено загальне управління і округ підкорився цивільному управлінню Катеринославської губернії. У 1868 році, в Маріуполі з’явилося поліцейське управління і місто розділилося на три поліцейські частини: Слобідку, місто Маріуполь і приміські села: Маріїнка та Карасівка. На три частини ділився і Маріупольський округ, ці частини називалися «дистанціями». Кожна дистанція підпорядковувалась особому засідателю в суді.
У першу дистанцію входили Сартана, Чермалик, Карань, Ласпі, Велика Каракуба, Бешев, Ігнатівка, Стила, Константинополь, Анадоль. Другу дистанцію становили Старий Крим, Чердаклі, Малий Янісоль, Нова Каракуба, Старий Керменчик, Великий Янісоль, Комар, Богатир та Улакли. Третя дистанція складалася з трьох сіл: Мангуша, Ялти та Урзуфа. У кожному селі був урядник (доглядач), який виконував і обов’язки писаря.
Незважаючи на формальну рівноправність членів грецького суспільства, фактично більшими правами користувалися заможні греки: купці та великі скотарі. Цілком можливо, що користуючись впливом купецтво довгий час перешкоджало поселенню в повіті осіб іншої національності. У 1818 році, наприклад, у Маріуполі з 1436 мешканців було двоє росіян (у переписах росіянами записували і українців, і білорусів, тому можливо, що це був не сучасний росіянин). Загалом Маріупольський повіт до 1821 був виключно грецьким. Це допомагало грецьким купцям витримувати конкуренцію у торгових справах. Але й після того, як негрекам дозволили селитися у повіті, їм не стало набагато легше.
Дослідник Іван Джуха наводить скаргу купця Піддубного, який торгував у Маріуполі дьогтем, салом і чаєм, на греків-купців: «У місті Маріуполі окреме грецьке управління, каторжні грецькі порядки, прокляте грецьке царство».
Крім росіян, у повіті проживали євреї (їх громада в Маріуполі існувала з 20-х років XIX століття), німці та болгари (у 1823 року в Маріупольському повіті існувало 17 німецьких колоній; болгари селилися у повіті протягом усього ХІХ ст.). У 1869 році жителі негрецької національності становили майже половину населення Маріуполя. Змінилося на той час і співвідношення між греками і негреками у повіті. У 1884 році з 161 044 осіб, що населяли повіт, греків було всього 34%. Більшість складали росіяни та українці (50%), але незважаючи на це, греки становили більшість серед купців, цехових та міщан.
З 1860-х років пришвидшується ліквідація пільг та привілеїв, даних грекам Катериною ІІ. У 1869 році ліквідовується Грецький суд, а 1874 році спеціальним законом скасовується дія привілею, яка протягом 95 років звільняла греків від призову на військову службу, того ж року, у Маріуполі відкрито повітове військове присутствіє (тогочасний аналог ТЦК та СП).
Скасування цієї пільги, як писав дослідник Сава Георгійович Ялі, справило на греків сильне враження. Розлучення з думкою про свободу від військового обов’язку гнітюче сприймалося серед греків. У цей час у народі народилася пісня «П’ятнадцяте березня», оскільки саме 15 березня 1874 року греків вперше почали призивати до лав армії.
Одночасно зі знищенням пільг та привілеїв йшов процес русифікації грецького населення. Ця політика царського уряду знаходила підтримку серед грецького купецтва і буржуазії. Це було цілком природно, оскільки саме буржуазія та купецтво зазнали найбільшої асиміляції. Стикаючись у торгових справах з російськими та українськими купцями, вона змушені була вивчати російську мову. Перша школа, що відкрилася в 1820 році в Маріуполі, де викладалася російська мова, давала можливість вивчати її в першу чергу дітям грецького купецтва. Доглядач цієї школи активно боровся за введення російської мови у шкільну програму, заважаючи при цьому викладанню грецької. А цьому вже не менш люто чинила опір грецька сторона, яка не хотіла мати жодних контактів з представниками інших націй.
На цьому ґрунті виникли заворушення, головним винуватцем яких вважали вчителя грецької мови Харамундакі, якого «хтось» підборював. «Кимось», можливо, були представники міської думи та її голова Попов.
Голова думи Попов, опираючись русифікації, не виділяв приміщень для російських класів. У книзі «Маріуполь та його околиці» є промовистий опис позиції Попова: «він мріяв російські класи знищити, тому що в російській мові не бачить потреби». Але тоді у Маріуполі у суперечці перемогла російська сторона.
Поступово, у міру скасування пільг та дарованих привелеїв, греки ставали повноправними підданими Російської імперії. Але це була цікава ситуація, коли «повноправність» з іншими мешканцями імперії досягалась за рахунок скасування пільг греків, а не розширення прав інших народів імперії….
