Боротьба з релігією у Маріуполі та Надазов’ї. ІІ частина
Як вже писалось у першому дописі цього циклу, більшість населення СРСР, УССР та Надазов’я проживало у сільські місцевості, з цього випливає, що більша частина різних ситуацій боротьби з релігією відбувалося саме там – на селі. Основною причиною такої ситуації був сильний консерватизм сільського населення.
Потрібно розуміти, що, навіть, більшість сучасних людей здатні на радикальні зміни свого життя лише з чисельними складнощами та компромісами, які дозволять пом’якшити цей перехід від старого до нового. Що вже казати про відчуття людей, які впродовж кількох поколінь відвідували церкву та хрестили дітей? Чи можливо так швидко позбутися усталених роками звичок?
Саме тому, у маріупольській газеті «Голос труда», можна побачити, що більшість статей присвячених викриттю та висвітленню ситуації з релігією публікувалися саме сільськими кореспондентами. Кореспонденти активно скаржилися на відсутність змін у свідомості селян, на конфлікти батьків та дітей на ґрунті дотримання релігійних норм, а також на представників культу, які продовжували користуватися впливом на сільські громади. Та іноді скарги на представників церкви перетворювалися на відверте цькування та висміювання.
Історично склалось, що більшість великих селищ навколо Маріуполя була населена переважно надазовськими греками. Цей факт додатково ускладнював справу переходу життя на світський лад. Пов’язано це було з тим, що до середини ХІХ століття громада місцевих греків була майже закритою до культурних контактів з оточуючим світом. Якщо казати відверто, то відокремленість грецької спільноти була помітна і у середині ХХ століття, помітна вона і досі. Саме за рахунок цієї «ізоляції» грекам вдалось зберегти частину власних звичаїв та мови.
Така окремішність греків впливала і на їх релігійність, точніше на зв’язок православ’я та побутового життя – майже усі грецькі свята пов’язані з відвідуванням церкви, або релігійними обрядами. Якщо люди кілька сотень років святкували Панаїр (що за часів життя у Криму), чому вони мали припинити це через 4-5 років після приходу нового політичного режиму?
Саме тому велика кількість релігійних дописів у «Голосе труда» пов’язана саме з грецькими селами.
Для того щоб зрозуміти становище релігійних установ в СРСР у 1920-х роках потрібно розуміти основні норми. Наприклад, у №64 була оприлюднена інформація щодо відкриття та діяльності релігійних товариств: «Під час відкриття та діяльності зареєстрованих релігійних товариств, їх засновники дають Окрліквідкому підписку, згідно з якою вони зобов’язуються публікувати інформацію про усі загальні збори в місцевому офіційному органі».
У тексті інструкції можна побачити назву маловідомої організації «окрліквідком» – його повна назва «Окружний комітет ліквідації установ». Такі організації займалися контролем та збором інформації пов’язаної з діяльністю релігійних організацій на території СРСР. Інформація була потрібна не лише для контролю кількості віруючих, але й для розуміння економічної основи для існування подібних організацій.
Наприклад, у наступному абзаці, саме про це і пише автор статті: «Незважаючи на те, що такі підписки видані вже установам багатьох релігійних товариств, і досі в «голосі труда» не з’явилось жодної публікації такого роду. Очевидно, економічні міркування, церковники ставлять вище неухильного проведення закономірної діяльності у своїх товариствах. Однак, як би вони на цьому не прорахувались. Якщо за них візьметься Окрліквідком, то, мабуть, це буде вартувати їм дорожче, ніж публікація у газеті. Церковники! Підрахуйте ще раз».
З цієї частини можна зрозуміти, що основна претензія кореспондента полягає у тому, що релігійні організації Маріупольщини не публікують повідомлення про свою діяльність у місцевій газеті, публікації у якій є платними. Але наступні приклади статей прояснять нашим читачам, що за словами «про економічні міркування» криється значно глибший сенс, а не звичайна жага зекономити кілька десятків копійок.
Частковими поясненнями «економічних міркувань» окремих священників присвячені чисельні статті, але ми зосередимось на кількох, найбільш цікавих прикладах використання сільськими священиками свого становища.
У газетному №69 можна побачити цікавий заголовок «Попу на посев». Стаття з такою назвою опублікована з авторством анонімного сільського кореспондента (сількора) який використовує красномовний псевдонім «БЕЗБОЖНИК».
У самій статті мова йде про село Безіменне, де проживає священник отець Андрій, про якого і буде йти мова. «Він дуже перебірливий, розбирається у грошах і платі за сезонами року. З початком великого посту, як вони його називають, виконується звичай говіння, знесення усіх гріхів попу. Але попка не дурень, – за гроші гріхів не приймає, а лише за натуру: за говіння та сповідь він бере добірною пшеницею, а благочестива церковна рада підтримуючи преподобного отця Андрія, за свічки також бере натурою. Адже підходить посівна компанія, попу потрібно на посів. Плата ця встановлена кулачками, які тісно пов’язані з релігійним дурманом. Це їм вигідно. Безіменська біднота! Візьми попа та раду їх за боки, покажи натуру. Час схаменутися, громадяни, і замість того, щоб нести попу, краще засіяли зайву сажень. Це краще попів та сповіді.»
Ось така стаття, написана вона досить агресивно, де представники культу, а також «кулачки» (кулаки) показані еталонними «кровопивцями трудового люду». Шукати правди та вступати у полеміку з автором 100-річної статті не дуже доцільно, але важливо проговорити, що на селі, особливо після війн 1917-1921 року, у населення на руках не було великої кількості грошей, тому «підношення» у вигляді зерна, якого у селян може бути більше ніж вільних грошей, виглядає з такої точки зору вже не як примха попа. Якщо проводити паралелі з сучасністю, то і зараз серед прихожан церков практикується пожертви продуктами харчування, а не грошима.
Але для нас ця стаття важлива тим, що ми можемо розуміти, що попит на відвідування церкви у населення не впав, і симпатики нового режиму намагалися цю ситуацію виправити.
Інший цікавий випадок відбувся вже у Старому Криму, про що мова йде у №73, у статті з інтригуючою назвою «Поп – алтарь – кровельное железо» (майже як назва фільму «Карти, грощі, два стволи») та за авторством анонімного сількора з промовистим псевдо – «ИСКУСИТЕЛЬ».
«Старо-Кримський поп у вівтар заховав рами, чавунні печі, колосники і старе покрівельне залізо – вкрадене ним з колишнього церковного будинку. А на дзвіниці заховав ліс з розібраного сараю. Якщо справа і далі піде так, то у вівтарі під престолом скоро захрюкає порося, а корова замикає на амвоні. Старо Кримці закликайте до порядку вашого «отця духовного(?)», а також, до речі, подумайте, якщо поп з вівтаря робить комору для вкраденого майна, то не краще вам використати церкву для чого небудь більш корисного. Здається з будинком у вас справа дуже слаба?»
Ця стаття дуже схожа на сучасні журналістські розслідування, тому знайти пояснення таким діям священника важко. Можливо він і справді порушив одну з заповідей, а можливо церковне приміщення використовувалось у якості комори для речей, які церковна громада планувала використати для ремонту будівлі навесні. Сам номер 73 вийшов 10 квітня 1924 року.
Зважаючи на те, що у даній статті акцентується увага на питанні доцільності використання церкви, можна зробити висновок про те, що сам «ИСКУСИТЕЛЬ» може бути зацікавлений у зміні призначення церковної будівлі. Але це не нам судити, цікава сама ситуація у Старому Криму, навмисно такі подробиці вигадати складно.
Але для нас найбільший інтерес становить інформація про «будинок». Потрібно зазначити, що газета «Голос труда» виходила на російській мові, але слово «будинок» використовувалось у газеті не як позначення якоїсь будівлі, а було позначенням/назвою сільських будинків культури. Зважаючи на кількість україномовних у Надазов’ї, вираз «будинок культури» витіснило російський варіант «дом культуры», тому в російськомовній газеті використовувалось саме таке слово – будинок.
Для ілюстрації прикладу використаємо фрагмент газети під №23, де слово «будинок» використовується саме у такому значенні. Завчасно попереджаємо, що не маємо жодних претензій до сучасних вихідців з Сартани і просимо не ображатися на статтю 100-річної давнини.
Не менш цікавою статтею є інформація про події у селі Захарівка, поблизу Маріуполя. Для більшого розуміння, потрібно пояснити, що на початку 1920-х років стан економіки СРСР був у складних, екстремальних умовах.
Війни 1917-1921 років та політика «воєнного комунізму» призвели до гіперінфляції, з року в рік зростав дефіцит бюджету, посилилося знецінення грошей. У 1921 році реальна вартість 100 тис. радзнаків дорівнювала вартості однієї дореволюційної копійки. Тому в 1922–1924 роках було проведено грошову реформу, спрямовану обмін старих знецінених рублів, – «радзнаків/совзнаков», – шляхом обміну нові і впровадження твердої, забезпеченої золотом валюти — червінця.
Курс був дуже динамічним, кожен наступний день сама вартість «совзнаків» знижувалась, а у магазинах ціни товарів змінювались (зростали) кожного дня, о 13 годині. Тому люди намагалися скоріше позбутися старих грошей та намагалися отримувати платню за послуги не грошима, а натурою.
Зрозуміло, що стан економіки, особливо у такій ситуації, впливає на усі аспекти життя. Саме це і відбулось у Захарівці, де місцевий священник вирішив виконувати церковні обряди з огляду на тогочасну економічну ситуацію.
Гріхи відпускаються тільки за 5 фунтів жита
Настав великий пост, коли кожен віруючий намагається піти до церкви та спокутувати свої гріхи, нажиті за цілий рік, але не так легко, у наш час від них позбутися. У селі Захарівка Маріупольської округи «батєю» Пальчєвським було проголошено в церкві мирянам, що гроші – «совзнаки», поки втрачають свій курс, що йому не вигідно служити, і хто думає говіти та спокутувати свої гріхи, нехай приносить за сповідь 5 фунтів (приблизно 2,2 кг) жита, після чого і гріхи йому будуть відпущені. Якщо ж, хто принесе 4,5 фунтів жита, то на ту кількість жита відпустять таку ж кількість гріхів, а тому хто принесе 6 чи 7 фунтів жита, відпускаються гріхи авансом вперед на ту кількість, тобто у рахунок майбутнього року. І деякі селяни цього села несуть точно 5 фунтів жита, для того щоб звільнитися від наговорених попом Пальчєвським гріхів, бо він цього вимагає. Попи, користуючись темністю окремих селян, влаштовують у церкві спекулятивний куток; невже це не зрозуміло?
Такі подробиці цієї справи дозволяють пожартувати, що марксистська ідея «економіка визначає політику» працює навіть у церкві, яка досить вправно використовує інструменти економічної регуляції.
Але пан Пальчєвский був «героєм» не однієї статті, вперше він став відомим у випуску під №43, коли кореспондент висміяв спроби Пальчєвського приміряти на себе обов’язки лікаря.
Але повідомлення про різні курйозні ситуації з представниками культу публікувалися не лише у формі лаконічних статей. Окремі автори намагалися відійти від опису у формі «прози», тому створювали віршовані історії.
Один з таких віршів присвячений подіям у Ялті, де у дуже специфічній формі, був висміяний один зі священників. Потрібно попередити, що вірш містить окремі вирази, які можуть бути образливі або неприйнятні для сучасної людини, але цей твір є гарним прикладом антирелігійної пропаганди.
Вірш був опублікований у випуску №33, фрагмент цього номеру буде представлений нижче.
Якщо після ознайомлення з віршом у вас з’явилось питання, що означає вираз «в Ригу», то його значення розкрито тут.
Таким чином, нам вдалось ознайомитися з тим, що відбувалось зі справою «боротьби з релігією» на прикладі маріупольських сіл. Але потрібно розуміти, що газета публікувала ту інформацію, яка більш-менш відповідала державному курсу. На варто думати, що боротьба з представниками культу обмежувалась лише дописами у тогочасних місцевих газетах, і що найбільшими потерпілими від цього процесу були лише священики та представники їх родин.
Але робота з такими джерелами дозволяє частково зануритися та ознайомитися з атмосферою Маріупольщини 100-річної давнини.
У наступній частині цього циклу можна буде дізнатися про специфіку боротьби з релігійними забобонами на прикладі міст, а саме – Маріуполя.
