Історія будь-якого міста часто відбивається в його центральних вулицях — саме тут зосереджується ділове, культурне та суспільне життя. У Маріуполі такою вулицею стала Велика, що згодом отримала назву Катерининська, пізніше – проспект Леніна, а ще пізніше — проспект Миру. Протягом десятиліть вона формувала міську атмосферу, стаючи віддзеркаленням змін у суспільстві, політиці та економіці.
Після того як у 1859 році тогочасне Міністерство внутрішніх справ зняло обмеження на проживання для “не-греків”, Маріуполь пережив значний демографічний підйом. Новоприбулі переселенці з північних і південно-західних регіонів України створили чималий попит на земельні ділянки в центральній частині міста, що значно підвищило їхню вартість. Придбати нерухомість тут могли тільки заможні мешканці або великі комерційні структури.
Одним із найвідоміших історичних об’єктів, що втілив дух цього періоду, стала двоповерхова будівля за адресою проспект Миру, 39, зведена в останній чверті XIX століття. Її історія насичена змінами, що охоплювали фінансові установи, кондитерські, більярдні клуби, кав’ярні та навіть революційні штаби.
Першими власниками будівлі були представники Товариства взаємного кредиту — першої стабільної фінансово-кредитної установи Маріуполя, заснованої в 1875 році. Вона забезпечувала місцевих підприємців позиками та фінансовими послугами, допомагаючи розвитку міста. Втім, із розширенням діяльності банкіри зрозуміли, що будівля вже не відповідає їхнім потребам, тож вони переїхали у нове приміщення.
Після цього почався новий розділ у житті будівлі: її перший поверх зайняла кондитерська пана Жозефа — місце, де готували солодощі на будь-який смак, від класичних пряників до екзотичних східних шербетів. Це був заклад для справжніх гурманів, де міська еліта насолоджувалася витонченими десертами.
Другий поверх у передвоєнні роки перетворився на більярдний клуб Михайлівського, який приваблював місцевих офіцерів. Втім, після 1917 року почалися буремні події, які змінили життя не лише будівлі, а й усього міста.
У період Першої світової війни Маріуполь не раз переходив із рук у руки, а в 1919 році тут ненадовго осів один із найвідоміших анархістських отаманів — Нестор Махно. Його військо увійшло в місто восени, і штаб розташувався саме на другому поверсі цієї будівлі. За спогадами місцевих мешканців, коли Махно виходив із більярдного залу до свого автомобіля, діти збиралися біля входу, вигукуючи: «Слава батькові Махно!» У відповідь він міг кинути їм жменю солодощів або навіть знецінені купюри «керенки» — гроші Тимчасового уряду.
Проте цей період був коротким. З остаточним встановленням радянської влади більярдна закрилася, а колишня кондитерська, як і багато приватних закладів, була націоналізована.
У 1920-х роках будівлю переобладнали під державні потреби: перший поверх віддали під торгівлю, а верхній використовувався як адміністративне приміщення. Колишні розваги тут більше не мали місця — у комуністичному суспільстві не було місця для буржуазних задоволень.
Під час Другої світової війни Маріуполь пережив страшні часи, а сама будівля була серйозно пошкоджена. Відступаючи, німці підпалили її, і залишилися лише обгорілі стіни. У післявоєнний період будівлю відновили, зберігши її центральний фасад.
Пізніше, в радянські часи, на першому поверсі відкрили магазин фототоварів «Об’єктив», а згодом ресторан «Старий Маріуполь», що став місцем збору місцевого кримінального контингенту. Це додало будівлі суперечливої репутації.
Після розпаду СРСР і здобуття незалежності Україною приватна власність повернулася, а з нею — і комерційний дух. У 2010-х роках тут знову з’явилася кав’ярня — на цей раз мережевий заклад «Золотий Дукат», що спеціалізувався на традиційній львівській каві та гарячому шоколаді за старовинним галицьким рецептом.
Згодом в будівлі досить недовго пропрацювала “Львівська майстерня шоколаду”, а через деякий час вже кав’ярня Mr. Bean & Bowler Hat, яка продовжила солодкі традиції пана Жозефа, створюючи вишукані десерти та затишну атмосферу для містян.
Проте особливу увагу привернула ще одна ініціатива — відкриття у підвалі будівлі унікального для Маріуполя закладу «1880». Це був бар у форматі speakeasy — місце без вивісок, із закритими дверима, куди можна було потрапити лише за попереднім записом. Атмосфера таємничості, приглушене світло, а також ретро-стиль зробили його улюбленим місцем для вибагливих відвідувачів.
Загалом, будівля не лише пам’ятала численні покоління маріупольців, але й втілювала в собі архітектурні традиції XIX століття. Її фасад прикрашений унікальними елементами: пілястри доричного ордера, фігурна цегляна кладка, витончена кована решітка балкона другого поверху. Візуальний акцент на східній частині будівлі створювався завдяки декоративному трикутному фронтону та вибагливим фільонкам.
Цей архітектурний ансамбль ніби закарбовував у собі пам’ять про всі етапи історії: від злету фінансового сектора, революційних потрясінь, воєнних руйнувань і до повернення традицій кав’ярень та затишних комерційних закладів.
У квітні 2022 року, під час штурму Маріуполя російськими військами, ця історична будівля зазнала значних пошкоджень. Внаслідок масованих обстрілів та авіаударів фасад, що зберігав пам’ять про понад столітню історію міста, був зруйнований, а внутрішні приміщення вигоріли. Те, що колись було місцем, де вирувало життя, перетворилося на обвуглені руїни. Цей акт нищення став черговим символом варварства, що не лише знищує людські долі, а й руйнує культурну спадщину.
Нагадаємо, що до початку повномасштабного вторгнення культурно-туристичний центр “Вежа” зняв коротку відеоекскурсію фасадом будівлі, зберігши її архітектурну спадщину у цифровому форматі.
Будівля завжди була чимось більшим, ніж просто стіни й дах. Вона була символом епох, свідком історичних буревіїв і прихистком для багатьох підприємницьких ініціатив. Її доля ілюструє весь шлях міста: злети, падіння, відродження. І хто знає, які ще історії з’являться в її відновлених стінах у майбутньому після деокупації?
