День міста: дата, наповнена сенсом

Скільки насправді років Маріуполю? Яку дату вважати датою заснування міста? Коли святкувати День народження міста Марії? Чи на часі ці питання?

Дискусії серед істориків, громадських активістів і пересічних маріупольців не вщухають протягом багатьох років, особливо сьогодні – навіть в умовах війни та окупації міста.

Дослідники відносять Маріуполь до тих українських міст, чию історію вкрали, применшивши їхній вік. Багато років поспіль маріупольці святкували День міста у першу неділю вересня – данина радянській традиції прив’язувати такі дати до звільнення від німецької окупації. При цьому роком заснування міста визнавався 1778-ий. Незадовго до повномасштабного вторгнення День міста перенесли на 29 вересня – цього дня у тому ж таки 18 столітті Потьомкін підписав указ про відведення земель у Надазов’ї переселеним сюди за наказом Катерини II кримським грекам.

У результаті велика частина городян вважає, що Маріуполь зобов’язаний своїм існуванням саме Російській імперії. На закріплення цього наративу працювали ставленики Катерини, потім Совєти,  пізніше – спадкоємці комуністів, які очолювали місто вже за часів незалежності.

Козацькі ж поселення, з яких, на думку все більшої кількості вчених, виріс Маріуполь, існували задовго до офіційно прийнятої дати заснування міста.

Як сталося, що протягом 30 років в незалежній Україні маріупольці так і не переосмислили історію свого міста, не відшукали коріння? Ви можете знайти чимало матеріалів, де науковці аналізують причини та обставини, які ставали на заваді пошукам істини, а також обґрунтовують козацьке походження Маріуполя.

Ми не ставимо за мету історичний аналіз – це царина фахівців. Цей матеріал – радше рефлексія і пошук відповіді на питання чому нам так складно відмовлятися від хибних хоч і зручних наративів, що ми ставимо їх вище за істину?

Припускаємо, що відповідь лежить у декількох площинах.

Перша з них – сприйняття більшістю людей Дня міста як ще одного свята і можливості «просто» весело провести вихідний. Для багатьох дата – не принципова, бо це день розваг. Тим більше на порядку денному завжди є щось актуальніше за історичну правду. Голосів, які піднімали питання зміни радянських наративів, було явно менше. Але нові покоління, які зростали в незалежній Україні, відкриваючи для себе культуру та історію своєї країни і свого міста, ідейники, які робили круті креативні проєкти, що привертали увагу до теми справжності та ідентичності, поступово змінювали громадську думку. І ця трансформація триває.

Людям було б простіше усвідомити значення історичної достовірності з допомогою експертів. Але тут також не все просто: відверта заангажованість та маніпуляції, низький професійний рівень або небажання глибоко вивчати тему, фрагментарність джерел тощо. Зокрема сучасні історики закидають ветеранам Маріупольського краєзнавчого музею спроби захистити імперську дату заснування міста через відсутність наступності між селищем Кальміус та Маріуполем. У роботі «Мариуполь и его окрестности: взгляд из ХХI века» (2008), яка побачила світ без рецензування вченими, йшлося про те, що козацького поселення ніби не існувало вже з 1773 року. Доказ – відсутність запису про нього в щоденнику професора Гюльденштедта, очільника імперської академічної експедиції в Надазов’ї, який якось проїздив за 12 км від місця розташування фортеці у гирлі річки Кальміус і… не побачив поселення.

Додамо альтернативні версії, що так чи інакше були у фарватері офіційної: представники грецької громади активно обстоювали статус засновників Маріуполя. Вони багато чого робили для міста і в місті до початку великої війни, зокрема й за підтримки Греції, що підсилювало і так чималий їхній вплив на території Надазов’я.

Позиція муніципальної влади, яка багато років намагалася виступати арбітром у цьому питанні, нерідко ігноруючи напрацювання науковців, також не додавала ясності. Спроби врахувати різновекторні інтереси так і не призвели до конструктивного суспільного діалогу. У сьогоднішньої команди, попри всі складнощі воєнного часу, є шанс надати вичерпну відповідь на одне з принципових для ідентичності питань.  У січні цього року маріупольська мерія звернулася до Науково-дослідницького інституту українознавства з проханням підготувати експертний висновок щодо встановлення українського коріння Маріуполя та історичних витоків заснування міста. До  експертної групи увійшли шестеро науковців-істориків і доктор філософських наук. Комісія дослідила наукову літературу, зокрема вивчала і дослідження працівників Маріупольського краєзнавчого музею.

Офіційні висновки будуть представлені вже на початку жовтня. А поки влада і науковці вибудовують співпрацю і формують обґрунтовану позицію щодо витоків міста Марії, креативники та громадські активісти рефлексують щодо Дня міста у звільненому тепер вже від російських окупантів Маріуполі.

На думку команди m.EHUB, яка організовувала День міста в останні роки перед повномасштабним вторгненням, ця дата має бути наповнена сенсом. Простим і близьким маріупольцям. День міста – це не лише про історичну достовірність. Це про сьогодення і про майбутнє: яким бачать своє місто городяни, яким вони його люблять, у яке місто вони хочуть вкладати свій потенціал і в якому місті виховувати дітей, з чим хочуть бути пов’язаними.

В останні роки це свято відрізнялося саме змістовністю: День міста присвячували візії майбутнього – новітнім технологіям, інноваціям та змінам міського простору, здоровому способу життя як основі повноцінного та успішного розвитку громади, а ще – грецькій культурі, яка є невід’ємною частиною Маріуполя і Надазов’я. Місто демонструвало прагнення та можливість розвиватися на принципах свободи, відкритості та взаємоповаги.

Креативники упевнені, що повернення Маріуполю його справжньої історії, яка і починається з дати народження, допоможе позбавитися порожнього символізму. Команда міста Марії готова до реалізації ціннісних проєктів, які спрятимуть відродженню Маріуполя після деокупації. Свято обов’язково повернеться, бо День міста, зрештою, це про позитивні емоції та відчуття щастя – щастя жити там, де твій дім зі своєю, невкраденою історією і ненав’язаними традиціями. Дім, у якому ти почуваєшся вільним і де для кожного є гідне місце.

А поки маємо собі чесно відповісти на питання: чи готові ми заглиблюватися і шукати справжнє, яке точно змінить наші звичні уявлення, сформувавши те, що ми відповідально передамо дітям?

Цікаві факти та версії з історії Маріуполя

• Монографія Аполлона Скальковського «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841) містила багатий фактичний матеріал про запорожців, їхню останню Січ та належні їй значні території Центральної, Південної та Східної України аж до річки Кальміус. А спроби відновити забуту козацьку минувшину саме Маріуполя можна знайти у працях архієпископа Гавриїла (Розанова) (1853). Науковому опануванню історії Нової Січі сприяли дослідження Дмитра Яворницького і Володимира Голобуцького. Значення цих напрацювань у тому, що документи, на яких вони базуються, не збереглися до наших днів.
• Здобутки істориків-кліриків тлумачили директор маріупольської чоловічої гімназії Григорій Тимошевський (1892), радянський краєзнавець Дмитро Грушевський, а у незалежній Україні – журналіст Микола Руденко та професор історії Василь Пірко. Ці дослідники будували свої висновки щодо сталого перебування українського козацтва на теренах Надазов’я на уривчастій джерельній базі: давалася в знаки відсутність доступу до архівних матеріалів діловодства Кошу (центрального органу управління Січі) й імперської картографії та друкованих збірок документів.
• Перші серйозні дослідження справжньої дати заснування Маріуполя почалися у 1950-ті роки – з «відлигою», першими паростками свободи та початком відродження національної свідомості. Однією з найвідоміших праць того періоду стала робота історика, співробітника Маріупольського краєзнавчого музею Дмитра Грушевського «Жданов»: автор називає 1611 рік – дату першої документальної згадки Кальміуської паланки датою заснування Маріуполя. Грушевський посилався на конкретні сторінки архівного документу Центрального державного історичного архіву України, які згодом зникли з архіву, а сам нарис «Жданов» зник з бібліотек.
• За даними історика, доцента кафедри історії Маріупольського державного університету Вадима Коробки, у 1970-х без наукових дискусій замість однієї непевної дати заснування Маріуполя (1779) було визначено іншу – 1778 рік. Ініціаторами цих змін стали працівники краєзнавчого музею, які не врахували комплекс наявних історичних джерел.
• Уривчасті відомості про козацьке селище Домаху, що протягом другої половини 1740-х–початку 1780-х років існувало на теренах сучасного Маріуполя, також вносять певну плутанину. Воно ніби було розташоване неподалік від місця впадіння р. Кальміус в Азовське море. Зазвичай такі згадки не містять посилання на історичні джерела.
• Декілька останніх років над темою заснування Маріуполя працювали Вадим Коробка та Юлія Коробка, доценти кафедри історії та археології Маріупольського державного університету, маріупольський краєзнавець Вадим Джувага тощо. Зокрема, на думку Вадима Коробки, відлік існування Маріуполя треба починати від сталого козацького поселення Кальміуська паланка або Кальміус. Кальміус був одним з кількох окружних адміністративно-військових центрів Вольностей Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734 – 1775) і як сталий населений пункт сформувався у 1746 році. Це і можна вважати датою заснування Маріуполя. Він же застерігає від нового міфотворення через ризик перебільшити вік Маріуполя: дата має бути обґрунтованою, а позиція міста – невразливою.
• Національний склад населення Кальміусу до 1780 року – переважна більшість українців та козаків Речі Посполитої, яких записували у поляки. Так званих великоросів у Надазов’ї майже не було. Греки, які вийшли з Криму і оселилися на цій території, отримали від козаків будинки, церкву, школу, користувалися результатами розвиненого рибного промислу – на узбережжі було побудовано декілька приватних рибних заводів. Тут, в приазовських степах, де існувала Вольниця Війська Запорізького Нової Січі, не було кріпацтва, вільно розвивалося приватне підприємництво, вільний найм. Попри те, що імперія намагалася переселити українців з Маріуполя на річку Вовча, у місті залишалися козацькі родини, культурний обмін між людьми тривав. І відкинути цей пласт історії вже не вдасться.