Господарський уклад греків після переселення
Господарський уклад греків у перші роки після переселення переважно визначався природними умовами та тим, що переселенець не мав потрібної кількості сільськогосподарського інвентарю для обробки отриманої землі. В умовах степу та відсутності потрібних знарядь праці основним заняттям греків стало вівчарство. Вибір на користь вівчарства був зумовлений не лише з причини зовнішніх факторів, а й кримськими традиціями, де вівчарство було одним з головних занять сільського населення.
У відомостях статистичного відділення департаменту державного майна за 1845 рік повідомлялося, що вівчарство становило важливу галузь виробництва для місцевих господарів, як через наявність великих земельних ділянок, так і за зручність збору та продажу вовни.
Важливість роботи у галузі вівчарства підтверджується тим, що однією з найбільш поширених та шановних професій була професія чабана. Особливо високим авторитетом користувалися «удамани» – головні чабани. Підкреслює їхню важливу роль у житті села той факт, що сільського удамана намагалися отримати в якості свата, оскільки знали, що з його авторитет серед односільчан дозволяє отримати шановного родича.
В одному селі зазвичай було кілька удаманів – це залежало від розмірів населення села та кількості худоби. У великих селах кожен господар отари міг обирати такого удамана, який найбільше подобався господаря своєю манерою роботи, адже кожен чабан мав свої способи випасу овець, приймати окіт (роди в овець, кіз, котячих та деяких інших ссавців), лікування худоби тощо.
Наприкінці зими/на початку весни удамани ходили селами, складаючи список із тих, хто погоджувався довірити їм своїх овець. Після укладення угод, у спеціальних загонах за селом, формувалися отари. Кожен мешканець села приганяв до місця збору по 2-3 десятки своїх овець (або більше, заможні селяни могла мати і кілька десятків голів). Усі вівці, які належали одному господареві, мали симас (такий собі, знак розрізнення), який дозволяв і господарю, і удаману безпомилково виділити з отари потрібних овець.
Таким чином у читача з’являється розуміння того, що вівчарство, як було розповсюдженим заняттям серед греків, не було народним «промислом». Велика частина грецьких переселенців не випасала власноруч своїх овець – це був досить тривалий процес, пов’язаний з чисельними переходами з одного пасовиська на інше (тобто чабани тривалий час жили не у селах, а з отарами). А самі чабани були найманими працівниками, чимось на кшталт сучасних менеджерів, які керують чужими активами. З цим і пов’язано шанобливе відношення до досвідчених удаманів: гарний чабан завжди міг мінімізувати шанси на хвороби серед підконтрольних отар, і віддати господарю худобу не лише у гарному стані, та й ще з приплодом.
Самі отари випасалися на степових пасовищах Надазов’я. Худобу переганяли з місця на місце протягом довгого пасовищного сезону, який тривав практично весь безсніжний період – в умовах нашого степу це могло бути від 6 до 7 місяців. Переміщення отар з місця на місце було важливим процесом: вівці не затримувалися на одному місці і не вибивали (витоптували) своїми ногами ґрунт настільки, щоб після них нічого не росло.
Приклад з історії. Чисельні міграції кочових народів Азії пов’язані саме з тим, що після кількох місяців випасу овець на обмеженій території, на землі майже не залишалось рослинності. На відновлення таких ділянок потребувався досить довгий час, протягом якого отари кочовиків «спустошували» інші ділянки азійських степів.
Часто отари віддалялися на дуже значні відстані від своїх сіл. Чабани весь цей час жили у дурумах – критих кибитках на двох колесах. Дуруми використовувалися як місце для зберігання хліба, води, палива, посуду, одягу тощо.
Оскільки сезон випасу тривав довго – від холодів до холодів, чабани приділяли велику увагу своєму одягу. Найбільш важливою та обов’язковою деталлю їхнього гардеробу були «чабанські штани» – спеціально пошиті штани з овчини вовною всередину. Брали з собою і овчинні кожухи, які служили і верхнім одягом, і матрацом, і ковдрою.
Поверх усіх шарів одягу чабан підперезався шкіряним поясом, до пояса прикріплювався чабанський ніж у піхвах, а також ріг із «квачем» – дьогтем, яким чабани змащували рани в овець. Возили з собою чабани і джермела – залізні шіпці для витягування хробаків з ніг хворих овець. Джермела та інший дрібний інвентар складався у гамані – спеціальні чабанські сумки.
Як і у інших народів, кожен надазовський чабан не розлучався з довгим ціпком з гачком на кінці – іргахом – за допомогою якого він ловив вівцю за ногу.
До початку сезону випасу чабани домовлялися з господарями про всі умови майбутньої роботи та потенційні ризики. Найбільш важливим було питання потенційної загибелі тварин під час випасу та питання оплати роботи чабана. Розплата з чабанами проводилася натурою, дослідник Іван Джуха наводить правило, згідно з якими чабанам належала, десята частина овець кожного господаря. Таким чином, деякі удамани після сезону одразу ставали володарями десятків (іноді і сотні) овець. Однак, для удаманів це був їхній єдиний дохід, оскільки після випасу худоби чабани не мали можливості працювати.
Поступово зона впливу грецьких чабанів поширювалась і на сусідні землі – область Війська Донського, Північний Кавказ, Кубань та українські губернії та повіти півдня України. Наймаючись чабанами, молоді греки мали можливість заробляли гроші для придбання власного господарства, будівництва будинка та отримання «стартового» капіталу – власної отари овець, отриманої в якості оплати з відпрацьований сезон.
Оскільки соціальний склад кримських християн був неоднорідний у Криму, майже без змін він був перенесений і на території Російської імперії. На території Надазов’я були грецькі села, в яких зустрічалися як дуже заможні господарі, які мали мати тисячі овець, сотні корів та десятки волів, так і незаможні селяни, яких наймали господарі для обслуговування своїх господарств – такі наймані працівники іменувалися ялчі. Деякі працівники постійно, протягом багатьох років жили у господаря, зазвичай господар годував їх, а також оплачував роботу грошима та натурою (вівцями, зерном, продуктами). Цей звичай характерний для багатьох суспільств, коли навколо заможного селянина формується коло пов’язаних з ним працівників та родичів, що працюють на нього.
Також у Надазов’ї займалися і розведенням великої рогатої худоби – корів, волів та коней. Цей перелік тварин був дуже важливим для тогочасної людини. Воли були головною тягловою силою того часу, на волових візках – максах – перевозили камінь для будівництва, солому, сіно, майно та товари. Максахи використовували і для далеких «подорожей»: для перевезення солі, фруктів, вина по півдню України, на Дон, Кубань та Крим.
Наприкінці XIX – на початку ХХ століття дедалі більшого значення набувають кінні упряжки, але воли залишалися опорою у господарстві грецьких сел до 1920-1930 років.
Статус грецьких переселенців дозволяв їм мати набагато більше худоби, ніж іншим поселенцям. Це підтверджується даними з чисельних ревізій: у 1817 році, у Великій Янісолі на 211 дворів і 1181 жителів приходилось 15 400 овець, 6500 голів великої худоби і 1500 коней. У середньому по повіту на одне грецьке господарство припадало по 4,3 голови великої рогатої худоби і по 10 овець. Проте вже до кінця першої чверті XIX століття майже все поголів’я зосередилося у власності найзаможніших греків, а вже до кінця XIX століття у низці грецьких сіл з’явилися перші тваринницькі заводи – кінні, рогатої худоби та вівчарні.
Ця кількість худоби вражає навіть зараз, але потрібно пам’ятати, що на початку ХІХ століття фізичні розміри домашньої худоби були набагато менші, аніж звичні нам розміри сьогоднішніх корів та коней. Завдяки селекції сучасна свійська худоба більша за розмірами та за своєю продуктивністю.
Так само як і скотарство, велике значення мало і землеробство. На території Надазов’я вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, льон та коноплі, але в порівнянні з тваринництвом землеробство відігравало другорядну роль. У першу чергу це було пов’язано з відсутністю відповідного землеробського досвіду з кримських часів.
Пшеницю прибирали серпами, звозили снопи на токовища для молотьби – цю операцію проводили спеціальним кам’яним котком. Якщо ви були в надазовських селах і бачили у дворах, або вздовж вулиць, кам’яні круги та інші незрозумілі знаряддя – це частини тогочасних токовищ. Виробництво таких котків добре було налагоджено у Бешеві (сучасне Старобешеве), мешканці якого продавали котки на ярмарках мешканцям інших сіл.
Нагадаємо, що села розташовані вздовж Кальміуса – як і тогочасний Бешев, знаходяться в оточенні виходів скельних порід, з яких і виготовляли котки. Тверді кам’яні породи дозволяли добре перемелювати зерно на борошно та не стиралися самі.
Другорядне значення землеробства підтверджується тим, що у Маріупольському повіті налічувалося менше млинів, ніж інших повітах: якщо в Катеринославському, Єлисаветградському, Константиноградському та Олександрійському повітах у 1793 році налічувалося від 240 до 286 млинів у кожному, то в Маріупольському лише 65, з яких було 18 вітряних, 37 водяних та 10 земляних. Пізніше їх кількість збільшувалась, наприклад, у Великій Янісолі в 1885 році налічувалося 17 вітряків, а у Карані діяло 6 вітряків.
Земляні млини мають дуже простий пристрій: весь невигадливий їхній механізм поміщається у викопаному ямі, над якою, просто неба, знаходиться манеж для робочої худоби, що рухається навколо вертикального валу. Хоча цього роду млини діють повільніше за інших і не дають борошна високої якості, але за те й улаштування їх найдешевше, притому їхня дія не залежить ні від вітру, ні від достатку води, а тому в селянському побуті вони дуже придатні.
Поступове становлення капіталістичних відносин та різні економічні реформи посилювали економічне розшарування в середовищі селян. Особливості розподілення землі всередині сільської громади приводили до того, що в грецьких селах почали з’являтися малоземельні або безземельні селяни.
Причина малоземелля полягала у тому, що після визначеного російською владою періоду, земля що не оброблюється, могла бути відчужена у громади села, та передавалася у щемельний фонд для інших переселенців. Основними «земельними» конкурентами греків у Надазов’ї були німці.
Так само як і землеробством, не дуже активно греки займалися і огородництвом. Зазвичай огороди використовувалися лише для забезпечення родини найнеобхіднішими овочами. Окрім огородництва, грецькі переселенці досить довго не займалися в Надазов’ї і ніякими ремеслами.
Господарська поведінка серед грецького населення змінилася лише через століття після переселення. Після селянської реформи 1861 року (звільнення від кріпосного права) та дозволу селитися в Маріуполі особам негрецької національності (це сталось 1859 року) греки встановлюють контакти із німецькими колоністами та переймають від них більш досконалі методи землеробства.
Багато греків стали віддавати перевагу озимим хлібам, почали використовувати систему сівозміни і чорної пари. У господарствах греків з’являються свині та птиця, які до цього не відгравали важливої ролі в домашньому господарстві. А з поселенням у Маріупольському повіті російських та українських робітників греки стали переймати у них різноманітні ремісничі та будівельні навички.
Вже з кінця ХІХ століття землеробство було настільки поширеним видом діяльності серед грецького населення, що за кількістю зайнятих воно конкурувало з тваринництвом.
З новими реформами, такими як «Столипінська реформа 1906 року», з’являється ще більша частина селян, які втрачали можливості для заробітку. З’являються бідняки, особливо серед вівчарів. Вівчарство стало прямою жертвою землеробства, оскільки земельну діяльну було вигідніше використовувати для вирощування зернових, а не випасу тварин.
У селах дедалі ширше починала використовуватися наймана праця, малоземельні та безземельні селяни стали найматися до заможних. В грецьких селах з’являються робітники з числа українців, які вже довгий час були присутні у Надазов’ї, але з кінця ХІХ століття присутність українців значно зростала у Надазовському регіоні.
Однією із важливих справ у греків, як і у Криму, залишалася торгівля. Маріупольські купці вели активну торговельну діяльність як у межах свого повіту, так і у інших губерніях. Маріупольські греки тісно співпрацювали із кримськими, херсонськими, одеськими та таганрозькими греками. У 1860-х роках Маріуполь уже увійшов до портів з оборотом вантажів, що наближався до міліонну.
Поступово у Маріуполі зосереджувались торгові шляхи з усіх південних губерній Російської імперії. Місто використовувалось як місце проведення ярмарок, на які з’їжджалися жителі околишніх грецьких сіл, приїжджали купці і з російських територій, з Кубані, Кавказу та Дону. Якщо наприкінці XVIII століття в Маріуполі проводився один ярмарок на рік (1 жовтня), то наприкінці ХІХ століття їх було вже чотири: 23 квітня (на день Святого Георгія), 22 липня (на день Марії Магдалини), 1 жовтня (день Покрови Богородиці) і 6 грудня (день Святого Миколая). Весняний та осінній ярмарки були найбільш багатолюдними, товарів на них привозилося і продавалося набагато більше, ніж на літньому та зимовому ярмарках.
Ярмарки влаштовувалися і в самих грецьких селах, наприкінці XIX – на початку ХХ століття, особливою популярністю користувалися ярмарки у Карані (сучасне Гранітне). Щорічно у Карані збиралися два ярмарки: весняний та осінній. Перший ярмарок проходив на престольне свято Карані – день Святого Костянтина та Святої Єлени – і тривав тиждень-півтора.
Карань була центром волості, в якій збиралися ремісники та сільськогосподарські робітники з навколишніх сіл, щоб отримати сезонну роботу. Наймалися зазвичай до багатих греків чи німців, які заснували неподалік від села кілька своїх колоній. Крім того, в Карані активно торгували євреї, що постачали місцевим жителям промислові товари. На додачу до цих факторів, поблизу Карані почалось будівництво залізної дороги до Маріуполя. Поруч з селом з’явилась однойменна залізнична станція.
Брали участь греки і у ярмарках, що проходили в українських селах. Знаменитими були ярмарки в українському селі Олексіївка – три ярмарки на рік. Саме під час торгівлі на ярмарках закладалися основи для міжетнічної торгівлі та засвоєння мов торгових партнерів.
Жіноча частина грецького населення не знаходилась осторонь від господарства, зона відповідальності грецьких жінок охоплювала не лише домашні справи, а й певну економічну участь.
Окрім домашньої роботи та виховання дітей жінки займалися прядінням вовни та виготовленням з вовняних ниток різноманітних речей: шкарпеток, рукавичок, фуфайок. Окремих грецьких селах жінки займались навіть килимарством, наприклад, як у селі Велика Каракуба.
Господарський уклад греків визначив і характер забудови їх будинків. Грецькі села довго зберігали характерні риси скотарсько-землеробських поселень, в яких житлові будинки розміщувалися на великих ділянках. У дворах знаходилися загони для худоби, сараї, стайні та комори.
Поступово житло надазовських греків змінювалося, більше приходячи у відповідність до природно-кліматичних особливостей нашої місцевості. Змінювалося планування сіл: від безсистемного розташування наприкінці XVIII століття, до відносно впорядкованого вигляду, коли будинки будувалися в ряд, наприкінці XIX століття.
Широке поширення з XIX століття набуло будівництва будинків із саману – саморобної цеглини з глини та соломи. Його виробництво було поширеним, оскільки базувалося на примітивній технології: 1) на березі річки викопували яму діаметром близько 10-15 метрів і заповнювали її глиною; 2) глину розмочували водою і перемішували із соломою (іноді глину топтали волами); 3) за допомогою спеціальних форм готували саман розмірами 15х15х30 сантиметрів; 4) після просушування на повітрі саман ставав зручним будівельним матеріалом.
В останній чверті XIX століття в грецьких селах почали використовувати для будівництва стін обпалену цеглу, але також у цей час у Маріуполі та грецьких селах з’являється багато кустарних майстерень з виробництва цегли та черепиці. Але будівлі з саману продовжували використовуватися для утримання свійських птахів або худоби.
Що стосується самого будинку де проживали самі греки, то зазвичай він мав розміри у 4-6 сажнів (8,5-12,7 метрів) завдовжки і близько трьох сажнів (6,3 метри) завширшки. Характерною особливістю багатьох будинків були дерев’яні крильця, що підтримувалися чотирма стовпами, або просто наявність крильця.
Підсумовуючи інформацію про господарське життя греків у Надазов’ї протягом першого століття, можна побачити певні особливості характерні для греків, як переселенців. Такою особливістю є те, що більшість з переселених стартувала у новому регіоні, приблизно, з однакових позицій: права, пільги та привілеї були однакові для усіх поселенців. Влада імперії брала на себе обов’язки забезпечити господарства будівельними матеріалами, земельними ділянками, свійськими тваринами та насінням для землеробства.
Наявність заощаджень з кримських часів дозволяла заможнім грекам відчувати себе більш впевнено, за рахунок можливості самостійного забезпечення свої х потреб. В свою чергу бідні греки могли користуватись тим, що влада імперії майже не контролювала ситуацію з розподіленням землю, і здавати свою землю в оренду іншим переселенцям, або втікачам-кріпакам.
Ситуація з розповсюдженням скотарства пов’язана з тим, що після отримання таких великих ділянок землі (на контрасті з кримським дефіцитом землі) греки отримали можливість займатись вівчарством, яке майже не потребувало великих господарських зусиль, для підтримання рівня життя на задовільному рівні.
Цей факт може пояснити і відсутність прогресу греків у землеробстві. Не маючи конкурентів у Маріупольському повіті, маючи великі ділянки землі та худобу набагато простіше випасати худобу, аніж займатися роботою в полі, яка може бути знищена як поганою погодою, так і відсутністю досвіду та знань у цій галузі.
Цілком зрозумілим у такому випадку є і те, що поява німців, яким почала переходити земля, стала причиною того, що греки отримали конкурента і приклад для розвитку своїх господарських якостей.
А подальші економічні реформи лише доказали те, що зацикленість на вівчарстві приводить до того, що люди стають залежними від землі, яка все частіше переходить у власність землеробів, які отримують з одного збору врожаю більше ресурсів ніж вівчар, який пасе худобу на ділянці тієї самої площі.
