Надазовські греки в адміністративному та суспільно-політичному житті України 1920-1930 років

Доба воєн 1914-1922 років залишила по собі тяжку спадщину. Великих руйнацій зазнали усі сфери життя та економіки: промисловість та сільське господарство, шляхи сполучення й транспортні засоби, але найтяжчими були кількісні втрати населення українських земель.

Окрім цього багато людей загинули на фронтах Першої Світової та наступних війн на уламках імперії, а також не змогли без втрат пройти голод 1921 року

Для будь-якого етносу такі демографічні втрати будуть критичними, що вже казати про долю невеликої спільноти надазовських греків.

У січні-лютому 1923 р. Донецький губвиконком Ради робітничих, червоноармійських та козацьких депутатів доручив Донстатбюро провести суцільний подвірний перепис населення губернії, до складу якої увійшла Марiyпольщина. За даними цього перепису, у губернії мешкало 86 615 греків (3,43% загальної кількості населення): 41 773 особи чоловічої (48,2%) i 44 842 (51,8%) жіночої статі. Переважна більшість греків проживала у сільській місцевості – 80 477 (93%) осіб. Грецьке населення мешкало в 123 населених пунктах: 70 селах, 26 хуторах, 19 селищах, п’ятьох “деревнях”, одній слободі, одній станиці та одному колгоспі.

Найчисельнішими були поселення греків на Маріупольщині. Це – Ялта (4842 осіб), Мангуш (4613 осіб), Велика Янисоль (4470 осіб), Сартана (4289 осіб), Старо-Бешево (4158 осіб), Стила (4128 осіб), Богатир (3678 осіб), Стара Ігнатівка (3470 осіб), Чермалик (3445 осіб), Стара Карань (3369 осіб), Старий Керменчик (3224 осіб) та Нова Каракуба (3112 осіб).

У містах Донеччини проживало 6138 греків. Найбільшими були грецькі громади міст: Маріуполя (3365 осіб), Таганрога (672 осіб) та Юзівки (298 осіб). В інших містах мешкало ще 1166 осіб грецького походження.

За кількісними показниками грецька спільнота посідала в Маріупольській та Юзівській округах друге місце відразу за українцями, а в деяких районах цих округ займала навіть перше місце. Найчисельнішими були поселення греків на території Маріупольської (53 865 осіб) та Юзівської (26 471 осіб) округ.

Якщо порівняти кількість греків Маріупольської округи у 1923 році з аналогічним показником 1897 року у межах Маріупольського повіту (48 298 осіб), то стає очевидним, що приріст у 5,5 тис. осіб упродовж 26-річного періоду засвідчує доволі значні демографічні втрати відтворення грецького населення. Їхні масштаби стають більш зрозумілими, якщо взяти до уваги кількісні показники зростання числа греків у Маріупольській окрузі з 1923 до 1926 року: з 53,8 тис. осіб до 64,2 тис.

Тобто приріст населення склав понад 10 тис. осіб за три роки. Важливо, що це були дуже спокійні 3 роки – без війн, репресій, голоду та колективізації.

Дані про кількість грецького населення в Україні містять і підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 року. Особливістю нього перепису було те, що національна належність опитуваних визначалася за етнічним принципом, а рідною мовою вважалася та, якою опитуваний найкраще володів. Згідно з матеріалами перепису 1926 року, в Україні кількість греків становила 104 666 осіб (0,36% всього населення УСРР та 25% всього грецького населення СРСР). З них 93,9 тис. осіб (89,2%) жили в сільській місцевості.

Найкомпактніші поселення греків були розташовані у Степовому та Гірничому районах (назви тогочасних адміністративно-територіальних одиниць), зокрема в Сталінській окрузі (33,5 тис. осіб), а також у Маріупольській (64,2 тис. осіб) та Одеській (3,5 тис. осіб) округах.

Дані перепису засвідчили й поширення асиміляційних процесів, що виявилося у витісненні з постійного ужитку рідної мови. Ця тенденція, була характерною практично для всіх верств та категорій населення.

Рідною мовою володіли та вважали її основною для спілкування 86 843 особи, або 82,9% усіх греків, у тому числі 4818 греків, які мешкали у містах, і 82 025 греків, що проживали в селах.

Переважна більшість греків-селян використовувала рідну мову в повсякденному вжитку (близько 80%). Тільки третина грецького населення міст спілкувалася рідною мовою. На жаль, відомості про писемність рідною мовою відсутні.

У цьому моменті потрібно зазначити, що перепис записав до категорії “греки” усіх греків – і греків з Еллади, і з Анатолії, і греків-урумів, і греків-румеїв. Саме тому, критерій знання “рідної мови” є складним для розуміння. Усі перелічені етноси були записані греками, але розмовляли різними рідними мовами.

Своєрідним показником інтенсивності процесу мовної асиміляції на той час виступає зростання кількості греків, які почали масово вивчати російську мову (в містах 2/3 від грецького населення, у селах – 17%). Однак, кількість греків, які володіли українською мовою, не перевищувала 1-2%.

За даними комісії ВУЦВК з обстеження грецького населення в Сталінській окрузі, станом на вересень 1925 року більшість мешканців висловила бажання еллінізуватися, ніж вивчати українську мову.

У період 1920-x років національна політика посідала чільне місце в ідеологічній доктрині більшовизму та йшла відразу за класовою. Її основні положення, на перший погляд, не суперечили загальнодемократичним нормам і принципам: рівні права та умови розвитку для всіх націй, право на національне самовизначення, навіть відокремлення від федеративної держави, гарантії реалізації культурно-освітнього розвитку національних меншин тощо.

Проте декларовані принципи в дійсності були підпорядковані політичній доцільності, тобто досягненню певних тактичних цілей.

Зокрема, численні обговорення в українському радянському уряді 1919-1920 років питання про створення комісаріату національних справ завершилися безрезультатно, незважаючи на підтримку цієї ідеї головою уряду М. Скрипником. Тільки 23 квітня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову, згідно з якою було вирішено обмежитися створенням відділу національних меншин у складі адміністративно-організаційного управління НКВС.

На початку 20-х років робота з нацменшинами провадилася здебільшого в системі наркоматів внутрішніх справ та освіти, де існували відповідні окремі оргструктури – секції та бюро. Проте реально до проблем національних меншин звернулися дещо пізніше, під час проголошення політики коренізації. Робота серед національностей, що проживали в Україні, розглядалася як засіб залучення їхніх активних представників до радянського будівництва та соціалістичного виховання усіх верств населення.

У квітні 1924 р. була сформована Центральна комісія у справах національних меншин (ЦКНМ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК), яка проіснувала до 1941 року. У жовтні 1924 року ВУЦВК та Рада народних комісарів (РНК) УСРР затвердили положення про ЦКНМ та її місцеві органи, аналогічні комісіям при виконкомах рад усіх рівнів у республіці, а також про Бюро у справах національних меншин. Ці оргструктури доповнювалися інститутом уповноважених та інструкторів. При місцевих комісіях створювалися підрозділи, на які покладалося завдання роботи серед окремих національних груп.

Так, при комісії національних меншин Маріупольського окрвиконкому у серпні вересні 1925 року було організовано “комісію з вивчення грецької національності”.

Однак впровадження системи національно-територіального районування, тобто створення адміністративно-територіальних одиниць на національних засадах (селища та сільські ради), розпочалося в радянській Україні у 1923 році, ще до постановлення ЦКНМ. Щоб полегшити їх організацію, ВУЦВК постановою від 19 лютого 1925 року “Про низове районування” дозволила в процесі виокремлення національних адміністративно-територіальних одиниць зменшувати визначену раніше норму представництва іноетнічного населення вдвічі і більше.

Тобто для національної сільради замість 1000 мешканців – 500, для національних районів замість 25 000 – мешканців 10 000. Органи влади та управління в цих адміністративних утвореннях не відрізнялися за своєю компетенцією від аналогічних місцевих органів в усій республіці.

Специфіка їхньої діяльності головним чином полягала у вдоволенні потреб національних меншин у мовній та культурній сферах. Зокрема, в положенні “Про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури” від 6 липня 1927 року був спеціальний розділ про вживання мов у національно-територіальних адміністративних одиницях. Передбачалося, що в них “для офіційних зносин” вживається мова національної більшості цього регіону, якою повинні володіти місцеве керівництво та державні службовці.

У місцевостях, де нацменшини становили більшість населення, створювалися окремі національні камери народних судів, які обслуговували національні меншини й проводили судочинство відповідною мовою. У 1929 році в Україні функціонувало дві грецькі камери.

29 лютого 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили нове положення про ЦКНМ, яке узагальнило практику роботи за три роки. Ідея створення окремих національних адміністративно-територіальних одиниць була закріплена в статті 19 Конституції УСРР 1929 року.

Грецькі сільради були виділені в Україні ще наприкінці 1925 – початку 1926 року. 3 липня 1926 року при Будинку народів Сходу в Києві існувала грецька трудова колонія, яка складалася зі 109 осіб (88 чоловіків, 21 жінка) та 90 їхніх дітей, тобто зі 199 осіб. Колонія охоплювала значну частину київських греків, яких, за даними перепису 1926 року, налічувалося 289 осіб.

У серпні 1925 року постановою Малої Президії ВУЦВК для обстеження грецького населення Маріупольської та Сталінської округ було відряджено спеціальну комісію, яка провела підготовчу роботу для реалізації заходів із районування. Варто зазначити, що з 104 666 українських греків (100%) у селах з переважною більшістю грецького населення мешкало 91 368 осіб (87,2 %), а в національно змішаних тільки 2535 осіб (2,5%).

8-11 січня 1927 року відбулась перша Всеукраїнська нарада з проблем роботи серед нацменшин, де були узагальнені підсумки діяльності комісії. У роботі наради брала участь грецька секція, до складу якої входили Кавур, Мажан, Пітонов, Тазбаш, Шашкін і Ялі.

На той самий час припадає і початок роботи з вивчення діалектів приазовських греків, їхньої історії та етнографії. До неї залучили відомих на той час фахівців співробітників науково-дослідного інституту порівняльного вивчення літератури й мови Заходу і Сходу при Ленінградському держуніверситеті – М.Державіна та І.Соколова. Останній навіть встановив контакти зі створеною в Афінах комісією, що займалася виданням “Історичного словника грецької мови”, для розробки найкращої методики досліджень.

У травні 1928 року ВУЦВК ухвалив постанову “Про оформлення національних грецьких районів на терені Маріупольської округи”. Постановою ВУЦВК було створено два грецьких райони на території Маріупольської округи: Мангушський (12 141 осіб, або 58,9% загальної чисельності населення) та Сартанський (15 470 осіб, або 77,2% населення). В жовтні 1928 року було створено Велико-Янисольський район у Сталінській окрузі (19 245 осіб, або 58,6% населення). Загальна кількість грецького населення у трьох виокремлених районах становила 46 856 осіб.

На той час на території Маріупольської округи було 20 грецьких національних сільрад. 12 сільрад румеїв: Анадольська, Бугаська, Келлерівська (виділена з Чермалицької в 1928 році), Македонська, Мало-Янисольська, Ново-Каракубська, Ново-Янисольська, Сартанська, Урзуфська, Чердаклицька, Чермалицька, Ялтинська; та 8 сільрад урумів: Ласпінська, Мангушська, Ново-Каранська, Ново-Керменчицька, Старо-Керменчицька, Старо-Каранська, Старо-Ігнатівська, Старо-Кримська.

У Сталінській окрузі їх було 10. 4 сільради румеїв: Велико-Каракубська, Велико-Янисольська, Константинопольська та Стильська; та 6 сільрад урумів: Богатирська, Комарська, Ново-Богатирська, Старо-Бешівська, Ново-Бешівська та Улаклицька.

Окрім того, в селищі Ново-Ігнатівка мешкало 1120 осіб, які вважали себе греками “хоча й розмовляли молдовською мовою”.

За підрахунками Савви Ялі, на 92 120 сільських греків Маріупольщини та Сталінщини кількість урумів складала 42 359 осіб, або 45,9%. Відтак урумо-румейська проблема створила чимало труднощів для роботи ЦКНМ та місцевих комісій, зокрема в організації культурно-освітньої роботи, яка потребувала врахування специфіки етнічної історії надазовських греків.

Коли особливості мовної ситуації, зокрема білінгвізм українських греків, були усвідомлені представниками місцевої влади, це викликало таку розгубленість, що Сталінський окрвиконком надіслав до ВУЦВК доповідну записку з проханням порадити, як чинити далі з еллінізацією греків, які розмовляють “татарсько-турецькою мовою”.

Загалом, на території національних районів були організовані школи з грецькою мовою викладання, а також бібліотеки, хати-читальні та курси вивчення рідної мови. У 1925 році в Донецькій губернії існувало 35 грецьких шкіл, у тому числі шість повних семирічок та чотири неповні.

У липні-серпні 1926 року Всеукраїнськими центральними курсами перепідготовки вчителів для шкіл національних меншин було організовано навчання грецьких вчителів на базі Маріупольського педагогічного технікуму, де діяв грецький відділ. У 1928-1929 роках в Маріупольській та Сталінській округах працювало 65 грецьких шкіл, в тому числі у греко-еллінських селах 30.

Та в порівнянні з загальною чисельністю грецького населення кількість профільних освітніх закладів була надзвичайно обмеженою. Станом на 1929/30 навчальний рік тільки 26,5% учнів грецької національності навчалися в грецьких школах та школах з “греко-татарською” мовою викладання. У 1930-1931 роках заходами ЦКНМ було організовано Маріупольський грецький педтехнікум на базі грецького відділення, яке існувало з 1926 року. У 1932/33 Навчальному році в технікумі налічувалось 405 студентів, у тому числі 258 румеїв, 104 представники урумів та 43 – татар. Проте в тому ж навчальному році з технікуму було відчислено 105 осіб (65 румеїв, 24 урумів та 66 татар).

Однак, потрібно розуміти, що у навчальних закладах викдадалась у якості рідної мови не урумська чи румейська, а новогрецька та татарська/турецька мови.

Водночас пожвавилася видавнича діяльність, спрямована на задоволення потреб українських греків. Якщо за період 1917-1925 років в Україні було видано всього три книги грецькою мовою, то впродовж 1926-1930 років – 133. Друкувалася й грецька періодика: газети “Колехтівістіс” (орган Донецького обкому та Маріупольського міськкому КП(б)У; жовтень 1930-1937 рр.) та “Большевікос” (орган РК ВКП(б) та райвиконкому станиці Кримської Азовсько-Чорноморського краю; 1931-1937 рр.), а з 1932 року “Кокінас Капнас”. З 1934 року виходив друком альманах “Неон Зої”. В 1920-1930-ті роки виходили й інші видання, які припинили своє існування в 1937-1938 pоках.

У листопаді 1928 рокуина IV сесії ВУЦВК у Харкові було організовано виставку, присвячену історії та етнографії надазовських греків (за матеріалами Маріупольського краєзнавчого музею). У 1933 році в Маріуполі почав працювати грецький театр – серед його постановок були спектаклі на урумській та румейській.

Та все ж механічне створення національних адміністративно-територіальних одиниць не розв’язувало більшості проблем економічного та культурного розвитку надазовських греків. У першу чергу цей процес був підпорядкований політичній доцільності й мав метою одне – залучити греків до радянського будівництва.

Наприкінці 1920-х років в історії Радянського Союзу розпочалася нова доба. Вона увійшла в аннали історії як одна з найтрагічніших та найжахливіших сторінок життя народів, які населяли СРСР: нечувані соціальні катаклізми (колективізація, індустріалізація), маховик нищівних репресій проти свого народу. Характерною рисою тогочасної радянської дійсності стала цілеспрямована політика декоренізації національних культур, освіти й науки.

Однак “проблеми” з грецьким населенням у радянської влади почалися ще до 1930-х років. Зокрема, хоча кількість греків-членів ВКП(б) и визнавалася задовільною (станом на січень 1927 року – 793 особи, в тому числі 198 жінок), та все ж була далекою від запланованих у верхах показників. У квітні 1928 року в Україні у 29 грецьких комнезамах (комітет незаможних селян) налічувалося тільки 352 члени партії, що майже одностайно розцінювалося як провал партійної політики на селі. З огляду на те, що грецьке населення Маріупольщини було краще забезпечене землею, ніж мешканці навколишніх сіл, виникали земельні конфлікти між грецькими та українськими або національно мішаними сільрадами.

Так, украй загострився земельний конфлікт 1925 роцу між українським селом Успенівкою та грецьким Улакли. Земельно-судова комісія ухвалила рішення на користь першого. Результати обстежень оскаржувалися греками в центральних земельних органах, але ухвала залишалася в силі. Надалі сільські греки взагалі остерігалися звертатися до місцевих органів влади у справах землевпорядкування, не без підстав вважаючи, що у них можуть відібрати надмір земельних ділянок.

1927 року під час перевиборів місцевих рад на селі у грецьких районах, близько третини їхнього складу виявилося із числа заможних селян. Це викликало гостре занепокоєння партійних та радянських органів, які вважали новий склад рад “класово невитриманим”. Ситуацію невдовзі виправили. На виборах 1929 року під тиском партійців “заможний елемент” було витиснуто з сільрад. 19% складу грецьких сільрад відтепер становили члени партії.

На початку 1930-х років ситуація в грецьких районах знову загострилася через примусову колективізацію.

Якщо в 1927 році кількість осіб грецького походження, позбавлених виборчих прав, складала 6,2%, то в 1930 році, у розпал колективізації, вона сягнула майже 20% загальної кількості дорослого населення. Наступ на “куркульські елементи” торкнувся передусім грецьких середняків та осіб, які займалися традиційною для греків торговельною діяльністю. За таких обставин до “чорних списків” потрапила значна частина працездатного грецького населення. Окрім того, система партійних висуванців, здебільшого іншої національності, приводила до міжетнічних конфліктів, які спостерігалися на початку 1930-х років практично в усіх районах Донбасу.

“Чужинці-висуванці” протягом короткого часу обійняли керівні посади у місцевому апараті управління та сільських радах. Грецьке представництво в районних та сільських органах влади скоротилося в середньому до 32-42 %. Така політика сприймалася на місцях як анти-грецька (антиболгарська, антинімецька, антиукраїнська), що загострило міжнаціональні та соціальні відносини у Надазов’ї та загалом по УСРР.

У 1932 році Сартанський та Мангушський національні райони були ліквідовані. Впродовж 1930-х років припинилася діяльність культурно-освітніх та навчальних закладів, які забезпечували потреби нацменшин у професійних кадрах. У постанові ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних шкіл на Україні” від 10 квітня 1938 року існування навчальних закладів для нацменшин було визнано “недоцільним, шкідливим та помилковим”. Постановою РНК УРСР від 29 червня 1938 року було накреслено план реорганізації, тобто ліквідації національних спецшкіл, Одеського німецького педагогічного інституту, національних відділів у школах, технікумах та вузах України. План виконали за кілька місяців.

Згідно з постановами Політбюро ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних районів і сільрад УРСР у звичайні райони і сільради” (лютий 1938 року) та “Про ліквідацію і перетворення штучно утворених національних районів і сільрад” (березень 1939 року), до тих пір уцілілі національні адміністративно-територіальні одиниці та сільради повсюдно ліквідовувалися.

Одночасно, одна за одною насували хвилі сталінського терору, які завдали невиправних утрат усім націям, що населяли Україну.

У другій половині 1930-х років розпочалися масові репресії грецького населення в Україні. Під широкомасштабні акції комуністичних каральних органів підпали не тільки греки, що постійно мешкали на українських теренах, а й грецькі піддані, які з різних причин тривалий час перебували в СРСР. Наказом наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова за № 233 передбачалося проведення спеціальних заходів з розгрому “шпигунсько-диверсійних контингентів”, які начебто складалися з греків, латишів та представників інших національностей. У 1937-1938 роках внаслідок арештів у Києві, Донецьку, Маріуполі, Харкові, Дніпропетровську було ув’язнено відомих діячів грецької культури та науки, в їх числі С. Г. Ялі, В. В. Галлу, Г. А. Костоправа та ін.

Водночас впроваджувалися заходи з фабрикації загальносоюзної справи “націоналістичної організації греків СРСР”, яка начебто мала метою створення в районах, де переважало грецьке населення, “буржуазно-фашистської держави”. Відтак у справах грецьких контрреволюційних організацій у 1937-1938 років було заарештовано 5474 особи.

Серпень 1938 року став часом суцільної розправи: було закрито грецькі школи, газети та видавництва, їхні співробітники репресовані як іноземні шпигуни. За даними протоколів Особливої наради НКВС, тільки у січні-березні 1938 року “особлива трійка” (за підписами М. Єжова та О. Вишинського) винесла смертні вироки 3125 грекам, 109 було відправлено до ГУЛАГУ терміном на 5-10 років. У вересні 1938 року “трійка” на Донеччині (тоді Сталінщині), до складу якої входили О. С. Щербаков – секретар обкому (іноді його підміняв секретар П. М. Любавін), начальник УНКВС області Чистяков та прокурор Р. О. Руденко ухвалили смертну кару для 345 греків, а 49 відправили до сталінських таборів.

Окрім представників національної інтелігенції, постраждали практично всі соціальні верстви, зокрема чимало грецьких селян середнього статку та навіть незаможників, які мали більші земельні наділи, ніж українські чи російські селяни.

Сільські греки у своїй масі негативно сприйняли колективізацію. На думку каральних органів, вони являли собою потенційно небезпечний контингент населення, що й зумовило превентивний теpop.

Початок Другої Світової війни на деякий час загальмував машину тоталітарних репресій, які, попри все, не припинялися й у добу воєнного лихоліття. Національні меншини в цей час розглядалися радянською владою як потенційна “п’ята колона”, котру треба усунути, вислати подалі від стратегічних регіонів, до віддалених територій Сибіру та Середньої Азії. Характерним прикладом тогочасної національної політики радянського режиму стала доля поволзьких та кримських німців, котрих депортували на Схід.

Водночас надзвичайно складна ситуація на початку війни потребувала мобілізації всіх наявних матеріальних та людських ресурсів. Відтак ідеологічні догмати на певний час вкотре поступилися місцем політичній та військовій доцільності залучення всіх народів СРСР до боротьби у війні. Представники нацменшин стали на певний час “братами і сестрами” у відомій промові Йосифа Сталіна 3 липня 1941 року.

Чого були варті обіцянки тоталітарної держави, вони дізналися доволі швидко.

ДЖЕРЕЛО: ГРЕКИ НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРІНАХ. НАРИСИ З ЕТНІЧНОЇ ІСТОРІЇ.