Хронологія мовного питання у Надазов’ї. IV частина

На превеликий жаль, перша половина ХХ століття увійшла в історію України як часи найбільших змін та трагедій. Це можна побачити як на прикладі загальної історії, так і на прикладі регіональної. За цей період український народ пережив 2 Світові війни, руйнування власної держави, голод та голодомор, а також усі наслідки цих трагедій. На прикладі історії Маріуполя та Надазов’я можна побачити усі ці моменти ношої історії на прикладах змін чисельності наслення регіону та його асиміляції.

Початок ХХ століття був часом коли регіон відчував на собі кількісні та якісні зміни. У 1914 році, напередодні І Світової війни, населення Маріуполя складало близько 58 000 осіб, збільшившись за 17 років більш ніж на 25 тисяч осіб. Але сталий розвиток Маріуполя і регіону припинився одразу з початком війн 1917-1921 років. Бойові дії та перші експерименти радянської влади стали причиною скорочення населення Маріуполя, яке у лише у середині 1920-х років досягло довоєнної чисельності, а у 1926 році збільшилось до 63 346 осіб.

Можливість вивчити питання складу населення існує завдяки перепису 1926 року, який відбувався у Маріупольському окрузі – території від Новоазовська до Бердянська включно. Потрібно позначити, що після укріплення радянської влади, в усіх радянських республіках почались реформи, пов’язані зі змінами адміністративно-територіального устрою. Саме під час цих реформ був ліквідований Маріупольський повіт і було створено Маріупольський округ. Округ, на відміну від повіту, втратив частину північних територій, водночас отримавши териорії колишніх земель Війська Доньського (від Кальміусу до Новоазовська) та частину колишньої Таврійської губернії – Бердянськ та його околиці.

Але, як і раніше, адміністративна одиниця, центром якої був Маріуполь, залишалась україномовною, з 415 540 осіб населення Маріупольського округу: 181 832 осіб (43,7%) розмовляло у побуті українською; 142 825 (34,4%) – російською; 51 947 (12,5%) грецькою, 25 815 (6,2%) – німецькою та 13 121 (3,2%) на інших мовах.

Той самий перепис населення надає можливість ознайомитись і з етнічним складом регіону, з 415 540 осіб населення: 227 443 осіб української національності; 76 753 – російської; 64 238 – грецької; 26 122 – німецької; 13 483 – єврейської та 7 501 представник інших національностей. Незважаючи на зміну державної влади населення регіону продовжувало залишатись різноманітним.

Інформація з перепису населення дозволяє оцінити кількість українців і представників інших народів, які переходили у спілкуванні на російську, наприклад: близько 45 611 українців; 12 291 греків та 6 291 євреїв. Згідно з цією оцінкою виходить, що з 142 825 російськомовних жителів Маріупольського округу, саме росіянами було усього близько 76 753 чоловік, тобто 18,5% населення усього округу.

Як і раніше, більша частина російського та російськомовного населення проживала у містах. Ця тенденція з’явилась з початком індустріалізації та продовжилась у часи існування СРСР. Міста перетворювалися у, свого роду, «плавильні» котли, в середині яких відбувалась активна асиміляція населення. Мовою роботи та побуту ставала російська – державна мова колишньої імперії та основна мова радянської держави.

Але вже у 1939 році етнічна та мовна ситуація у місті та регіоні знову змінилась, населення міста збільшилося у три рази, до 204 976 осіб (без приміських сел). Ріст населення був пов’язаний з об’єктивними та трагічними чинниками: старт «сталінської» індустріалізації не лише створював вакансії на міських підприємствах, але й був причиною постійного дефіциту хліба на селі.

Починаючи з 1932 року у Маріуполі починає збільшуватися частка українців за рахунок селян, які бігли з сільських районів на заводи, в надії отримати робітничу пайку. Голодомор став причиною яка вигнала селян до міст, за рахунок чого відбулось збільшення українського міського населення до 109 718 осіб (53,5%).

Проте, водночас із збільшенням українського елементу, місто не стало українізуватися, радянська система шкільної та робітничої освіти не дозволяла отримувати освіту на рідній мові, тому більшість українців була вимушена переходити на російську мову.

Така ситуація зберігалась у Маріуполі до самого початку німецько-радянської війни 1941 року. З початком війни місто стало одним з центрів евакуації, куди прибували біженці з тих територій де вже наступали німецькі війська. Але в середині осені 1941 року вже і Маріуполь опинився в окупації. 2 роки окупації та бої за звільнення міста стали причиною стрімкого скорочення міського населення, а участь у війні та втрати однаково сильно зачепили як сам Маріуполь, так і навколишні села.

Після 1943-1945 років Маріуполь став одним з центрів післявоєнної відбудовию. Цей процес супроводжувався чисельними переселеннями будівельників та працівників заводів – основна маса тих, хто оселювався у Маріуполі були вихідцями з України та інших республік СРСР. Це населення збільшувалося за рахунок міграцій, і же у 1956 році населення міста знову перевищило його довоєнні показники – у Маріуполі проживало більше 270 000 осіб.

Розширення металургійного виробництва у місті потребувало додаткової робочої сили, основу якої складали переселенці з західної України, комсомольці, військовополонені, ув’язнені або колишні репресовані. А ось вже після запуску нових промислових виробництв у місті почали з’являтися робітники з інших республік СРСР. Робота такої кількості людей в одному місті сприяла тому, щоб в їхньому середовищі з’явилась мова, яка буле зрозуміла усім учасникам трудового процесу. Цією мовою ставала російська, процес нав’язування якої тривав з середини 1930-х років.

Русифікації населення сприяла і ситуація у тогочасному законодавстві УРСР. 17 квітня 1959 року сесія ВР УРСР ухвалила закон, згідно якого вивчення української мови в школах було оголошено необов’язковим, а кількість україномовних шкіл скорочена. З’явилась ситуація, у якій кількість міського українського населення зростала, але навчатись воно мало у російськомовних школах.

Саме таким чином, починаючи з 1960-х років почалась русифікація українських міст, результатом якої стала і значна русифікація колись україномовних регіонів. Частка міського населення постійно зростала (переважно за рахунок міграції), в той час як кількість населення у сільській місцевості так активно не зростала. А якщо зростала чисельність міського населення, то у більшості випадків це було і одночасне зростання російськомовного населення, таким чином збільшення населення міста зменшувало відсоток вживання української мови.

Приклад Маріуполя у даному випадку показовий, оскільки менш ніж за 50 років, зусиллями радянської влади вдалось змінити мовну картину регіону. Колись україномовне Надазов’я стало переважно російськомовним, за рахунок русифікації міського населення Маріуполя, чисельність якого перевищувала кількість населення оточуючих населених пунктів.