Історія регіону. Огляд XVIII-XIX століття

Для багатьох наших сучасників історія Надазовського регіону починається з моменту переселення з Криму християн грецького закону, які більш відомиі під загальною назвою “греки”. Але цей яскравий епізод історії регіону водночас є маловідомим у підробицях. Водночас, до нашого часу дійшло мало інформації про інших переселенців які освоївали степи Надазов’я – а таких було чимало…

Першими поселеннями греків у Маріупольському повіті стали села Керменчик, Великий Янісоль і Комар на річці Мокрі Яли; Богатир, Константинополь, Чембрек та Улакли – на річці Вовчій. Однак невдовзі цих семі сіл залишилося шість, оскільки жителі сіл Чембрек та Улакли об’єдналися у село Улакли, у якого після цього з’явилася й друга назва «Джемрек».

Переселенці переходили невеликими партіями, що складалися з мешканців одного чи кількох кримських поселень і селилися за бажанням на визначених для влаштування селищ місцях. На річці Кальміус в 1780 з’явилися села Бешево, Каракуба, Ласпа, Карань, Чермалик, Сартана. Селище Стила почало будуватися на річці Мокра Волноваха; селище Георгіївка (пізніше Ігнатівка) з’явилось у верхів’ях балки Дубової; Малий Янісоль, Чердаклі та Старий Крим – на річці Кальчик; Мангуш – у верхів’ях річки Мокра Білосарайка. На березі Азовскопа моря, в гирлі річки Мокра Білосарайка, з’явилося село Ялта, а при впадінні річки Зеленої – Урзуф.

Виселившись із 59 кримських селищ, греки в Приазов’ї заснували 21 село, з яких залишилося 20. Ця кількість селищ зберігалася до кінця XVIII століття. Щоб ці села були за кількістю жителів приблизно однаковими, вихідці з кількох кримських сіл об’єднувалися. Так, жителі кримських селищ Ялта, Верхня Аутка, Нижня Аутка, Массандра, Магарач, Нікіта, Великий Ламбат та Малий Ламбат, об’єднавшись, заснували у Приазов’ї село Ялта.

Село Урзуф утворилося від злиття мешканців кримських сел Гурзуф та Кизил-таш. Село Константинополь з’явилося внаслідок об’єднання вихідців із кримських сіл Демерджі, Алушта, Улу-Узень, Кучук-Узень, Куру-Узень. У селі Корань оселилися вихідці з кримських сіл Корінь, Черкес-Кермен та Мармара, а в селі Керменчик – вихідці з сіл Албат, Керменчик, Шюру, Бія-Сала, Улу-Сала.

Грузини та волохи (молдавани), які в Кримському ханстві жили в різних селищах та містах, об’єдналися та утворили село Георгіївку, яке невдовзі було названо на честь митрополита Ігнатіївкою. За роки життя у Надазов’ї вони не зберігли ознаки національної приналежності та асимілювалися з урумським населенням регіону.

Кримські християни переселившись у Надазов’я зберегли мовне поділення, яке існувало в Криму. Румейською мовою говорило населення в селах Ялта, Урзуф, Сартана, Чермалик, Малий Янісоль, Горища, Каракуби, Стила та Константинополь.

У селах Мангуш, Старий Крим, Корінь, Ласпа, Комар, Керменчик, Богатир, Улакли та Бешево говорили урумською мовою.

У селі Великий Янісоль оселилися греки, які говорили і румейською, і урумською мовами.

У Маріуполі оселилися вихідці з шести кримських міст: Кафи (м. Феодосія), Бахчисарая, Карасубазара (нині м. Білогірськ), Гезлєва (нині м. Євпаторія), Бельбека, Балаклави, Майрема (передмістя Бахчісараю). Більшість цих назв довгі роки зберігалися в назвах маріупольських кварталів: Кафа, Гезлєв, Карасубазар, Бахчисарай та Мар’їнськ.

Переселенці лише з одного кримського міста вирішили не зливатись з маріупольцями та стали сільськими жителями – мешканці Старого Криму заснували поруч з Маріуполем новий Старий Крим, яке існує до сих пір.

Вибір місць для поселення в місті проходив за жеребом. Відповідно до плану, всі можливі місця проживання були пронумеровані. Номери ділянок були записані на папірцях, які склали у ящик та перемішали. Потім кожен мешканець міста підходив до скриньки та витягував номер своєї ділянки. Спочатку були розібрані ділянки в центральній частині міста, де оселилися купці та міщани, потім було проведено жеребкування на передмісті, де оселилися ремісники.

Разом із переселенцями до Маріупольського повіту прибули представники Комісії про поселення виведених із Криму християн (з Петербурга) та адміністрації Азовської губернії для організації перших виборів Маріупольського грецького суду – органу самоврядування, який створювався на підставі Жалуваної грамоти для виконання поліцейських та судових функцій на території всього повіту. Грецький суд був обраний у складі голови та чотирьох засідателів. У виборах брали участь усі городяни та сільські жителі. Першим головою Маріупольського грецького суду став купець Хаджи (Хаджинов) Михайло Савельєвич. До складу Маріупольського грецького суду входили і чиновники: секретар з обов’язками стряпчого (прокурора), два канцеляристи, два підканцеляристи, два копіїсти (переписувачі), тлумач (перекладач), два розсильних.

15 серпня 1780 року в Маріуполі відбулися урочистості з нагоди остаточного завершення переселення з Криму. Митрополит Ігнатій відслужив подячний молебень, освятив усі житлові ділянки та місце призначене для церкви. Загін донських козаків, що спеціально прибув для свята, зробив збройовий салют.

У першій половині ХІХ століття Маріуполь та села Надазов’я продовжували стабільно розвиватися. При переселенні у Приазов’я більшості селищ (14 із 20), де оселилися кримські християни були відведені земельні ділянки по 12 тис. десятин незалежно від кількості ревізьких душ (чоловічої статі).

Наприклад, селище Каракуба (на момент 1782 року мало 680 ревізьких душ) та селище Урзуф (на момент 1782 року мало 98 ревізьких душ) здобули однакові земельні ділянки. Були навіть села, яким виділили по 14 тис. десятин – селище Карань (321 ревізька душа), 15 тис. десятин – селище Ялта (410 ревізьких душ) та селище Чердаклі (262 ревізькі душі), 16 тис. десятин – селище Малий Янісоль (489 ревізьких душ) та селище Керменчик (369 ревізьких душ).

У зв’язку з цим в одних селищах з’явилися надлишки земельних площ, а в інших не вистачало землі для виділення по 30 десятин на кожну ревізьку душу, як це було обіцяно Жалуваною грамотою Катерини II.

З цієї ситуації було знайдено наступний вихід – великі села почали ділитися. Першим поділилося село Каракуба. 1798 року 600 осіб (у тому числі 322 чоловіки – ревізькі душі) пішли на нову ділянку на річку Мокри Яли, де утворили село Нова Каракуба. При цьому «старе» село Каракуба отримало назву Велика Каракуба. З цього ж села у 1802 – 1803 роках вийшли ще 300 осіб та утворили село Волноваха. У 1815 році розділилося село Керменчик на Старий Керменчик та Новий Керменчик.

До сьомої ревізії (1816 рік) у Надазов’ї було 23 грецькі села з населенням 22 470 осіб. Населення м. Маріуполя становило 3333 особи.

Саме місто Маріуполь мало ділянку землі в 12 тис. десятин. Згідно з планом, під міські квартали відводилося 500 десятин. Решта землі перебувала у користуванні мешканців міста під поля, сіножатя, городи або здавалася в оренду.

1825 року в Маріуполі закінчила багаторічну роботу межова комісія, яка перевіряла межі міської землі, встановлені ще у XVIII столітті. Результатом роботи комісії з’явився документ «Межова книга Катеринославської губернії Олександрівського повіту міста Маріуполя з вигонною землею і з різними хуторами 1825 і 1826 років, що оселилися на ній».

Процес заселення території Маріупольського повіту продовжувався протягом усієї першої половини ХІХ століття. Землі стали роздавати різним групам переселенців, як іноземним, так і вихідцям із внутрішніх районів Російської імперії. Наприклад, на початку ХІХ століття державні селяни, виведені зі Смоленської губернії, заснували село Темрюк на однойменній річці.

Відповідно до закону, прийнятого 12 червня 1812 року вони отримали 5-річну пільгу від податків. Передбачалася також видач новоселам грошової допомоги та позик, які вони мають повернути державі протягом 10 років після пільгового часу. На кожну душу чоловічої статі їм приділялося по 15 десятин землі. Прибувши на місце, переселенці надійшли в управління контори, яка відала іноземними колоністами, оскільки (фактично) отримали колоністські права.

Подолавши всі труднощі, пов’язані з переїздом та поселенням на необжитих землях, вони отримали можливість успішно розвивати свої господарства. Вони мали достатню кількість землі (в середньому на сім’ю припадало близько 40 десятин), користувалися особистими правами та пільгами. Несіння рекрутської повинності залишалося їм обов’язковим, на відміну від кримських переселенців.

У 1823 поблизу Маріуполя виникли 17 колоній, які склали Маріупольський колоністський округ: Кіршвальд (Вишневате), Тігенгоф (Ясинівка), Розенгарт (Райгородок), Шенбаум (Листянка), Кронсдорф (Козеносель), Грунау (Олександро-Невськ), Розенберг (Розівка), Віккерау (Кузнецовка), Рейхенберг (Богатівка), Кампенау (Кам’янське), Мірау (Мирське), Кайзердорф (Царське), Гетланд (Мар’янівка), Нейгоф (Новодворка), Ейхвальд (Святотроіцьке), Тігенорт (Антонівка), Тіргарт (Адамівка). Тут були поселені вихідці із західної Пруссії, Чехії та Польщі, які постраждали та розорилися внаслідок наполеонівських воєн, або були представниками безземельного селянства. Деякий час вони прожили у Гродненській губернії, Молочанському окрузі та інших місцях, а 1823 року перейшли до місця постійного проживання у район Маріуполя.

Процес створення німецьких колоній (саме так називали поселення вихідців із центрально-європейських держав, хоча їхнє населення складалося не тільки з німців) у районі Маріуполя продовжувався і в наступні роки. У 1825 та 1828 роках виникли колонії Єлізаветдорф (Єлизаветполе) та Людвігсталь (Романівка). У 1831 році засновані Біла Вежа, Кальчинівка, Рундевізе (Луганськ), Кляйн-Вердер (Катеринопіль), Гросс Вердер (Маринівка), у 1843 – Дармштадт (Новгород), Марієнфельд (Маринополь). Останню 27-ю колонію Ней-Ямбург (Ново-Краснівка) заснували 1849 року німецькі переселенці, які проживали в Санкт-Петербурзькій губернії з ХVІІІ століття.

У 1858 року у 27 колоніях Маріупольського колоністського округу було понад 850 господарств, у яких мешкало близько 11 тис. осіб.

Колоністам було виділено 38 228 десятин землі, пізніше їх володіння збільшилися до 46 тис. десятин із розрахунку по 60 десятин на кожен двір. Землю не дозволялося ділити між спадкоємцями, тому право спадкування переходило від батька старшому синові (інші сини нічого не успадковували). Колоністи отримали тимчасове звільнення від сплати податків (на 8 років) та повне звільнення від рекрутської повинності.

Для місцевого управління в кожну колонію призначалися доглядачі, створювалися сільські накази, в окрузі – окружний наказ, який підпорядковувався Опікунському комітету про іноземних колоністів у Російській імперії (м. Одеса).

Німецькі колоністи належали до різних релігійних конфесій. Більшість із них складали лютерани, меншість – католики. Основними заняттями колоністів були землеробство та скотарство. «Сільське господарство іноземних колоній може бути зразком всім жителів губернії» записав у «Військово-статистичному огляді Катеринославської губернії» штабс-капітан Генерального штабу Драчевський.

Крім землеробства, колоністи займалися скотарством, вівчарством, виготовленням на продаж олії та сиру, розведенням городніх культур. Також вони добре володіли різними ремеслами: слюсарним, каретним, ковальським, теслярським, столярним тощо.

У 1829 році до маріупольських греків (вихідців з Криму) приписали анатолійських греків, що прибули в Російську імперію з Туреччини. Вони отримали всі привілеї маріупольських греків та заснували село Анадоль на річці Малий Кальчик.

У 1850 році в селі Анадоль було 93 двори, 387 чоловіків та 309 жінок. Жителі з Анадолі, як і з інших грецьких сіл, займалися хліборобством та скотарством. Але особливо розвинене у цьому селі було тютюноводство, що давало їм деякі доходи.

Великою групою переселенців, що прибули у 1830-х роках, були залишки українських козаків Задунайської Січі. Ці поселенці заснували у Надазов’ї Азовське козацьке військо, про яке більш докладно можна дізнатись за посиланням.

У 1835 році на околицях Маріуполя з’явилися нові поселенці – меноніти, що вийшли Центральної Європи – послідовники голландського проповідника Сімонса Менно. Було засновано 5 колоній менонітів, які склали Маріупольський менонітський округ: Бергталь (Петропавлівка), Шенталь (Ново-Романівка), Шенфельд (Кіньївка), Гейбуден (Сергіївка), Фрідріхсталь (Федорівка). Вони прийшли з Хортицького округу у кількості 145 сімей, отримавши 9492 десятини казенних земель.

Меноніти відрізнялися відокремленим і суворим способом життя, великою працьовитістю. Основними заняттями мешканців було землеробство, садівництво, тютюноводство, шовківництво, цегляне та черепичне ремесло. У колоніях та поблизу них меноніти засадили близько 400 десятин землі різними породами плодових та деревних культур. До 70-х років ХІХ століття у колоніях менонітів було близько 250 дворів, а мешканців близько 1 тис. душ обох статей.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХІХ століття майже всі меноніти виїхали до Америки. У 1830-1850-ті роки вільні землі на північ від Маріуполя активно заселялися державними селянами. Їх переселяли організовано з Полтавської, Харківської Чернігівської, Київської губерній та навіть з Білорусії та Прибалтики. Часто поселенці зараховували до вже існуючих селищ.

Так, селище Новотроїцьке, в якому за ревізією 1835 року було 80 дворів, 379 чоловіків і 341 жінка, у 1841 році поселили 135 сімей державних селян переселених із Полтавської губернії, у 1842 році – 20 сімей з Київської та 3 родини з Мінської губерній. Отримавши наділ 8 десятин землі на ревізьку душу, селяни швидко пристосовувалися до місцевих умов та поступово підвищували свій добробут.

У 1840-их роках на півночі і на північному заході від Маріуполя з’явилися 13 колоній євреїв переселених з Білорусії та Прибалтики. Пізніше при відтворенні Маріупольського повіту до нього відійшли 7 єврейських поселень, об’єднаних у два накази: Затишинський наказ (села Затишшя, Хлібодарівка, Рівнопілля) та Графський наказ (села Графське, Солодководне, Зеленопіль, Надійне).

З метою розвантаження перенаселених міст та сільських районів Білорусії та Литви, уряд оголосив про переселення євреїв в південні губернії з метою залучення їх до сільськогосподарської праці. Рух євреїв на південь почався на початку ХІХ століття. На переселення були виділені гроші з розрахунку по 125 рублів на будівництво кожного будинку та по 5 коп. добових кормових грошей. Найбільш бідним сім’ям виділялися підводи для перевезення майна.

Багато євреїв, вже прибувших до місць призначення не стали селитися на землі, а вважали за краще розійтися містами. Саме так ще у 20-ті роки ХІХ століття у Маріуполі з’явилися перші єврейські сім’ї. До числа жителів міста вони не входили, але вели активну торговельну та ремісничу діяльність.

У колоніях євреїв поблизу Маріуполя, що виникли в 1840-х роках, був поширений цікавий досвід. До 10 єврейських дворів прикріплювалося подвір’я німця-колоніста, так званого зразкового господаря, який мав навчити підопічних працювати на землі та передати їм свої трудові навички. На жаль, цей досвід мав незначні результати.

Багато єврейських родин залишили наділи і пішли в місто на звичайні для них промисли. А багато господарств вимагали постійної опіки та допомоги від скарбниці.

Останнім організованим поселенням поблизу Маріуполя стало влаштування греків-волонтерів, учасників Кримської війни 1853 – 1856 років.

«Грецький легіон імені імператора Миколи I» був сформований із добровольців, які прибули з островів архіпелагу та Балканського півострова у кількості понад 700 осіб. Легіон брав участь у Кримській війні спільно з частинами Кримської армії у битві під Євпаторією та обороні Севастополя.

Після закінчення військових дій багато учасників легіону поїхали на батьківщину, а 200 колишніх волонтерів вирішили залишитися в імперії, перейшовши у російське підданство.

Їм запропонували оселитися у селищах маріупольських греків із пільгою від сплати податків на три роки. У грудні 1856 року перша партія колишніх волонтерів із 62 осіб прибула до району Маріуполя, незабаром прибули ще 139 осіб. Однак, ознайомившись на місці зі ситуацією, колишні волонтери відмовилися розселятися в селах маріупольських греків, посилаючись на відмінності в звичаях і мові з місцевими жителями, і висловили тверде бажання оселитися разом у одному населеному пункті.

Після листування між місцевою та центральною владою нарешті дійшли єдиної думки. Для поселення волонтерів було виділено земельну ділянку, так звану «митрополитську», розміром понад 2264 десятини зручної та близько 100 десятин незручної землі, яка раніше знаходилася у користуванні митрополита Ігнатія.

22 травня 1857 року імператор Олександр II підписав указ на відведення під поселення волонтерів землі колишньої митрополитської ділянки, а також про призначення волонтерам позички по 45 руб. сріблом (з поверненням через 5 років) для господарського устрою на новому місці. Нижнім чинам волонтерів видавалося одноразова допомога у вигляді 55 руб. сріблом, а офіцерам по 100 руб.

Поселення волонтерів отримало назву Ново-Миколаївка, але в народі його частіше називали Волонтерівкою. Ця назва зберіглася і до теперішнього часу – вже як один з поселків міста Маріуполя.

Спочатку новопоселенці зустрілися з великими труднощами. Багато хто з них, незвичний до землеробської праці, кидав усе і йшов у місто шукати роботу, а своїм господарством і землею не займався, багато хто здав землю в оренду. Але основна частина жителів займалася землеробством, розводила худобу, будувала будинки.

Таким чином, у першій половині ХІХ століття на території, що наприкінці ХVІІІ століття складала Маріупольський повіт (1873 року Маріупольський повіт буде відновлено в колишніх межах), склався досить строкатий склад населення. Тут на великій території поряд із кримськими греками оселилися переселенці з глибинних районів України, Російської імперії, Туреччини, Центральної Європи та островів Середземного моря.

До 1860 року поблизу Маріуполя вже існувало 40 українських та російських селищ, близько 30 грецьких сіл, 27 німецьких, 5 менонітських, 7 єврейських колоній та 5 станиць Азовського козачого війська.

Більшість населення було православним. До їх числа входили мешканці всіх українських, російських грецьких сіл, а також станиці Азовського козачого війська. З 27 німецьких колоній мешканці 19 з них були євангелістами-лютеранами, а 8 католиками. 5 сіл населяли меноніти. У 7 єврейських селах жили послідовники юдаїзму.

Переважна більшість населення краю становили особисто вільні селяни, які не знаходились у кріпацтві. Це сприяло активній участі у господарській діяльності та розвитку товарно-грошових відносин. А імперська влада переслідувала саме цю мету – економічний та господарський розвиток регіону, який ще наприкінці XVIII століття був малозаселеним та перебував на периферії торгівельних шляхів та економічних центрів.