Кримська доба історії надазовських греків. Життя в Криму
Починаючи з IV століття нашої ери на території Кримського півострова остаточно закріплюється християнство, як одна з домінуючих релігій. Це призвело до того, що територія Криму досить швидко увійшла у підпорядкування Східної Римської імперії (Візантії). У свою чергу, Візантія, встановивши свою владу над Кримом, була зацікавлена у розвитку грецьких елементів у Криму. За часів імператора Юстиніана (середина VI століття) були засновані два нових грецьких міста – Алушта і Гурзуф.
Цікавий та важливий факт: візантійці часто називали себе ромеями, тобто римлянами. Але важливо уточнити, що це були не тільки греки, а й інші християнські піддані візантійського імператора: південні слов’яни, вірмени, грузини, болгари та греки.
Збільшення частки грецького населення в Криму відбувалось не лише за рахунок зростання народжуваності серед греків, а й за рахунок міграцій з Малої Азії. Зазвичай ці міграції відбувалися на тлі різних війн, суспільно-політичних процесів та катаклізмів.
Одна з найбільших міграцій грецького населення відзначена у VIII столітті за доби іконоборчого руху. Крим став одним із місць, де шукали притулок шанувальники ікон, які зазнавали великих репресій від імперської влади у Анатолії (Малій Азії). Саме у цей період у важкодоступних гірських районах Криму з’являється велика кількість церков. Залишки таких церков збереглися у печерних містах Криму (Тепе-Кермен, Качі-Кальєн, Мангуп-Кале, Черкес-Кермен). Поява більшої частини збіглася з іконоборчим рухом у Візантії (VIII-IX ст.).
Але найпотужнішим був приплив греків у XIII столітті з Малої Азії, в якій багато дослідників вбачають джерело етнічної своєрідності грецьких поселень у Криму.
До приходу татар у XIII столітті християнство в Криму поширювалося спокійно та гармонійно, існуванню грецької та вірменської єпархії не заважали сусідні язичницькі племена хазарів, печенігів та половців. Поширення ісламу в середовищі кримських татар спочатку також відбувалося спокійно, однією з причин такої релігійно-толерантної ситуації була торгівля, посередниками в якій виступали генуєзці (також християни, але на той момент вже католики).
Боротьба християнської та ісламської релігій у Криму розпочалася значно пізніше, а самі релігійні розбіжності стали причиною багатьох подій у житті цих двох народів.
У 1380-х роках генуезці повністю беруть під свій контроль південний берег Криму. Генуезці організували власну місію поширення християнства, створили бібліотеку та почали заснували велику кількість торгових факторій між степовими, гірськими та приморськими районами Криму. Цілком зрозуміло, що генуєзці потіснили у цій сфері кримських греків, які значно втратили вплив на торгівлю та зазнали великих фінансових втрат.
Саме економічне протистояння греків та генуєзців стало причиною ворогування між цими представниками християнства у Криму (та й у інших регіонах тогочасної Європи).
У степовій та передгірній частині Криму вело своє відокремлене існування інша група грецьких поселенців. Велика кількість місцевих селищ зберегла свої грецькі назви: Мухалатка (Михайлівка), Кікенеїз (Курчава), Лимена (лиман, пристань), Сімеїз (знак), Алупка (лисиця), Місхор (середнє село), Гаспра (біла), Верхня Аутка (верхня ета), Нижня Аутка (нижня ета), Ялта (узбережжя), Никита (переможець), Алушта (протяг), Мускомія (запашний мед), Магарач (печера), Партеніт (дівоча), Ласпі (бруд), Мілярі (млин).
Більша частина грецьких сел на південному березі Криму розташовувалися в мальовничих місцях, як правило, поруч із джерелами води, зручними бухтами або землями для посівів та садів. Теплий клімат південного узбережжя сприяв росту тут не тільки винограду, а й мушмули, гранату, хурми та лавра.
Ауткінська долина з трьох боків була захищена горами та мала вихід до моря. Через долину протікала дуже мальовнича річка Кремасто-Неро (тобто висяча вода), яку татари називали Учан-Су. На берегах річки розташовувалося село Фарфара, мешканці якого разом із жителями Аутки до кінця XVIII ст. були єдиними з прямих нащадків стародавніх греків, що оселилися тут. Пізніше на місці Фарфари греки заснували нове поселення – Нижню Аутку, а сама Аутка стала Верхньою Ауткою.
Майже кожне село на південному березі розташовувалося на території з характерними елементами ландшафту. Так, поруч із Гурзуфом у морі вдавався величезний скелястий масив Аю-Даг (Ведмідь-Гора). Можливо, що і свою назву Гурзуф отримав від латинського слова «урса» (ведмідь).
Сімеїз («знак» по-грецьки) свою назву отримав завдяки величезній скелі з гострою вершиною, яка видна з великої відстані, як з боку моря так і з суші.
У назвах селищ відбивались як характеристики навколишньої місцевості, так і рід діяльності її жителів. Цим можна пояснити назви таких сіл, як Мілярі (млин) та Мармара (мармур).
У грецьких селах нерідко проживали групи татар, але зазвичай представники різних народів жили окремо. Татари селилися в основному в степовій частині Криму, але поступово проникали і на південний берег. Так, якщо у XIV-XV столітті з 32 сіл тут 20 були грецькими та 12 татарськими, то вже до кінця XVIII століття із 63 сіл лише 23 були грецькими.
Греки, які населяли південний берег, іноді іменувалися «татами» , тобто несправжніми татарами. Перейнявши багато татарських звичаїв, вони зберегли свій грецький діалект (апла). Татарською мовою говорили в селах, розташованих поряд із великими татарськими населеними пунктами, такими як Бахчисарай або Карасубазар.
Такі села зазнавали особливо сильного татарського релігійно-адміністративного впливу і економічно тяглися всім своїм укладом до цих татарсько-турецьких міст.
Усі села з грецькою мовою знаходилися не тільки набагато далі, але й розташовувалися за природними перешкодами: на південному березі або в глухому вузлі гір (між Судаком і Карасубазаром). Географічна відокремленість дозволяла зберігати власну ідентичність, яка виражалася і в мові, і в звичаях, і в побуті.
Грецьке населення Криму постійно поповнювалося за рахунок нових переселенців із Османської імперії, мова яких зазнала ще до переселення до Криму сильних змін. Наприклад греки з Трапезундської імперії (існувала на північному сході Малої Азії у XIV-XV столітті) говорили поміж собою грецькою мовою, але з великою кількістю нових слів, які були запозичені у оточуючих народів Малої Азії.
Існування християн у Криму ускладнювалося тим, що вся територія Криму входило до складу ісламських держав – Кримського ханату та Османської імперії. Окрім додаткових податків на віросповідання, землеробське християнське населення задарма працювали на землях хана і мурз. Але такі особливості використання людей для обробки землі характерні для багатьох феодальних суспільств, у тому числі і християнських.
Греки мали платити окремий податок за худобу, за землю, за сади, виноградники та (навіть) за вінчання. Цей податковий гніт затримував економічний розвиток грецької громади, але не варто забувати, що податки характерні для всіх держав, у тому числі і для християнських.
Але для бажаючих звільнитися від додаткового податкового навантаження був варіант звільнення. Ціна питання – прийняття ісламу. Для багатьох представників грецького населення це був справжній вихід з багатьох проблем: від економічних до соціальних.
Найбільш проблемними періодами в житті кримських греків були війни, після яких багато хто втрачав своє майно, рідних, а іноді і власне життя. Під час війн греки залучалися до великої кількості робіт: копання оборонних ровів, праця в каменоломнях та будівництво оборонних споруд.
Самі християни на військову службу не призивалися, але ядром османських військ були яничари. Яничари формувалися за рахунок особливого податку – девшірме (податок кров’ю). В рамках девшірме відбувався набір християнських дітей для навчання на посади службовців палацу, адміністрації та у військо Османської імперії. Більша частина хлопчиків, яких забирала османська влада у кримських греків опинялася у османському війську, у загонах яничарів.
За часів хана Менглі Гірея (1469-1515) становище кримських греків та інших нетатарських народів значно ускладнилось. Менглі Гірей неодноразово вторгався на південне узбережжя Криму, в одну з таких навал було вбито частину жителів Кафи, іншу переселено в степовий Крим. Саме в цей час багато грецьких поселень «розбавляються» татарами.
Спільне проживання ускладнювалося тим, що кожен народ, як і раніше, залишався непримиренним до релігії іншого. Християни були змушені шукати відокремлені місця для відправлення молитов та обрядів. Одним із таких місць знову стало печерне місто Тепе-Кермен, неподалік Бахчисараю. Будучи видовбаним у вапняковій горі, він з одного боку був неприступний, майже вертикально обриваючись до долини, розташованої внизу. Незважаючи на гоніння, християни незабаром організували свій релігійний центр, розташувавши його поряд із ханською столицею. У передмісті Бахчисараю Маріамполі, населеному греками, наприкінці XV століття виник Бахчисарайський (Успенський) скит.
Підкорявся Успенський скит Константинопольському патріарху. З утворенням цього скиту всі грецькі єпархії в Криму об’єдналися в одну Готсько-Кафську. Згодом Успенський скит підтримував тісні стосунки з російською православною церквою, а починаючи з 1596 отримував навіть матеріальну допомогу від російського двору.
За царя Федора Іоанновича монастир отримував по 15 рублів щороку через свого ченця, грека Пасхалія. У цей час скит відомий ще під назвою «монастир Пречистої Богородиці на Салачіку» (від назви місцевості де знаходився скит).
Після відходу греків із Криму у скит прибув грецький священик Костянтин Спіранді з Туреччини, який з дозволу хана продовжував богослужіння, для греків, що залишилися в Криму.
Главою Готсько-Кафської єпархії був митрополит, в особі якого зосередилася вся громадянська та духовна влада.
Призначався митрополит у Константинополі (Стамбулі). За клопотанням константинопольського патріарха султан давав митрополиту фірман (грамоту, указ), у якому закріплювалися його права на Кримську єпархію. При призначенні митрополит робив подарунки султану (чи за нього платив патріарх). Митрополит наділявся всією повнотою громадянської та церковної влади. Він міг покарати будь-кого, і ніхто не мав права йому в цьому перешкодити. Покараним міг бути навіть священик, який повінчав когось без відома митрополита.
Таким чином, незважаючи на всю складність відносин між християнами та мусульманами, все ж таки правителі Османської імперії та Кримського ханства були зацікавлені у сусідстві та співпраці з християнським населенням Криму. Греки та вірмени (крім них, християнами були ще кілька сотень грузинів і волохів) приносили значний дохід і ханській, і султанській скарбниці. Багато промислів, ремесла, вся торгівля, садівництво, виноградарство, майже все землеробство були в руках греків та вірмен. Тому, як би хан і султан не ставилися в душі до митрополита і християн взагалі, вони змушені були їх терпіти, а формально навіть підтримувати.
Дослідження історії надазовських греків у кримський період здійснювалося з ХІХ століття та триває до сьогодення. Одним з перших дослідників цієї тематики є Феоктист Хартахай, який ще “по гарячих слідах” вивчав життя греків у Криму. Не менш важливими роботами є праці дослідників Олександра Бертьє-Делагарда, Віктора Філоненка, Івана Джухи та інших науковців, які систематизують наявні данні та “очіщують” інформацію від різних ідеологічних, релігійних та політичних домішків.
