Кримська доба історії надазовських греків. Підготовка до переселення

Грецьке питання у контексті російсько-турецьких війн

Наприкінці XV – на початку XVI століття Османська імперія вже міцно контролювала Крим, економіка активно використовувала османські монети гроші, а усі портові міста контролювала османська армія. У той же час Кримське ханство розширює торговельні відносини з іншими сусідніми державами. Починаючи з XVI століття, Московська держава робить наполегливі спроби вийти до Чорного моря. Будучи відрізаною від південних морів, Московія не мала можливостей вести торгівлю з країнами Середземномор’я.

Завдання Османської імперії були прямо протилежними і полягали в тому, щоб не допустити Москву до південних морів. Поступивши у 1696 році Петру І фортецю Азов, Османська імперія сподівалася замкнути російський флот в Азовському морі, а кримські татари регулярно робили набіги на південні землі, змушуючи Російську імперію зміцнювати свої південні кордони.

Один із російських методів досягнення своїх цілей виходу до моря полягав у загостренні татаро-турецьких відносин.

З приходом до влади Катерини ІІ настало нове загострення російсько-турецьких відносин, яке завершилося тим, що у 1768 році Османська імперія оголосила війну Російській імперії. Безпосереднім приводом для цієї війни став незначний прикордонний інцидент, проте справжні причини війни полягали у прагненні отримати вихід до південних морів.

У 1772 році, росіяни уклали мирний договір з татарами, згідно з яким частина татарських орд визнавала свою незалежність від Османів, таким чином було зроблено перший важливий крок на шляху приєднання Криму до Російської імперії.

У результаті російсько-турецької війни з новою силою спалахнули релігійні чвари між християнами та мусульманами. Коли ж російські війська увійшли до Криму, султан спорядив на південний берег цілу морську експедицію для висадки десанту. Османи висадилися в Алушті та здійснили низку нападів на грецькі села, розташовані між Алуштою та Ялтою. На околицях Гурзуфа було вбито близько півтори тисячі греків. Боячись розправи з боку турків, багато жителів грецьких сіл пішли в гори, забираючи з собою все цінне. Цілими селами жили греки в печерах.

В 1774 році російсько-турецька війна закінчилася, і в маленькому болгарському селі Кючук-Кайнарджі між росіянами та османами було підписано мирний договір. Основний момент цього договору полягав у тому, що Кримське ханство ставало незалежним від Османської імперії. Очолив ханство п’ятдесят шостий в історії ханства хан Шагін Гірей. Зійшов на престол він за сприяння росіян, тому й проводив політику, багато в чому угодну російському двору. Цим самим Шагін Гірей викликав різке невдоволення кримських татар, що переросло у повстання, яке утихомирювала російська армія.

Також, під час війни на бік російської держави перейшли багато греків: росіяни сприяли початку повстання греків у Греції; війна 1768-1774 років викликала найзначнішу хвилю грецької еміграції до Російської імперії за історію російсько-грецьких зв’язків.

Характерною особливістю еміграції було те, що вона мала яскраво виражене політичне забарвлення: основну масу емігрантів склали солдати та офіцери восьми добровольчих батальйонів, які були сформовані з греків російським командуванням. Після закінчення війни на російських військових кораблях вони вирушили до Росії.

Разом з ними поїхали і багато мешканців грецького архіпелагу, які, згідно з Кючук-Кайнарджійським договором, мали право на переселення до Росії протягом року. Проте еміграція тривала і після цього терміну. Бажаючи позбутися турецького ярма, багато жителів з грецьких островів наймалися матросами на російські кораблі і не поверталися на батьківщину. З допомогою російських дипломатів вивозилися цілі сім’ї греків. Грецькі переселенці цього часу надходили на російську військову службу, склавши так зване Албанське військо.

Ці емігранти оселялися в Керчі та Єні-Кале, що перейшли за мирним договором до росіян, а Грецький полк (колишне Албанське військо) був переведений до Балаклави, де з 1797 року він став іменуватися Балаклавським грецьким батальйоном, а самі греки «балаклавськими».

У 1775 році спеціальним указом Катерини ІІ грекам-переселенцям було надано великі пільги. Зокрема, на тридцять років вони звільнялися від усіх податей та рекрутського набору. Після закінчення війни греки стали селитися і в Таганрозі, де вони збудували житлові будинки, церкву, пакгаузи, морські судна, фабрики, розвели сади та виноградники. У 1776 році Катерина ІІ наказала щороку відпускати грецькій громаді в Керчі, Єні-Кале та Таганрозі 72 тисячі рублів. Приблизно у цей час формується і грецька громада Херсона.

Грецька громада Криму у XVIII столітті та плани російської влади

Хоча за чисельністю християнське населення Криму значно поступалося татарському, в його руках були майже всі промисли, торгівля, садівництво та землеробство. Доходи та податки, що виплачувалися християнами, складали основну статтю доходів кримського хана. Татари, займаючись в основному скотарством і ведучи кочовий та напівкочовий спосіб життя, не приносили постійних доходів.

Відносини між християнським і мусульманським населенням Криму в 70-х роках XVIII століття у зв’язку з російсько-турецькою війною не залишилися без уваги росіян. Добре знаючи стосунки між греками і татарами, командувач російськими військами Криму князь Олександр Прозоровський висловив думку про переселення кримських християн до Росії. Уряд Катерини ІІ позитивно відгукнувся на цю ідею, імператриці сподобалась ідея заселити колоністами із Криму величезні пустельні простори півдня України (землі сучасних Одеської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Дніпропетровської, частково Донецької, Луганської та Запорізької області). Дуже привабливою була перспектива розвити на цих територіях там землеробство і торгівлю.

Багато віків поспіль ці величезні степові простори на півдні Україна не приносити державі ніякого доходу, а й служили джерелом постійних тривог і хвилювань. Постійні набіги татар та прикордонні сутички з османськими військами відлякували потенційних переселенців від заселення цих територій.

Імперський уряд чудово розумів, що найкращим засобом зміцнити ці райони було їх заселення. З XVII століття порушувалося питання про колонізацію південних земель, робилися деякі кроки, але проблема так і залишилася невирішеною. Поселятися тут пропонували іноземцям, але ті не дуже охоче приймали запрошення жити на тривожних прикордонних землях. Все населення півдня українського регіону початку XVIII століття становило близько 4000 душ чоловічої статі.

У 1762 році Катерина II видає маніфест, що закликає іноземців оселятися в імперії. Для цього при Канцелярії опікунства іноземців було створено спеціальний апарат, на який покладалося безпосереднє здійснення цього завдання. На користь якнайшвидшого освоєння південних земель уряд Катерини II поступився однією з найголовніших привілеїв дворянства – правом монопольного володіння землею. Вербуючи колоністів, російський уряд обіцяв людям «будь-якого звання» надати їм такі ж права на землю. Про масштаби залучення яскраво свідчить факт того, що не менш великі пільги отримували і самі вербувальники: якщо вербувальнику вдавалося схилити до переселення 300 осіб, він отримував чин майора, якщо 150 осіб – чин капітана, а за 80 осіб – чин поручика.

В момент свого вступу, у 1774 році, на посаду намісника Новоросії (назва адміністративно-територіального формування), Григорій Потьомкін виявив тут лише десять військових поселень, у яких мешкало близько 16 тисяч осіб (обох статей). Навіть з урахуванням їхньої військової специфіки, ці поселення не могли забезпечити надійного захисту південних кордонів Російської держави.

Незважаючи на всю важливість зміцнення південних рубежів, це не було єдиним мотивом колонізаційної політики російського уряду. У прагненні заселення переселенцями порожніх земель була і політична сторона питання. Уряд Катерини II усвідомлював, що з виведенням християн з Криму Кримське ханство позбавлялося свого головного джерела доходів і практично ставало залежним від Російської імперії. А підрив економічної могутності ханства уможливлював давно бажане приєднання ханства до імперії.

Відразу після закінчення війни російський уряд приступає до рішучих дій щодо здійснення плану виведення християн з Криму. Переселення зводиться у ранг державної політики: участь в організації переселення брали такі особи як Потьомкін, Румянцев та Суворов, а за перебігом підготовки до переселення і за самим переселенням уважно стежила імператриця Катерина ІІ.

Початок підготовки переселення кримських християн

11 лютого 1778 року у своєму указі графу Румянцеву Катерина ІІ писала, що оберігаючи  християн півострову від придушення і люті, які вони зазнають, слід їм дати притулок під захистом наших військ. Через два тижні після указу Катерини ІІ, ордером Румянцева генерал-поручику Прозоровському наказувалося схиляти християн на поселення в Азовську та Новоросійську губернії.

З цього моменту всі російські командири, а також резидент російського уряду при хані – Андрій Константінов (грек за походженням), починають вести агітаційну роботу серед кримських греків і вірмен, вмовляючи їх до переходу в російське підданство. Російський уряд вірив у успіх заходу, особливо після того, як взаємини між представниками двох релігій знову різко погіршилися — остання обставина давала Катерині можливість продемонструвати світові гуманну місію Росії, виставити себе в ролі заступниці пригноблених народів.

9 березня 1778 року імператриця видає відразу два документи: указ Потьомкіну, генерал-губернаторам Новоросійської, Азовської та Астраханської губерній, і рескрипт Румянцеву, командувачу російських військ. Рескрипт був відповіддю Румянцеву на його повідомлення про можливості переселення.

Не затягуючи справу, Потьомкін наступного ж дня направив два ордери на адресу Азовського губернатора Чорткова та Новоросійського – Язикова. Губернаторам наказувалося після виведення християн із Криму прийняти їх під своє заступництво, забезпечити продовольством та зручною землею, допомогти будівництву житлових будинків, забезпечити переселенців насінням для посіву — усе це оплачувалося державною скарбницею.

Розуміючи, що хан сприйме звістку про майбутній виведення християн без особливого захоплення, Потьомкін пропонує Прозоровському та резиденту Константінову запевнити хана, що той нічого не втратить від переселення і отримає за це гідну винагороду.

Але і Прозоровський, і Константінов повідомляли Румянцеву, що переселення було неможливим. Вони були впевненні, що хан і ханський уряд не погодяться на переселення, а у разі погіршення ситуації все може обернутися новою війною з Османами.

Однак 18 квітня 1778 року Прозоровський  разом із Константіновим влаштували зустріч із митрополитом Ігнатієм, під час якої останнього вмовляли погодитися на перехід до Російської імперії. Митрополит не давав певної відповіді, заявивши, що його відповідь залежить від тих, кому слід залишити насиджені місця. Але вже 23 квітня він оголосив своїй пастві про переговори з росіянами. Греки по-різному сприйняли цю звістку, багато хто був незадоволений. Незважаючи на тяжке становище в Криму, переселення на невідомі землі іншої держави лякало ще більше.

Тим часом сталася важлива подія: князя Прозоровського, який на думку російського уряду, діяв не дуже рішуче, замінив генерал-поручик Суворов.

Окрім цього справа ускладнювалась тим, що хан і його уряд не знали нічого щодо переселення, яке активно готувалося. Суворов розумів, що майбутнє пояснення з ханом буде нелегкою справою. Хоча формально всією переселенською операцією керував Румянцев, головним виконавцем та організатором був Суворов.

Суворов організував зустріч з митрополитом Ігнатієм, архімандритом Петром Маргосом – головою вірмен-грегоріан і пастором Яковом, який представляв вірмен-католиків. Суворов ознайомив духовних лідерів вірмен з умовами, які кілька днів до цього були представлені митрополитом Ігнатієм. Це були по суті попередні умови, на яких греки погоджувалися на перехід до імперії. Архімандрит та пастор, ознайомившись із ними, погодилися, а Суворов обіцяв зробити все можливе, щоб ці умови були прийняті російським урядом.

Зміст пунктів, про які йшлося на зустрічі Суворова з лідерами християн, зводилося до наступного:

1. Християни разом зі своїм майном переїжджають до Азовської губернії на землі між Дніпром, Самарою та Оріллю. При цьому всі витрати, пов’язані з переїздом, фінансуються з державної скарбниці.
2. Переселенцям виділяються кошти на заснування міста для промисловців та майстрових людей. Місто це має стояти на великій річці, складатися з будинків, церкви і крамниць, що належать винятково переселенцям.
3. Поблизу міста, у місцях зручних для хліборобства, скотарства, бджільництва та садівництва засновуються села.
4. Всім російським підданим у місцях поселення вихідців з Криму дозволяється займатися торгівлею, промислами, ловити рибу та брати з лісів дрова.
5. Усі духовні особи на чолі з митрополитом Ігнатієм залишаються при своїй пастві, митрополит підкоряється Святому Синоду.
6. Всі переселенці звільняються «на вічні часи» від рекрутської повинності, постоїв в їхніх будинках (наприклад, розміщення солдат) та кріпацтва.
7. На десять років переселенці звільняються від усіх податей, поборів та натуральних повинностей.
8. Розміри податків, які переселенці сплачуватимуть після закінчення десяти пільгових років повинні бути визначені заздалегідь, ще до переселення та закріплення у спеціальній грамоті цариці.
9. Для збору податків, суду та управління переселенці обирають самі зі свого середовища начальників, які дають звіт губернії, перебуваючи під захистом від будь-якої образи їхньої гідності.

Ці умови були доведені до російського уряду і Катерина ІІ обіцяла їх виконання.

Відразу після зустрічі з духовними лідерами греків та вірмен Суворов розпочинає практичне здійснення програми переселення. Через Румянцева він просить Азовського губернатора Чорткова надіслати до Криму шість тисяч пароволових возів для перевезення людей та їхнього майна. Було вирішено, що переселенці будуть поселені поблизу Катеринославки (неподалік сучасного міста Дніпро).

Тим часом завершувався липень. Суворов просив усіх причетних до переселенської операції постачати тих, хто виходить із Криму всім необхідним, охороняти їх до і під час виходу, а на території Російської імперії не водити з одного на інше місце, щоб не налаштовувати переселенців проти влади.

Але сталося те, чого побоювався Суворов.

Кримський хан та “афера” з християнами

До виходу з Криму готувалося, за попередніми підрахунками Суворова, біля двадцяти тисяч осіб. Незважаючи на повідомлення митрополита Ігнатія про майбутній вихід із Криму, деякі грецькі села залишилися вірними хану і не хотіли залишати рідні землі. Хан, як і раніше, не висловлював жодних ознак невдоволення.

Суворов натякав Потьомкіну, що було б краще, якби про все хану повідомив сам Потьомкін, а заразом і вручить йому подарунок. Цього дня кримські старшини звернулися з проханням до хана Шагін Гірея, в якому повідомляли йому, що деякі піддані, кримські греки та вірмени, увійшовши в контакт з росіянами, почали готуватися до переселення. З прохання старшин випливало, що багато з майбутніх переселенців навіть не знали від кого виходить сама ідея переселення. Багато хто вважав, що ідея переселення йшла від самого хана, який їх поступився російському двору. Тих хто не бажав переселятися під страхом покарання від хана вмовляли дати згоду на переселення.

На це прохання від старійшин Шагін Гірей відповів указом, в якому він відмовлявся від ролі, що йому приписувалася. Хан зажадав негайно знайти ініціаторів цієї вигадки, однак можливо, що хан не повірив серйозність переселення, яке активно готувалося. Це можна спробувати пояснити тим, що Катерина ІІ запевнила його у тому, що російська держава не буде втручатися у справи Кримського ханства після закінчення російсько-турецької війни.

18 липня кезлевський начальник капіджі-баші Ахмед-ага повідомить хану про небажання деяких греків та вірмен Кезлева виїжджати до Російської імперії, хоча вірменський архімандрит уже давно повідомив, що всі кезлевські християни дали згоду на виїзд і почали готуватися до цього. Стривожений хан пересилає це повідомлення резиденту Константінову, додавши, що, хоча він і раніше чув про це, але все ж таки не вірить у правдивість цих чуток.

Незабаром хан, все ж таки розуміє увесь масштаб «афери», але прозріння було надто запізнілим. Підготовку до переселення вже не можна було зупинити, вона вже набула масового характеру. Шагін Гірей робить спробу запобігти переселенню: він просить російський уряд відстрочити переселення на 25 днів, але йому відповіли відмовою.

У цей час граф Румянцев вживає заходів, щоб зберегти за ханом авторитет серед татар та силу його влади. Суворов та Константінов інструктуються, що вони мають дотримуватися ввічливого поводження з ханом, Катерина ІІ наказала подарувати Шагін Гірею коштовний сервіз, інші речі та п’ятдесят тисяч монет.

Рішучі заходи росіян призвели до посилення напруженості між кримськими християнами та татарським населенням. У різних місцях Криму спалахували зіткнення, татари загрожували розправою тим грекам та вірменам, що готувалися до переселення. Митрополит Ігнатій змушений був виїхати з власного будинку у Бахчисараї та шукати притулку у військовому таборі росіян.

Суворов у ці дні тримав війська напоготові, не допускаючи скупчення татар, а перед будинками двох ханських міністрів, які найбільше чинили опір переселенню, наказав поставити варту з гарматою.

В очікуванні возів від Азовського губернатора Чорткова, який все ще зберігав мовчання, Суворов розпорядився скуповувати у переселенців зерно, фураж і сіно, замість грошей видаючи квитанції. Квитанції він обіцяв оплатити в Перекопі та Арабаті – пунктах, через які пройдуть греки та вірмени виходячи з території півострова.

Азовський губернатор, як і раніше, ніяк не реагував на прохання надіслати візки, і Суворов знову просить його про це, хоча б надсилати ці візки невеликими партіями. На перший час намічено було використовувати полкові візки, у тому числі й візки з корпусу генерал-поручика Багратіона, який також перебував у Криму.

Тим часом грецькими селами роз’їжджали священики, послані митрополитом Ігнатієм, для того, щоб зламати опір тих, хто ще противився переселенню. Послав своїх агітаторів і Суворов, який діяв в основному через багатих греків та вірмен у містах Кафе, Кезлеві, Карасубазарі, Ак-Мечеті та Бахчисараї.

Поруч з Суворовим постійно знаходився племінник митрополита Іван Гозадін, який використовувався Суворовим для різних справ, пов’язаних із переселенням. Суворов постійно отримував розвідувальні дані про настрої татар у різних місцях Криму, скупчення їхніх військ тощо. Велику допомогу у підготовці до переселення надав і резидент Константінов, власним прикладом показував, якого положення у суспільстві можуть досягти греки у Російській імперії.

Переселення вже було неможливо зупинити, російські та татарські можновладці розуміли, що такий масштабний проект тягне за собою великі ризики, які можуть стати на заваді успіху переселення. Подробиці цього етапу переселення з Криму будуть подані у наступній статті.

Дослідження історії надазовських греків у кримський період здійснювалося з ХІХ століття та триває до сьогодення. Одним з перших дослідників цієї тематики є Феоктист Хартахай, який ще “по гарячих слідах” вивчав життя греків у Криму. Не менш важливими роботами є праці дослідників Олександра Бертьє-Делагарда, Віктора Філоненка, Івана Джухи та інших науковців, які систематизують наявні данні та “очіщують” інформацію від різних ідеологічних, релігійних та політичних домішків.