Кримські християни у запорізьких степах
Цей допис є продовженням циклу статей “Кримська доба історії надазовських греків”: 1) Життя в Криму; 2) Підготовка до переселення; 3) Вихід з Криму; 4) Статистичні дані.
Прибувши на територію Російської імперії переселенці відразу ж зіштовхнулися з чисельними труднощами – місцева адміністрація виявилася неготовою до прийому десятків тисяч переселенців. Одна з причин цього полягала у відсутності передбачливості, розпорядливості, недбалості та прямої недбалості нижчих агентів уряду. Особливо важким становище емігрантів стало в середини осені, з настанням холодів.
Частину переселенців розмістили в Олександрівській фортеці та кількох сусідніх селах. Під час розселення в одну хату селили по 2-3 сім’ї вихідців з Криму, так як виявилося, що селищ, у яких передбачалося розселити переселенців, просто не виявилося – вони ще не були побудовані.
Але навіть за умов такого щільного підселення, розселити усіх переселенців не вдалося, багато хто опинився на вулиці. Такі переселенці, змушені б цілими сім’ями жити в візках, кочуючи з місця на місце, або приступали до будівництва землянок.
Навіть до приходу зими та морозів, багато хто з переселених християн застудився і помер, або втратив всю свою худобу. Проблемне становище погіршувалося ще й поганою організацією видачі товарів та грошей на їх придбання. Також, однією з найбільших незручностей кримських християн було незнання ані російської, ані української мови.
Все це спричиняло численні акти невдоволення серед переселенців. Греки та вірмени були близькі до відчаю та вважали себе введеними в оману. Греки відкрито висловлювали своє невдоволення митрополиту Ігнатію – головному натхненнику та організатору переселення для грецького елементу переселенців. Доходило до того, що частина грецьких сімей, зневірившись отримати на новому місці обіцяне, вирушала назад до Кримського ханства.
Цілком зрозуміло, що у порівнянні з осінню 1778 року, зима 1778-1779 року пройшла дуже важко: від хвороб, холоду та голоду багато хто помер, захворів або втратив свійську худобу.
Після численних скарг від своєї пастви, у квітні 1779року, митрополит Ігнатій пише лист Константінову (нагадаємо, що це представник російської влади у Кримському ханстві). У цьому листі митрополит розповідає про всі біди, що випали на долю греків. Таку ж скаргу направили і переселенці-вірмени, що оселилися в Нахічевані-на-Дону, але вже Суворову. З Криму Константінов, також, переслав лист від Ігнатія Суворову.
На тлі цих подій Суворов організовує зустріч з губернатором Чортковим, де обговорює з ним становище, яке склалося навколо кримських переселенців. Про цю зустріч Суворов 2 травня повідомив Потьомкіну, переславши і листа Ігнатія до Константінова та попросивши все донести імператриці.
Результатом листувань між російськими можновладцями стола 21 травня 1779 року, коли кримським християнам грецького закону було надано довгоочікувану грамоту, підписану Катериною ІІ.
Ця грамота визначала становище переселенців у Російській імперії, підтверджувала обіцяні права та привілеї, які від імені всіх переселенців були представлені митрополитом ще до виходу з Криму. Згідно з цим документом, усі переселенці поділялися на купців, цехових, міщан та повітових поселян. Вони звільнялися на десять років від усіх державних податків, а після закінчення пільгового терміну оподаткування встановлювався визначений розмір податків для кожної групи поселенців.
Таким чином, купці мали платити 1% з рубля, цехові та міщани – по 2 рублі з двору, а повітові поселяни мали платити в залежності від наявного земельного наділу по 5 копійок на рік з десятини. Кожному з поселян, відповідно до норм для іноземних колоністів, встановлювався наділ у 30 десятин землі.
Всім незаможним було обіцяно видати насіння для посіву, худобу, необхідний інвентар, побутові речі та допомогти у зведенні будинків. Самостійні поселяни (заможні) придбати все це зобов’язані були власним коштом.
Грамотою передбачалося звільнення переселенцв від рекрутської повинності строком на сто років і від постоїв військ у їхніх будинках.
Також, поселенцям надавалися всі права корінних росіян: вони могли вільно торгувати всередині держави та за її межами, будувати на власні кошти заводи та фабрики, розводити сади та займатися виноробством.
Контроль над виконанням усіх пунктів покладався на спеціальних урядників у складі росіян, яким заборонялося втручатися у внутрішні справи переселенців. Всі ці права та пільги були пожалувані «урочисто та на вічні часи».
Найбільшою відмінністю від плану, який узгоджували ще у Криму, було питання розселення та територій: згідно з грамотою Катерини ІІ, переселенцям передбачалося відвести землі в Азовській губернії по річкам на березі Азовського моря. Купців, майстрових та промисловців передбачалося поселити у місцях, зручних для торгівлі, зокрема, у місті Новоселиця (сучасний Новомосковськ) та Маріонополі. Складність реалізації цього плану була у тому, що міста Маріонополя ще не існувало, його збиралися будувати спеціально для кримських переселенців на березі річки Вовчої.
Російський план розселення був явним порушенням пунктів, представлених митрополитом Ігнатієм у Криму, які передбачали поселення сільських мешканців поблизу міста для купців та майстрових. Така версія плану саботувалася як самими переселенцями, так і митрополитом. Скоріш за все, митрополит Ігнатій хотів захистити себе від того, що його паству розчинять в середовищі української маси населення, а сам він втратить релігійну владу та (який неякий) політичний вплив.
Результатом нових листів та звернень переселенців став новий документ – ордер Потьомкіна губернатору Азовської губернії Чорткову від 29 вересня 1779 року.
Ордером Потьомкіна визначалися кордони території, що відводилися грекам: від гирла річки Берди, де розташовувалася фортеця Петровська, по лівому березі Каратиша кордон йшов до її верхів’я, звідки повертав на вершину балки Кобильної і правим бортом балки до річки Мокрі Яли; далі кордон йшов правим берегом Мокрих Ялів до впадання їх у річку Вовчю, а звідти вздовж Вовчої до балки Осинової; по лівому березі останньої до її верхів’їв, а від верхів’їв Осинової балки кордон прямував до верхів’їв річки Березнегуватої і по її правому березі вниз за течією до річки Кальміус, і далі вниз по правому березі Кальміуса до впадання його в Азовське море та по берегу фортеці Петровської.
Саме на цій території переселенці мали вирішити, де їм будувати місто та села. Кожному селу приділялося 12 тисяч десятин (з розрахунку на двісті дворів) землі, а у разі утворення надлишку землі після заснування села, він призначався для природного приросту населення та нових переселенців. Такими переселенцями протягом десяти років могли бути лише греки. В ордері Потьомкіна передбачався і той випадок, коли б відведеної землі не вистачило для одного села, тоді наказувалося додати їм за кількістю тих вихідців із порожніх нікому не відведених земель.
Якби протягом десятирічного пільгового терміну якісь землі залишилися не зайнятими, всі вони підлягали роздачі бажаючим (не з числа греків). Ця умова мала спонукати греків залучати все більшу кількість своїх співвітчизників до Російської імперії.
Але, як і у попередніх епізодах переселення, з’явилися нові проблеми. Відведені переселенцям землі у Надазов’ї подекуди були заселені. Державним поселянам, які вже проживали тут, дозволялося залишитися на місцях лише на зиму 1779-1780 років і на період до зняття врожаю. Після цього вони мали покинути ці місця, за всі покинуті будівлі, що дісталися після відходу державних поселян грекам, селяни отримали компенсації від уряду. Винятки становили млини, які були куплені греками разом зі 120 десятинами землі, що примикали до млинів.
Таким чином, одне насильницьке переселення – християн із Криму – викликало нове, таке ж насильницьке, переселення людей з Надазов’я.
Вже добігав кінця 1779 рік, а переселенцям все ще не надали житла. У жовтні остаточно стало ясно, що доведеться провести ще одну важку зиму у випадкових або нашвидкуруч побудованих житлах. Другу зиму в Російській імперії переселенці провели в тих же селах, де й першу, та у Бахмутському повіті, де їм було приготовлено кілька житлових будинків.
Ті, хто отримав зерно, засіяли їм невеликі ділянки землі, щоб наступного року хоч частково забезпечити себе хлібом та насінням. Хворих і літніх людей на обидві зимівлі відправили до Самарського монастиря і поруч розташованої слободи.
Незважаючи на це, втрати серед колоністів були великі: від зміни клімату, відсутності води та їжі, від тісноти та відсутності даху над головою померли цілі родини.
Навесні 1780 року, відповідно до нового документу, відбулося ще одне, цього разу останнє, переселення греків. Документом став указ Азовського губернатора за №1817 від 24 березня 1780 року, яким він підтверджував відведення земель грекам на Азовському узбережжі.
Протягом весни та літа 1780 року греки залишили Самарську паланку, Бахмутський повіт та попрямували до моря. Переселенці, що йшли з Самарської паланки «козацьким шляхом», проходячи через село Матвіївку і слободу Васильєво, за свідченням священика Феодосія, надзвичайно збагатили їх мешканців золотом, за золото греки купували у місцевого населення необхідні товари. Дещо дісталося грекам від держави. Протягом 1779-1780 років переселенцям (грекам та вірменам) видали: 612 пар волів, 144 коні, 33 корови, 483 візки, 102 плуги та 1570 чвертей хліба. Для них було побудовано коштом скарбниці 5294 будинків та комор.
Дослідження історії надазовських греків здійснювалося з ХІХ століття та триває до сьогодення. Одним з перших дослідників цієї тематики є Феоктист Хартахай, який ще “по гарячих слідах” вивчав життя греків у Криму. Не менш важливими роботами є праці дослідників Олександра Бертьє-Делагарда, Віктора Філоненка, Івана Джухи та інших науковців, які систематизують наявні данні та “очіщують” інформацію від різних ідеологічних, релігійних та політичних домішків.
