Лабіринти незламних міст: як видозмінювалися вулиці Маріуполя

Проспект Миру

Проспект Миру – головна вулиця Маріуполя, одна з найстаріших міських артерій. Довжина проспекту складає 5 км.

Проспект бере початок з площі Визволення (колишня Базарна площа) та закінчується на перехресті з вулицею Андрія Назаренка, перетинаючи Бердянське шосе.

До 1876 року в ужитку була назва Велика, а з вересня 1876 року вулицю перейменовано на Катерининську. Після жовтневого перевороту офіційною стала назва Проспект Республіки, проте в ужитку слово «республіка» опускалось. В часи «хрущовського потепління» молодь дала вулиці свою неофіційну назву — Брод, скорочено від «Бродвей». З 1960 року проспект носив ім’я  леніна, а з 2016 року його було перейменовано.
Відтоді це проспект Миру.

У часи Другої світової війни гітлерівці спалили майже всі будівлі, розташовані на проспекті. Проте частину з них вдалося швидко відновити. Тут знаходилося чимало визначних споруд, пам’ятників, меморіальних дошок, пов’язаних з історією Маріуполя. Через бойові дії та руйнацію міста у 2022 році більшість з них була знищена.

Собор Марії Магдалини та Олександрівський сквер

Рік побудови: 1897
Архітектор: невідомий

Перша церква на честь Марії Магдалини в Маріуполі була побудована у 1780-х роках та розташовувалась на перетині вулиць Грецької, Марії-Магдалинівської та центральної. Її освятили 4 червня 1791 року. Церква Рівноапостольної Марії Магдалини проіснувала понад сто років і через вік та руйнування була зачинена.

Руйнація старої церкви Рівноапостольної Марії Магдалини спонукала до будівництва нової, яку заклали у 1862 році на вершині пагорба трохи вище і західніше старої. Процес став довгобудом та відновився лише у 1888 році. Освячення нової церкви Рівноапостольної Марії Магдалини відбулося лише у жовтні 1897 року. Церква проіснувала до початку 1930-х років, коли була поруйнована за наказом більшовицького уряду у межах заходів Безбожної п’ятирічки. Спорожнілий майдан перетворили на радянський сквер з фонтаном. У 1956-1960 роках на місті колишньої церкви був вибудований Донецький академічний обласний драматичний театр. У результаті розкопок у 2018 році відкритий для демонстрації фрагмент фундаменту церкви під захисним куполом.

Навколо церкви розташовувався Олександрівський сквер, який було закладено у середині ХІХ століття.

Коли у 1930-х роках будівлю храму було знесено, місце продовжували використовувати як міський сквер. В часи Другої Світової війни на місці театру та навколо нього було влаштовано німецьке військове кладовище, яке після війни було зруйновано. На його місці розбили новий парк, який використовувався до початку 1960-х років, коли почалось будівництво Драматичного театру. Після появи театру місцевість отримала нову назву, яка зберігалася до останніх днів існування театру – Театральний сквер.

Драмтеатр

Рік побудови: 1960
Архітектори: Олександра Крилова, Олег Малишенко

Будівля Драматичного театру збудована у 1960 році на території тогочасного Центрального скверу. Будівництво театру розпочалось у 1956 році та тривало до листопада 1960 року. Урочисте відкриття новозбудованого театру в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем’єрним показом вистави.

Будівля театру зведена за проєктом українських архітекторів Олександри Олександрівни Крилової та Олега Олексійовича Малишенка. Головний фасад побудований із кримського інкерманського сірого каменю та мав галерею з чотирма колонами. Найбільш цікавий елемент фасаду це портик зі скульптурами. Центральними фігурами є 3 скульптури, які символізують головні професії Донецької області: металург (центральна фігура), селянка з пшеницею та гірник з породою (бокові фігури). Окрім головних фігур ліворуч і праворуч розташовані музи у вигляді музик вбраних в український національний одяг, вони грають на національних інструментах.

Під час роботи театр мав дві сцени: головну (на 680 місць) та малу (на 62 місця).

З початку повномасштабного вторгнення рф в театрі переховувалися мирні маріупольці. 16 березня 2022 року російською авіацією на будівлю було скинуто авіабомбу. Через злочинні дії окупаційної влади встановити точну кількість загиблих досі не вдалося.

Будинок Юр’єва

Рік побудови: друга половина ХІХ століття
Архітектор: невідомий

Будівля за адресою пр. Миру, 40 розпочала свою історію з другої половини ХІХ століття як житловий будинок. Достеменні відомості про власника з’являються тільки в останній чверті ХІХ століття, коли господарем стає Ілля Еммануїлович Юр’єв – адвокат при окружному суді, гласний та голова Маріупольської міської думи, член повітової училищної ради, меценат міського початкового училища ім. Митрополита Ігнатія (сьогодні це загальноосвітня школа №11) та членом Клубу комерційних зборів.

Положення в суспільстві, міська служба і громадська діяльність, дозволили Іллі Юр’єву тримати будинок на головній вулиці міста. Попри те, що двоповерхова будівля спочатку планувалася як житловий будинок, частину свого маєтку він вирішив здавати в оренду.

Перший поверх будинку зайняла редакція одного з перших періодичних видань міста  – «Маріупольський довідковий листок». В одному з номерів цієї газети, за 11 серпня 1900 року, є згадка про те, де вона знаходиться: в будинку Юр’єва.

Після смерті відомого господаря, будівля перейшла в руки маріупольському підприємцю П. Урбанському. Місце редакції на першому поверсі з 1912 року зайняв кінозал «20 століття».

У 1920-1930 роки на першому поверсі та у підвалі знаходилось одне з приміщень НКВС, яке після окупації міста німцями було зайнято управлінням гестапо. Верхні поверхи використовувалися у якості комунальних квартир.

Під час Другої Світової війни будівля була зруйнована, а після повоєнної відбудови на першому поверсі розташовувався книжковий магазин, а на верхніх поверхах – житлові приміщення. До речі, заради розширення житлової площі до будинку добудували 3-й поверх.

В останні роки перед вторгненням будівля використовувалася як багатоквартирний будинок, а цокольний поверх та підвали використовували тематичні кафе.

Бібліотека імені Короленка

Рік побудови: початок ХХ століття
Архітектор: невідомий

Будівля по вулиці Грецькій, 43 була зведена на замовлення Маріупольської міської думи. У 1897 році склали проєкт представницької двоповерхової будівлі для Маріупольського відділення Державного банку. Для його будівництва міська дума відвела місце у самому центрі міста, там, де головна вулиця – Катерининська (нині пр. Миру) перетиналася з вулицею Марії Магдалини (зараз вул. Грецька).

Зводили будівлю банку (скоріше за все) маріупольські будівельники, використовуючи продукцію місцевого цегельного заводу Д. Хараджаєва. У 1905 році банк переїхав до цієї будівлі. Це найстародавніша банківська будівля у Приазов’ї та на південному сході України. Саме через цей банк проходило фінансове забезпечення будівництва маріупольських металургійних заводів «Нікополь» та «Провіданс», будівництво міських приватних та громадських будівель. Багато промислових, сільськогосподарських та культурних об’єктів по всьому Маріупольському повіту виникли завдяки кредитним можливостям місцевого відділення Державного банку.

За радянських часів будівля банку використовувалася за своїм призначенням, так само як і в роки незалежності України.

У 2019 році будівля вже колишнього банку була відремонтована, а у її стіни переселилася міська бібліотека імені Короленка.

Біржа

Рік побудови: початок ХХ століття
Архітектор: невідомий

Як і більшість будинків головної вулиці міста, дім зведений на початку ХХ століття з метою отримання прибутків у якості торгового приміщення. Оригінальний зовнішній вигляд будівлі був втрачений внаслідок Другої Світової війни та від наступних ремонтів у рамках відновлення міста, коли під штукатурною «шубою» зникали цегляні фасади будівель ХІХ-ХХ століття. Проте, всередині будинку збереглася вимощена старовинними кахлями підлога.

У цьому будинку на початку ХХ століття знаходилася біржа, приватні магазини та інші комерційні установи, а у радянські роки тут певний час була редакція робітничої грецькомовної газети «Колехтівістіс» та місце проживання його головного редактора Костоправа Георгія Антоновича – відомого перекладача, поета, класика літератури приазовських греків.

Кінотеатр «Перемога»

Рік побудови: початок ХХ століття
Архітектор: невідомий

Найстаріший кінотеатр Маріуполя, який працював з початку ХХ століття під назвою «Ілюзіон». Кінозаклад було відкрито маріупольським купцем Адабашевим близько 1908-1910 років. Під час Другої світової війни кінотеатр продовжував працювати та називався «Soldatenkino». У 1943 році в приміщенні сталася велика пожежа. Будівлю відновлювали, в тому числі й німецькі військовополонені, після того як місто звільнили радянські війська.

Після відновлення кінотеатр відкрив свої двері для глядачів у 1946 році під назвою «Перемога». У 2021 році фасад будівлі був оновлений: зміни у зовнішньому вигляді старовинного кінотеатру маріупольці сприйняли неоднозначно. Навесні 2022 року споруда значно постраждала від масованих обстрілів.

ЦСМ «Готель Континенталь»

Рік побудови: 1880-ті роки
Архітектор: невідомий

Однією з найбільш цікавих пам’яток Маріуполя є будівля з кількома назвами – будинок Томазо, готель «Континенталь». Споруда була зведена орієнтовно в 1880-х роках, а частина приміщень із концертною залою – добудовані пізніше, на початку ХХ століття. Архітектор цієї будівлі невідомий, хоча за однією з версій, це був Віктор Нільсен. Не на користь цієї версії свідчить факт того, що Нільсен з’явився у місті на початку ХХ століття.

Готель «Континенталь» був одним з осередків культури та розваг у Маріуполі. Умовно будівлю можна було поділити на дві частини: південне крило, що було розташовано на розі Харлампіївської та Миру, було головною та найстарішою частиною будівлі. Західне крило на вулиці Харлампіївській було збудовано пізніше, вже у якості окремого концертного залу. Готель був місцем збору місцевої та заїзджої еліти.

Готель «Континенталь» став першою триповерховою спорудою в Маріуполі – до цього в місті будувалися, максимум, двоповерхові будинки. Окрім висоти, це місце виділялося наявністю електричного освітлення – приватна маленька електростанція була відкрита саме для освітлення готелю.

У підвальному приміщенні була розташована друкарська майстерня братів Гольдрін. У 1904 році друкарня також була електрифікована.

Після Першої Світової війни, у 1917-1921 роках будівля використовувалася різними політичними силами у якості штабів та місць розміщення своїх збройних сил.

Із приходом радянської влади в стінах будівлі розмістився профспілковий центр, а в часи нацистської окупації – німецький штаб. У післявоєнний час тут розташувався палац культури заводу «Азовсталь». Однак невдовзі його перемістили в інше місце, а сама будівля стояла пусткою аж до 2010 року, коли завод передав її місту. Так у першу декаду ХХІ століття в цих стінах виник Палац культури «Молодіжний» – центр молодіжних рухів та розвитку творчості. А у 2019 році в ньому відкрився центр сучасного мистецтва під історичною назвою «Готель Континенталь»: мультидисциплінарний майданчик промоції актуальної української культури в Україні й за кордоном.

Собор Святого Харлампія

Рік побудови: 1845
Архітектор: невідомий

Харлампіївський собор був історично головним православним храмом у Маріуполі. Висвячений на честь святого Харлампія, єпископа Магнезійського, що був покровителем мирян, врожаю і приплоду худоби.

Перша Харлампіївська соборна церква була мала і тісна навіть для нечисленного населення Маріуполя XVIII століття. Під час будівництва нової споруди за основу взяли проєкт типового собору в стилі пізнього класицизму. Храм поєднував центричну частину, увінчану єдиною вежею, з трапезною. Будівництво тривало дванадцять років: з 1823 до 1845 років.

На тлі пересічної і одноповерхової забудови міста собор виділявся висотністю і чистотою стиля. Він урочисто позначав тодішній центр міста, де гомонів головний ринок і розташувався первісний економічний центр Маріуполя. Храм добудували на початку XX століття: була збільшена на два яруси дзвіниця. Собор вміщав близько 5000 вірян, але, як і більшість тогочасних храмів, Собор Святого Харлампія було зруновано у 1930-х роках більшовиками.

У повоєнні роки на його місті звели будівлю ДТСААФу – Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту. У роки незалежності України споруда використовувалася для розміщення офісних приміщень та приватних підприємств.

Базарна площа

Маріупольський базар розміщувався перед головним храмом Маріуполя – Собором Святого Харлампія. Базар був серцем міста не лише з точки зору торгівлі, але й з огляду на його розташування у центрі тогочасного міста. Базарна площа мала на своїй території, окрім базару, кілька дохідних будинків та трактирів для приймання та розміщення гостей міста, які відвідували його з метою реалізації власної продукції на ярмарках, торгівлі через морський порт або транзиту.

Поряд з головною площею були розташовані будівлі повітового земства, біржі та акціонерна зала.

Вежа

Рік побудови: 1910
Архітектор: Віктор Нільсен

Маріупольська водонапірна вежа була зведена у рамках будівництва в місті водопроводу для забезпечення потреб населення. Архітектором вежі був головний архітектор Маріуполя – Віктор Олександрович Нільсен. Водонапірна вежа знаходилась у найвищій точці міста (74 метри) та мала висоту 33 метри. Попри те, що така висота відповідає сучасним 12-ти поверховим будинкам, вежа мала 6 надземних поверхів та підвальне приміщення.

Окрім резервуару з водою на 4 поверсі, який був виготовлений в Бельгії та мав ємність у 50 тисяч літрів води, в середині вежі знаходилась велика система насосів та водогінних труб для забезпечення центральної частини міста водою.

Завдяки своїй висоті, останній поверх вежі використовувалася пожежниками у якості спостережливого майданчика (пожежної каланчі), який дозволяв охопити усе тогочасне місто.

Архітектурно вежа була оформлена у стилі модернізму, як і більшість будівель до створення яких доклав руку Віктор Нільсен.

За радянських часів вежа не використовувалася та була занедбана, лише наприкінці 1980-х років виникла ідея влаштувати в середині музей містобудівництва, але у зв’язку з розвалом СРСР ідею не реалізували.

Протягом 1994-2012 років вежа використовувалася як приміщення банку «ПриватБанк».

У 2018 році у приміщенні вежі з’явився однойменний культурно-туристичний центр «Вежа» – креативний простір та культурно-туристичний центр Маріуполя, який знаходився в будівлі одного з історичних символів міста – водонапірній вежі. На 6 поверхах Вежі розміщувалися туристично-інформаційний центр, сувенірна лавка, каса продажу квитків на культурні події Маріуполя, коворкінг, місце для проведення групових заходів, вільна бібліотека, екскурсійні зали та оглядовий майданчик.

Художній музей імені Архипа Куїнджі

Рік побудови: 1902
Архітектор: невідомий

Маріупольський художній музей імені Архипа Івановича Куїнджі знаходився в історичній частині міста. Протягом 100 років у будівлі майбутнього музею, модерновому маєтку 1902 року, розташовувалися й бібліотека, й історичні архіви, і фармакологічні склади. Маєток пережив дві світові війни – Першу та Другу.

Навесні 2022 року з Маріупольського художнього музею окупанти вивезли оригінали робіт Архипа Куїнджі, картини Івана Айвазовського, дві роботи Миколи Дубовського, роботу Григорія Калмикова, бюст Архипа Куїнджі роботи скульптора Володимира Беклемішева, три унікальні ікони кінця XIX століття, грецьке Євангеліє 1811 року та предмети декоративно-прикладного мистецтва.

Сама будівля музею була суттєво пошкоджена внаслідок потрапляння російського снаряду.

Міський сад

Рік заснування: 1863

Міський сад Маріуполя є не лише найстарішим парком міста, але й одним з найстаріших парків в українському Приазов’ї. Він був закладений в 1863 році в гирлі Клинової балки, на високому пагорбі. Історію парку можна розділити на два основних етапи. Перший із них був періодом деревонасадження – Маріуполь того часу дуже потерпав від пилових вітрів зі сходу. Другий період привів до створення великого пейзажного парку.

У 1889 році на прохання міської думи відомий маріупольський садівник і громадський діяч Георгій Григорович Псалті піддав сад повному і радикальному переплануванню. З улаштуванням у 1910 році водопровідної системи в парку з’явився фонтан. Міський сад відкритий, як повідомляли тоді розклеєні на вулицях оголошення, «для відпочинку і всіляких розваг поважної публіки Маріуполя», але на відміну від сучасних парків вхід до нього був не вільним, а платним.

За радянських часів та у роки незалежності України парк кілька разів перебудовувався, проте ніколи не припиняв своєї роботи та підтримувався у порядку.

Під час блокади міста у 2022 році територію парку використовували для поховань вбитих маріупольців.

Маріупольський коледж ПДТУ (Олександрівська гімназія)

Рік побудови: 1894
Архітектор: Микола Толвінський

Колишня Олександрівська чоловіча гімназія в місті Маріуполь була заснована 1876 року, але отримала власне приміщення лише у 1899 році. Історія цієї будівлі дуже тісно пов’язана з Одесою, оскільки переможцем архітектурного конкурсу став одеський архітектор – Микола Толвінський, який до цього побудував дуже схожу будівлю для потреб міщанського товариства в Одесі. Як і більшість затратних проєктів у Маріуполі ХІХ століття, будівництво гімназії повільно просувалось вперед через постійні бюрократичні неузгодження. Прискорити процес зміг письменник Серафимович, що мешкав тоді в Маріуполі. Завдяки його статтям у місцевій газеті вдалось підняти суспільний розголос та вплинути на міську думу. В комплекс споруд увійшов також і особняк директора гімназії, зруйнований в часи СРСР. На його місці вибудували неузгоджений за стилем новий корпус з контрастної білої цегли, презирливо названий мешканцями «баракко».

За своїм призначенням будівля використовувалася протягом всього свого існування, поки не була зруйнована російськими окупантами навесні 2022 року.

Будинок Гампера

Рік побудови: 1903-1907
Архітектор: невідомий

Зважаючи на те, що більшість будівель старого Маріуполя була зведена наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, цілком логічно, що всі вони відносяться до одного або до схожих архітектурних стилів. Але є на архітектурній мапі міста і своєрідна «екзотика» – неоготичний стиль.

Такою будівлею являється будинок маріупольського лікаря Сергія Федоровича Гампера, зведений у другій половині ХІХ століття. Як і у більшості будинків того часу, власники житла прагнули розширити його площу за рахунок додаткових поверхів, таким чином наприкінці XIX століття в будинку з’явився третій поверх, а попереду будівлі зведена триярусна вежа.

Після встановлення радянської влади дім було націоналізовано, а на його базі утворили комунальні квартири. У роки НЕПу в підвалі будівлі працював ковбасний цех.

За часів СРСР та незалежної України будинок продовжував існувати як багатоквартирний.

Маріїнська церква Успіння Пресвятої Богородиці

Рік побудови: 1780
Архітектор: невідомий

Успенська церква знаходилася на Успенській площі Мар’їнки (поселення на тогочасній околиці Маріуполя). На сучасній карті Маріуполя на її місці розташовано міжміський автовокзал.

Заклали церкву 1780 року митрополитом Ігнатієм, але вже через 14 років вона занепала. Новий Успенський храм освятили в 1804 році, але і ця будівля виявилася недовговічною. Через кілька десятиліть знесли другу будівлю і збудували третю, яку освятили в 1887 році. В Успенській церкві знаходилася особливо шанована ікона Божої Матері Одигітрії, вивезена греками із Криму. Вона вважалася чудотворною і віряни йшли до неї з різних країв цілий рік. Усі маріупольські храми були побудовані коштом місцевих парафіян; крім Успенської церкви, яку звели виключно «на кошти на поклоніння».

На місці підірваної Успенської церкви у 1936 році було збудовано середню школу № 36, яка працювала до того, як її було зруйновано російськими окупантами.

Площа Свободи

Найбільша площа міста була відреставрована 2020 року. По її периметру розташовано 25 голубів як всесвітній символ миру, добра, свободи та єднання. На крилах птахів зображені орнаменти, що репрезентують регіони нашої країни.

Також на площі було встановлено кілька пам’ятників, присвячених подіям російсько-української війни: скульптура «Протистояння», дзвін Миру, пам’ятник загиблим воїнам. На початку площі та навпроти неї є два мурали: «Мілана» (зображення маленької маріупольчанки, яка постраждала від обстрілу мкр Східний 2015 року, нині стінопис знищений окупантами) і «Назустріч щастю» (підіймає тему домашнього насилля та протистояння йому).