Леонтій Хонахбей – народний надазовський поет
В історії та культурі українського народу статус головного народного поету закріплений за Тарасом Шевченком. Його поезія стала популярною задовго до створення сучасних шкільних програм з літератури. Вірші Тараса Григоровича знаходили відлуння у більшості читачів та слухачів, в першу чергу, за рахунок їх наближеності до справжнього життя більшої частини українського народу. Теми любові, неволі, природи та особливостей тогочасного суспільства були цікаві не лише літературознавцям, а й звичайним людям, які бачили у віршах правду життя.
Для багатьох це невідомо, але у середовищі надазовських греків була людина зі схожою біографією та творчім шляхом. Ім’я цієї людини – Леонтій Хонахбей. Його життєвий шлях розпочався 22 вересня 1853 року, в одному з найбільших грецьких сел Надазов’я – Сартані, у родині незаможних селян, ставши четвертим і наймолодшим членом родини.
У віці семі років його батьки померли, і вже з цього віку він пішов у наймити. Робота у такому віці стояла на заваді здобуття початкової освіти, тому школу майбутній поет не закінчував.
Постійна нестача коштів для життя штовхала молодого наймита до пошуку додаткової роботи, яка була причиною чисельних мандрівок по селам надазовських греків. Постійне спілкування з урумами та румеями дозволило засвоїти обидві ці мови, що значно розширювало можливості роботи та розуміння народних пісень, які були складені на цих мовах.
Саме завдяки своїм пісням Леонтій Хонахбей отримав першу популярність серед надазовських греків. Постійний пошук роботи у різних селах став додатковим трампліном впізнаваності Хонахбея, оскільки його оригінальна вдача та виконання пісень користувалась попитом та повагою серед греків Маріупольщини.
Але свою популярність Хонахбей отримав не лише за рахунок виконання вже існуючих пісень. Він є автором багатьох творів написаних власноруч, як на урумській, так і на румейській і на елінській мові, які активно використовувались населенням Маріупольського регіону. Творчість автора була тісно пов’язана з місцевим життям і використовувала для створення сюжетів творів біографію самого Леонтія Хонахбея. Це факт дозволяє реконструювати його життя не лише по згадкам його сучасників, а і на основі його, фактично, автобіографічних творів.
Вже починаючи з 16-17 років він починає складати жартівливі та сатиричні епіграми, а також свої перші пісні. Завдяки великій дослідницькій роботі Кассандри Костан можна з’ясувати, що перша відома пісня Хонахбея була написана у 1870 році, коли Леонтію Хонахбею було всього 17 років. Ця пісня – «На чужину» – була написана з приводу його від’їзду з малої батьківщини у пошуку нової роботи.
Пошук роботи на чужині був пов’язаний з тим, що більша частина жартівливої та сатиричної творчості молодого поета користувалась великим попитом, а основним об’єктом «нападів» Хонахбея була місцева сартанська влада. У цьому «протистоянні» з сільською владою Хонахбей був змушений покинути рідні землі по причинам постійних неладів з місцевими можновладцями.
Таким чином, вдале та гостре висміювання впливових односельчан стало причиною переїзду з Надазов’я до Чорномор’я, де, за власними спогадами, Хонахбей сподівався пропрацювати 7 років та заробити певний капітал. Але життя в іншому регіоні йому не сподобалось, тому вже через півроку поет-сатирик повернувся до рідного регіону, вибравши для своєї роботи місто Маріуполь.
Проте, працевлаштування в Маріуполі виявилось неможливим. Звернувшись по допомогу у пошуку роботи до своїх маріупольських родичів, Леонтій отримав відмову по причині своєї малописемності (нагадаємо, що Леонтій Хонахбей не ходив до школи). Відмова стала причиною виїзду з Маріуполя та повернення до рідного села – Сартану.
Повернення у рідні краї було пов’язано не з міркуваннями щодо місцевого патріотизму та пошуку роботи, а зі «справами амурними». У рідному селі проживала дівчина, любов до якої відігравала у житті Хонахбея не останню роль.
Першу любов поета звали Марія Кушкош, але молодому Леону не пощастило одружитися з нею, бо її було віддано заміж з сина одного з сартанських багатіїв. Про почуття та наміри Хонахбея знало багато людей, тому перед весіллям, частина місцевих чоловіків-родичів майбутнього чоловіка, покликали Леонтія до будівлі волості, де сильно його побили та засадили у холодну (сучасний аналог – на підвал).
Цілком зрозумілим є те, що дана подія справила величезне враження на молодого Леонтія Хонахбея (на момент цих подій йому не було і 20 років). На думку Кассандри Костан, цей епізод вплинув і на психологічне здоров’я молодої людини про що можна зробити висновки спираючись на матеріали його автобіографічної п’єси. Згідно з його подальшою творчістю, любов до Марії переслідувала все його життя, а ж до старих років. Образ цих двох закоханих уславився і зробився відомим через його пісні, один з циклів яких носить промовисту загальну назву – «Про Марію та Леона».
Протягом 1871-1877 цей цикл поповнився наступними піснями: «Перше кохання у Хонахбеїв» (1871 р.); «Пісня Марії, коли вона хотіла добитись розлуки» (1872 р.); «Після одруження Марії» (1873 р.); «Марія – втіха» (1874 р.); «Після одруження в домі чоловіка» (1874 р.); «Коли прийшла з чоловіком (до Леона) брати в борг гроші» (1877 р.)
Подальша доля Хонахбея не стала більш спокійною. 1874 рік запам’ятався у надазовськогрецьких селах першим призовом до війська Російської імперії. Для багатьох місцевих греків ця подія стала справжнім ударом, оскільки останні 100 років перед цим грецьке населення звільнялось від призову до армії на підставі грамоти Катерини ІІ.
Під час рекрутського набору, зазвичай, у багатьох місцевостях, у рекрути віддавали тих чоловіків, які створювали постійну соціальну напругу на селі (чи на деревні). Так поступила і місцева влада по відношенню до Леонтія Хонахбея, який не припиняв висміювати і дратувати можновладців. Леона було записано до рекрутів, хоча за віковими показниками його не мали права подавати на призов (в ті часи армія формувалась за рахунок призовників віком від 21 року, а Леону було 20 років). Проте Хонахбею пощастило оминути лави армійської служби завдяки тому, що він вдало витягнув жереб під час кінцевого жеребкування рекрутів.
З цього моменту починається новий етап життя сільського поета. 1 липня 1875 року Леонтій тимчасово переселяється до Маріуполя, в якому широко розгортається торгівля зерном, через міський порт. Хонагбей робить спроби «вписатися у ринкові відносини», але програє конкуренцію місцевим торгівцям та терпить крах у якості підприємця. Однак, в житті Леонтія відбувались і позитивні якісні зміни, завдяки самостійній роботі, йому вдалось опанувати початкову освіту, що дозволило знаходити більш привабливі вакансії для своєї роботи.
Незважаючи на невдачу у власній справі, Леон подається на роботу до маріупольського купця Гоффа, який займався закупівлям збіжжя у місцевих селян та його продажом за кордон. Під час роботи на Гоффа Хонахбей встиг побути і водовозом, і доглядачем у дворі самого купця, і посередником між селянами-постачальниками та самим Гоффом.
Добре себе зарекомендувавши Леонтій отримав нову роботу – Гофф відрядив його у села, де той мав займатися самостійною закупівлею зерна у селян повіту. В цей період для Хонахбея була встановлена заробітна плата у 700 карбованців на рік, що було досить великою сумою, особливо для вихідця з села.
Переїзд до Маріуполя став досить важливим етапом життя не лише у зв’язку з новою роботою, а і у моментах пов’язаних з його творчістю. Цілком зрозумілим є і те, що у Маріуполі останньої чверті ХІХ століття культурне життя було набагато більш розвинене ніж у навколишніх селах – у місті працював театр, а у концертних залах міста відбувались постійні виступи гастролюючих артистів.
Одна з таких подій, маріупольський показ вистави Івана Котляревського «Наталка Полтавка», наштовхнув Хонахбея на ідею створення подібної п’єси про його життя та невдачу у справі одруження на Марії. І, приблизно у 1882 році Леонтій Хонагбей написав свою драму румейською мовою під умовною назвою «Грецька п’єса».
Стосовно цього моменту його творчого життя, надазовська грекиня Кассандра Костан провела історичне дослідження, яке дозволило дійти наступних висновків: усталити точний рік написання п’єси складно, оскільки описані в ній події відбуваються на початку 1871 року, а остання дія – через сім років після того як він переїхав до Маріуполя – у 1882 році. Окрім цього, в останній дії Хонахбей запрошує Марію подивитись на «Наталку Полтавку», наголошуючи, що ця п’єса подібна до їхньої історії – «побачивши її одного разу, від плачу не міг очей відкрити». Це, по-перше, дозволяє припустити, що «Наталка Полтавка» стала причиною написання власної роботи, а по-друге – з’ясовує, що побачити п’єсу Котляревського в Маріуполі він не міг раніше 1882 року.
Дивлячись на успіхі в роботі Леонтія, його родич Яманди, до якого Хонахбей звертався у пошуках роботи після свого повернення з Чорномор’я, подарував Леону корчму. У цьому моменті не зрозуміло, чи став Леонтій повноцінним власником корчми, чи йому дали корчму для управління та отримання частини прибутків.
Але Леону не була до вподоби праця в одному місці, тому керувати та торгувати у корчмі він поставив найманого робітника, а сам повернувся до закупівлі зерна у селах Надазов’я. Проте, сама корчма відіграла у житті Хонахбея не останню роль.
Під час одного з візитів до корчми, де Леон проводив час зі своїм другом Стеляном Хараман, Стелян звернув увагу, що Леон не молодшає і на його голові вже з’являється сивина. За матеріалами Кассандри Костан, Хонахбей йому відповів словами власної пісні: «Поки забуду Марію, моє волосся побіліє». Після цього, Леонтій, начебто, сказав, що зараз вийде на вулицю і візьме дружиною першу зустрічну жінку. Першою зустрічною виявилась дівчина, яка торгувала на вулиці бубликами, Леон запитав як її звати, звідки вона, чи кохає вона когось та чи може одружитися на ньому. Цією дівчиною виявилась Уля з села Новосанжарівка, Кобеляцького повіту, Полтавської губернії. Ця дівчина і стала дружиною Леонтія Хонахбея, який одружився 1890 року, у віці 37 років. Достовірність історії пошуку дружини може викликати питання, але фактом залишається зміна статусу Леонтія – він став справжнім чоловіком.
Його дружина почала працювати у корчмі Леона, а він сам продовжував роботу на Гоффа, яка дозволила йому за кілька років збудувати собі будинок з двома крамницями. Будівництво будинку та крамниць – зайве підтвердження гарних заробітків Хонахбея у справі торгівлі збіжжям. Але працювати у власних крамницях Леонтій Хонахбей також не захотів, і знайшов для цього дуже незаможного чоловіка. Судячи з усього, вибір робітника був пов’язаний з тяжкою долею самого Леонтія, який хотів допомогти людині, яка також була в скрутних умовах. Але сподівання Леона не виправдались, і з таким робітником магазин швидко припинив своє існування.
Для того щоб продовжувати свої справи, Леонтій Хонахбей вирішив взяти позику у банку та закласти свій будинок. Отримавши 3000 карбованців він спробував виправити своє фінансове становище, але не впорався і не зміг повернути гроші до банку. 1901 року його майно було продано на аукціоні і Леон повернувся до свого початкового фінансового статусу – він перетворився на бідняка.
Ці фінансові труднощі знайшли відображення у творчості, були написані вірші присвячені його банкротству та фаталістично-філософським настроям: «Знайшов – не радій, загубив – не плач».
Банкротство стало фундаментом для появи додаткового циклу пісень 1900-1906 року: «Банкротство Л.Хонахбея» (1900-1901 р.); «Повідомлення з Таганрозького Округового Суду», «Бог прокляття надіслав…», «Е, маре» облудний світ», «Ре, коли в душі вогонь горить» та жартівливі пісні «Коли я був маленьким», «Хорова пісня з імен» (написані 1903 р.); «Некролог Віктора Шпака» та «Пісня про Петра Авраамовича Хартахая взята з «образу» його життя» (1904 р.), «Драматичний некролог Костянтина Мадин» (1906 р.), а також твір авторства Дем’яна Бгадіци «Про життя Л.Хонахбея».
Потрібно зазначити, що, за переказами, Леонтій Ханохбей завжди пам’ятав про своє незаможне походження, тому намагався, за можливості, допомагати тим людям, які в силу обставин потребували допомоги та підтримки. Це відбувалось і у часи його заможного життя, і навіть після його фінансового краху у 1901 році.
Після втрати будинку він продовжив працювати та допомагати потребуючим, надаючи гроші та підгодовуючи бідняків. Репутація добродія зіграла на користь Леона і один з його племінників (а у його родині залишався старший брат та дві сестри, які мали дітей) дав йому грошей для облаштування нового будинку. На ці гроші він збудував собі хатку, в якій почав торгувати вугіллям.
Окрім цього, не зупинявся і його творчій шлях, 1902 року був написаний прозовий уривок «Мандрівка по грецьких селах Маріупольського повіту професора Попандопуло та Хонахбея», в якому описувались села надазовських греків, мови та їх звичаї.
У 1915 році Леонтій Ханохбей поховав дружину. Родина Ханохбеїв не мала дітей, тому після 1915 року Леон залишився сам. Проте, як згадували сучасники, він був бадьорий для своїх років. Але, незважаючи на бадьорість, смерть настигла поета несподівано. У серпні 1918 року Ханохбей захворів на шлунок, і його відвезли в лікарню. Під час його обстеження лікар помітив, що у пацієнта тремтіли руки і вирішив, що це симптоми холери.
На той час холера була дуже небезпечною хворобою, від якої не один раз потерпав Надазовський регіон та сам Маріуполь, тому опасання лікаря були дуже високими. Водночас, свідки тих подій казали, що руки у Леонтія тремтіли задовго до хвороби в силу віку та здоров’я. Одначе, за однією з версій, з метою запобігання епідемії, нібито, Хонахбея було отруєно в лікарні та поховано на маріупольському кладовищі. Ось такі превентивні засоби у боротьбі з епідемічними хворобами.
Незважаючи на таку смерть та скрутне матеріальне становище останніх років життя Леонтія Хонахбея, його творчій наробок не зник, а був найдений під час дослідження Кассандри Костан, та досить докладно описаний. Завдяки її роботі у нас є відомості та матеріали творів авторства Л.Хонахбея.
К. Костан скопіювала матеріали п’єси Хонахбея, вісім пісень з циклу «Про Марію та Леона», сім автобіографічних пісень, прозовий уривок «Мандрівка по грецьких селах Маріупольського повіту професора Попандопуло та Хонахбея», кілька пісень про інших мешканців Надазов’я та інші творчі матеріали.
