Маріупольська архітектура. Імперський період
Архітектура Маріуполя пройшла кілька етапів розвитку, та не завжди ці етапи йшли один з одним. Є приклади коли два архітектурних стилі розвивалися паралельно, наприклад, промислова архітектура з’являлась на території сучасного Маріуполя одночасно з класицизмом та модернізмом.
Звісно, що найбільш цікавим районом міста для вивчення питання архітектури в Маріуполі є його стара частина – історичний центр міста. Велика кількість приватних будинків на цих вулицях була побудована ще на початку ХІХ століття, а зведення «нових» будівель відбувалося до 10-х років ХХ століття.
Більшість таких будівель це приватні будинки, маєтки та доходні дома. Для розробки цих проектів архітектори та будівельники користувалися «прикладними» проектами – аналог сучасного типового проекту, де було мало місця для індивідуалізму: кількість вікон повинна була відповідати єдиним вимогам (вікон не могло бути 2 або 4 – лише непарна кількість), але за бажанням замовників було можливо додати особливих рис для зовнішності будівлі.
«Прикладні» проекти були єдиними та обов’язковими для усієї Російської імперії, про серйозність та важливість дотримання цих проектів каже той факт, що введення цього правила відбулось окремою постановою Правлячого Сенату (вищого державного органу).
На прикладах вище можна побачити однакові будівлі за своєю архітектурою та кінцевим призначенням – алкогольні склади Маріуполя та Черкас.
Але, все одно, фасади отримували пілястри, рустику, портики та фронтони. За бажанням (та за окрему плату) для оформлення фасаду використовували різноманітні решітки, навіси та медальйони. В середині ХІХ століття архітектори почали відходити від старих правил та, навіть, робили парну кількість вікон.
Для возведення будинку потрібно було виконати певну кількість вимог. Усі міські будівлі повинні були бути кам’яними або дерев’яними, але фундамент був потрібен лише кам’яний. Важливо зрозуміти, що міська будівля – це не приватний будинок, тому у центральній частині міста можна побачити приватні будинки з саманної цегли, яка не вважається ані камінням, ані деревиною. Міські будівлі це, наприклад, школа або міська управа.
До того як закласти фундамент необхідно було отримати відповідний дозвіл від міської влади. Питанням дозволів опікувався окремий чиновник – міський архітектор. Серед останніх архітекторів Маріуполя можна назвати Самуіла Бера, Арнольда Емеріка та Віктора Нільсена.
Окрім цих архітекторів, до створення архітектурного обличчя міста долучались і архітектори з інших міст: П. Македонський (брав участь в проектуванні Харлампіївського собору), Ю. Мазуркевич, Г. Шляхов, інженер Вільфард та Н. Толвінський (автор проекту Олександрівської чоловічої гімназії).
Цікавим фактом є те, що найменша кількість обмежень на архітекторів накладалась під час роботи над проектами культових будівель. Можливо, що це один з факторів, чому в нашому місті було збудовано близько 15 храмів різних конфесій, кожен по окремому оригінальному проекту.
Наприкінці ХІХ століття на прикладі Маріуполя можна прослідити кількісно-якісні зміни: збільшилась кількість грошей на руках у заможного населення міста та відбулась якісна зміна у підході до створення нових архітектурних проектів. Місцеві купці почали активно розбудовувати власні маєтки, іноземці будували будівлі для власних проектів, а збільшення ролі Маріуполя як торгового та логістичного центру було причиною появи нових готелів та гостьових домів.
Для спорудження перелічених будівель вже не використовувалися «типові» проекти. Місцеві та іногородні архітектори активно використовували стилі класицизму, бароко, готики та модернізму. Такі приклади можна знайти на Гамперівському узвозі, у будівлі технічного училища (напроти Центрального ринку), на вулиці Торговій, Георгіївській та Бондарній.
До найбільш відомих будівель збудованих у цей період можна віднести маріупольську водонапірну вежу, маєток та дохідні будинки родини Хараджаєвих, архітектурний ансамбль Олексанрівської та Ринкової площі. На вулицях поряд також є яскраві приклади маріупольського різноманіття в архітектурі – Епархіальне жіноче училище (І корпус ПДТУ), Будинок інвалідів І Світової війни (Маріупольський краєзнавчий музей), портова митниця (ІV корпус ПДТУ) та будинок Регіра.
Цікаво, що в радянський період велика кількість будівель збудованих до 1917 року була зруйнована. Причинами цього, у 1930-х роках, була боротьба з релігією – в рамках цієї «боротьби» були зруйновані усі храми в історичному центрі міста. Інші будівлі з центральної вулиці Маріуполя не пережили 1943 рік та були розібрані у роки післявоєнної відбудови. Сучасні «сталінки» на проспекті Миру, театральному кільці та вулиці Куінджі збудовані на місці де знаходились будівлі з історичної забудови Маріуполя.
