Маріупольська архітектура. Житлове будівництво
Маріуполь є прикладом міста, кількість населення якого збільшувалося у кілька разів під час подій пов’язаних з процесами індустріалізації, але що відрізняє наше місто від інших, це кількість таких «хвиль» збільшення населення. У Маріуполі таких хвиль було три: під час появи перших металургійних заводів наприкінці ХІХ століття, у роки радянської індустріалізації 1930-х років та після 1950-х років, коли металургійні заводи міста почали розширювати власне виробництво.
Кожне таке збільшення населення було пов’язано зі збільшенням житлової площі, яке нам цікаво з точки зору архітектури. За часів імперії для робітників у заводських колоніях будували цегляні будинки барачного типу, у яких проживали робітники та персонал середньої ланки. Ці будинки використовуються до наших днів, але вже не у якості бараків, а у якості багатоквартирних будинків. Територіально вони розташовуються у Кальміуському районі міста вздовж Нікопольського проспекту.
За часів радянської індустріалізації ситуація з житловим питанням була гірша, збільшення населення міста було пов’язано не лише з відновленням діяльності заводу Ілліча та будівництвом «Азовсталі», а ще й з Голодомором 1932-1933 років. У ті роки в Радянському Союзі проходили не лише процеси індустріалізації, а ще й спроби «швидкої» урбанізації населення – у зв’язку з масштабними хлібозаготівлям на селі, з початком Голодомору сотні тисяч селян уходили в міста, де була можливість отримати пайку хлібу за робочу зміну на виробництві або будівництві.
Оскільки за короткий час збудувати необхідну кількість житла було неможливо, люди селилися в саморобних бараках, землянках, у комунальних квартирах та гуртожитках. Пріоритетність в отриманні житла надавалася партійному та заводському керівництву, а також працівникам НКВС.
Після ІІ Світової війни та відбудови міста, яка закінчилася у середині 1950-х років відбулись зміни у архітектурному обличчі міста та у підході до вирішення житлового питання. Подією, яка вплинула на майбутній вигляд більшості міст в СРСР, був прихід до влади Микити Хрущова та його бачення вирішення житлової проблеми в містах Радянського Союзу. Завдяки впливу керівника ЦК КПРС у Маріуполі (та інших населених пунктах) почали зведення дешевого, але особистого житла для населення.
За зразок «хрущовки» були взяті європейські приклади будівництва житла для працівників. Але важливо розуміти, що наприкінці 1950-х років в СРСР було не кілька тисяч сімей, які не мали власного житла, а мільйони (!) сімей. Для забезпечення будівництва нових будинків були потрібні величезні кошти, які намагалися економити за рахунок будівельних матеріалів під час будівництва. Таким чином на територіях з різними кліматичними умовами з’явилися однакові будинки – від Берліну і до Далекого Сходу, від субтропічного Закавказзя до полярних широт на Півночі.
В Маріуполі «хрущовки» розташовані у кожному районі міста, проте, незважаючи на прагнення економії, у нас в місті є приклади «хрущовок» збудованих не з бетонних панелей, а з цегли. Це не дуже поширений тип будинків, але певні підприємства будували для своїх потреб більш дорогу версію «хрущовки».
Але в нашому місті є ще один приклад типової радянської житлової забудови, яка також має назву, що є похідною від прізвища радянського генсеку – “брежнєвка”.
Леонід Ілліч Брежнєв був наступним, після Хрущова, керівником СРСР. Часи його правління розтягнулися майже на 20 років та отримали назву “застою”. Проте, з економічної точки зору, цей період був для Радянського Союзу роками економічного зростання. І це вплинуло і на державне будівництво житла.
Як і “хрущівки”, “брежнєвки” є у кожному з 4 маріупольських районів, проте з’явились вони фактично через 10 років після них. Пов’язано це було також з металургійними підприємствами та зі змінами політичного курсу – впровадженням “розвиненого соціалізму”, символом якого стали панельні 9-ти поверхівки.
Головними відмінностями цих будинків від попередніх була кількість поверхів, а як наслідок – наявність лифту. Окрім цього, в 9-ти поверхівці квартири мали кілька конфігурацій (1-кімнатні, 2-кімнатні та 3-кімнатні), значну більшу за площею кухню та великі сходові майданчики.
Будинками такого типу забудовувалися вулиці на околицях міста: 232 квартал (у місцевому жаргоні “на Пентагоні”), проспект Леніна (сучасний проспект Миру), проспект Будівельників, бульвар Шевченко та вулиці на Лівобережному районі Маріуполя. Так, наприкінці 1960-х – початку 1970-х років ці вулиці знаходилися на адміністративних кордонах міста. Саме після будівництва нових районів 9-ти поверхівок Маріуполь досяг свого максимуму у кількості населення, з цифрою понад 500 000 людей.
Можливо зараз для багатьох з нас сірі панельні будинки здаються атавізмами минулого, які псують автентичний вигляд міста, проте роль ціх 5-ти та 9-ти поверхівок для людей 1960-х та 1970-х років була надважливою. Зараз складно уявити, але величезна кількість нового міського населення проживала у дуже незручних умовах бараків, гуртожитків та комунальних квартир де не було особистого кухонного простору, власного душу/ванни або туалету. Саме тому, коли ви бачите таку панельку в інших містах України, варто розуміти, що перші власники цих квартир вважали за щастя отримати квартиру, де можна було жити приватним життям, а не насолоджуватися “перевагами” коммунального співіснування декількох сімей в одному приміщенні.
