Надазовський Панаїр. Свято на перетині християнства та язичництва

У попередньому дописі висвітлювалось питання поступової асиміляції кримських християнців-переселенців, але водночас з мовною асиміляцією грецьке населення Російської імперії виявляло певну етнічну стійкість. Автор етнографічного нарису Катеринославської губернії Бабенко Василь Олексійович в 1905 році писав, що у надазовських греків, попри усе, при різноманітних святах зберіглося більше обрядів, в порівнянні з іншими народами регіону. Обряди супроводжували греків протягом усього їхнього життєвого шляху – від народження та до смерті.

Ця риса помітна в грецьких селах до останнього часу. Наприклад, стара грецька традиція храмового свята – Панаїра. Це одне з основних грецьких свят, яке не поступалося за значимістю Великодню та Різдву. Назва «Панаїр» ймовірно виникла від давньогрецького слова «збираю», або від слова «Панагія», що є епітетом імені Богоматері, а також назвою, що відноситься до багатьох її іконографічних образів.

Панаїр – це спільний обід з нагоди престольного свята, обід супроводжувався різними ритуалами та молитвами. Головну турботу щодо влаштування Панаїра брав на себе хтось із заможних мешканців села – ватаірджи. На кожному Панаїрі оголошували ім’я того, хто береться за організацію урочистості наступного року. Оскільки ця подія була важливою, то і його організатори ставали певними авторитетами місцевого рівня, організація свята була шановним обов’язком, тому у певних випадках черга для організацію свята могла бути розпланована на кілька років уперед.

Передача обов’язку провести Панаїр була настільки важливою, що для неї існував окремий обряд: священик, який обов’язково був присутній на церемонії передачі права проведення панаїру, давав майбутньому розпоряднику п’ять шматочків хліба.

За день до свята, в будинку, де назначалась урочистість, збиралися жінки із сусідніх будинків та родичі господині з родини організаторів, щоб допомогти їй приготувати обід до свята. Роботи було надзвичайно багато, треба було нагодувати всіх бажаючих – майже все село, а також гостей з інших сіл.

Столи накривалися просто неба, оскільки Панаїр завжди проходив у теплу пору року. Починався Панаїр із молитви, для якої запрошували священика. Після молитви приступали до обіду: на столи подавалися страви, приготовані господинею та її помічницями, а також принесені гостями. Багато хто жертвував до цього дня тварин – овець або кіз, а сам господар (якщо він міг це фінансово дозволити) різав бичка, якого вирощував спеціально для цього дня.

Ці жертви мали своє призначення: вони відбувалися з метою позбавлення від нещасть у майбутньому. Крім різних страв, на столи подавали бузу – слабохмільний напій, що готувався до Панаїру з просяного або кукурудзяного борошна.

Після обіду починалися гуляння, які проходили з музикою, піснями і танцями. Завершувалося це свято різнивидом боротьби, яку селах іменували татарським словом «куреш».

Боротьба куреш і досі залишається шанованим греками звичаєм. До повномасштабного вторгнення він проводився у більшості грецьких сіл на Донеччині. Змагання борців влаштовувалося або на площі в самому селі, або за селом. У цьому місці мотузками оточувалося велике коло, в якому й змагалися борці. Вагова категорія при цьому в розрахунок не приймалася, а правила були схожі з правилами сучасної вільної боротьби. Здолавши трьох супротивників (для цього необхідно було покласти суперника на лопатки) отримував головний приз – хурбан – живу вівцю, іноді встановлювалися і грошові призи.

За межами кола розміщувалися вболівальники, які оцінювали борців або висловлювали свою незгоду з діями судді. На боротьбу збиралося все село: чоловіки, жінки і діти. На куреш приїжджали глядачі та борці з інших грецьких сіл та Маріуполя. Крім суто спортивного значення у житті села та його мешканців, куреш мав і інше значення: як і на будь-якому великому святі молоді хлопці та дівчата придивлялися один до одного та відбувалися знайомства. Важливість цього фактору не зовсім ясна сучасним людям, але для представників тієї епохи вона була зрозумілою, в сільському житті було не дуже багато вільного часу та можливостей проведення свят.

У багатьох грецьких селах Донецької області організація курешу залишилася такою, якою вона була і сто, і двісті років тому: жителі з-поміж старожилів-чоловіків обходять сільські двори, збираючи гроші на купівлю овець та призів. Саме із цих грошей купували й продукти для спільного обіду, а ось вже дефіцит продуктів покривався за рахунок самого організатора Панаїра.

Цікавими та захоплюючими були й стрибки на конях – хучі. Проходили вони або великим колом, або за заздалегідь наміченим маршрутом. Переможець у хучі отримував голову та шкуру бика.

На прикладі Панаїру багато істориків і краєзнавців зауважують, що в культурі надазовських греків збереглися залишки культури Стародавньої Греції, з усіма жертвопринесеннями, спортивними святами та спільними бенкетами.

Таке збереження традицій з язичницького минулого характерно для багатьох сучасних християнських народів, наприклад українське святкування Івана-Купала з стрибками через вогнище, пошуком папороті та ворожінням набагато більше схоже на язичницьке свято, ніж на християнське православне свято.

Незвичною особливістю Панаїра є те, що він увібрав в себе характерні риси античних язичницьких свят та велику кількість особливостей характерних для тюркських народів. Боротьба «куреш» поширена саме у таких народів: киргизів, казахів, узбеків, кримчаків та татар. Звичай «хучі» також відноситься до розваг та звичаїв народів степу, в житті яких коні відігравали важливу роль.

Така сукупність різних характеристик може бути свідченням того, що довгий період життя у Криму вплинув не лише на мовні особливості кримських християн. Свято Панаїру, яке своїм корінням сягає часів Стародавньої Греції, трансформувалося у християнське свято, яке, в свою чергу, вже у кримському багатокультурному суспільстві увібрало в себе місцеві традиції святкування та розваг.

Кримський півострів кілька століть був місцем, де пересікалися європейські та азійські торгові маршрути Великого Шовкового Шляху, цілком логічним є припущення про те, що Крим був місцем де пересікалися не лише економічні питання представників різних народів, а й культурні особливості.

Варто пам’ятати та усвідомити, що ті 250 років існування греків у Надазов’ї, це лише частина від того проміжку часу, який греки проживали у Криму, постійно контактуючи з іншими народами…