Найдавніші назви Азовського моря

Назва нашого регіону походить від назви Азовського моря, узбережжя якого стало, за різних обставин, будинком для багатьох народів. Однак, звичне нам сьогодні море було таким не завжди – його географія, характер, назва і сприйняття людьми змінювалась протягом кількох тисячоліть. Наприклад, те що ми зараз, одностайно, вважаємо морем, сприймалось багатьма вченими доби Античності як велике гирло Дону.

Крім цього, як і будь-який топонім, його назва видозмінювалась кілька разів. Саме цей момент одночасно і ускладнює збір та вивчення його історії, але і робить її надзвичайно цікавою. Прикладом цього є матеріали дослідження Олександра Трояна – історика і краєзнавця родом з Надазов’я.

Для багатьох з наших сучасників часи Античності здаються далекими з огляду на хронологічний період та його віддаленість від ХХІ століття, окрім цього активно працює стереотип “де ми, а де Антична Греція?”. Однак, матеріал пана Олександра Трояна зможе докладно і на прикладах пояснити, що навіть і далеких античних полісах знали про наше море, і що найголовніше, сприймали цю територію як околиці відомого їм світу, що, також, можна сприймати як певну залученість цієї території до античної цивілізації.

Однак, важливим у цій роботі є не лише наведення прикладів з історичних джерел. На думку редакції, головною темою є спроба з’ясувати походження однієї з назв Азовського моря – Меотиди. Отже, пропонуємо ознайомитися з цим матеріалом та почерпнути нову інформацію про наше Надазов’я.

Унікальне море

Азовське море особливе у багатьох відношеннях, проте думка, що воно найменше у світі, зовсім хибна. Насправді на нашій планеті існує два десятки морів менших розмірів, і не треба далеко ходити (чи плисти), аби підтвердити це – досить поглянути на карту та порівняти Азовське море з Мармуровим. Мармурове море (стародавні греки називали його Пропонтидою, сучасні турки – Мармара денізі) за площею в декілька разів менше за Азовське. А от відомості про мілководність Азовського моря відповідають дійсності: його максимальна глибина не перевищує 13 метрів, середня ж становить усього 6 – 8 метрів. Тобто досвідчений пірнальник дістанеться дна у будь-якому місці моря.

Жодне море в світі не віддалене так від океану як Азовське. Щоб пройти, наприклад, з Атлантики до Маріуполя, кораблеві треба попасти через Гібралтарську протоку (в античні часи її називали Геркулесовими Стовпами) в міжматерикове Середземне море і перетнути його із краю в край, потім слід попрямувати через протоку Дарданелли в Мармурове море, далі через Босфор проникнути до Чорного моря, дістатися досить вузької Керченської протоки і потрапити в  напівзамкнуте Азовське море. Врешті-решт, відстань від Гібралтару до Маріуполя становить більш ніж 3700 кілометрів.

Азовське море також одне з найменш солоних. Як відомо, середня солоність світового океану становить 35 проміле (тобто в 1 кілограмі морської води є 35 грамів розчинених твердих речовин). Солоність же Азовського моря зазвичай складає 11 проміле, в окремі роки вона підвищується на декілька одиниць – хіба що Балтійське море має меншу солоність. Значне опріснення Азовського моря пов’язується в першу чергу з двома досить потужними річками – Доном і Кубанню.

Винятковість Азовського моря полягала також у його продуктивності. Простіше кажучи, воно було дуже багате рибою. Проте, починаючи з середини 50-х років ХХ століття, картина змінилася, і сказати, що рибні запаси Азовського моря дуже скоротилися, це не сказати нічого. Екологи зараз стверджують, що ресурси моря практично знищені,  а «з 40 промислових видів риб для повноцінного вилову лишилося тільки три (тюлька, бичок і хамса)».

Азовське море влітку добре прогрівається, проте холодної зими може вкритися кригою. Cтарожили розповідали, як ще на початку ХХ століття мешканці наших сіл їздили по замерзлому морю кіньми на санях до Бердянська, навіть «добиралися льодом до Должанки», тобто станиці Должанської, розташованої на Довгій косі, що на Кубані.

Прикметно, що в Стародавній Греції, де звикли до комфортного середземноморського клімату, вважали Приазов’я надзвичайно холодним краєм. «Батько історії» Геродот Галікарнаський (він жив у 5 столітті до нашої ери) пише в четвертій книзі своєї «Історії» про нашу землю: «В усій цій країні… зима настільки сувора, що нестерпний мороз триває вісім місяців, так що коли проллєш воду, то від цього на землі не буває болота, але коли розпалиш вогонь, може бути багнюка. Море замерзає, а також і ввесь Кіммерійський Боспор [Керченська протока]. І скіфи, що живуть по цей бік рову [протоки], переїжджають по льоду цілими громадами на своїх возах через протоку, до сіндів. Така сувора зима триває там вісім місяців без перерви, а впродовж інших чотирьох місяців там уже не так холодно… Їхні коні добре витримують цю сувору зиму, але віслюки і мули зовсім не витримують її…»

Протягом тисячоліть навколо Азовського моря вирували дивовижні історичні події. На його берегах в різні часи мешкало багато племен і народів. І все це певною мірою знайшло відбиток у топонімах, тобто назвах проток і заток, лиманів, мисів, піщаних кіс, річок, населених пунктів на берегах і, зрештою, численних власних іменах самого моря (фахівці з топоніміки називають останні пелагонімами).

Греки на берегах Меотиди 

Знаннями про те, як Азовське море називалося в стародавні часи, ми зобов’язані грекам.

В архаїчну епоху, тобто у VIII – VI століттях до нашої ери, сталося неймовірне розширення грецького світу: в Південній Італії й на Сицилії, в Південній Галлії  та Іспанії, в дельті Нілу, на берегах чорноморських проток і Мармурового моря – скрізь з’являються грецькі поселення. Це час Великої грецької колонізації. Згодом видатний філософ Платон у діалозі «Федон» вкладе в уста Сократа дотепні слова про те, що греки юрмляться на берегах Середземного моря, наче жаби навколо болота.

На берегах Чорного моря греки з’являться у VII столітті до нашої ери. Треба сказати, що до Великої грецької колонізації, тобто ще в так звані «гомерівські часи», елліни уявляли світ як ойкумену (знайому землю), оточену звідусіль Океаном – величезною рікою, потужним круговим потоком, на берегах та островах якого мешкають істоти потойбічного світу. Вважалося, що Дарданелли та Босфор ведуть саме туди. Зовсім не випадково в міфах про аргонавтів підкреслювалася особлива небезпека для мореплавців при виході з Босфору (греки називали його Боспором Фракійським) в Чорне море: тут їх начебто зустрічали Сімплегади – плаваючі скелі, які, змикаючись, трощили кораблі.

Оcь чому до появи власних колоній на Чорному морі греки називали його Понтом Аксинським, тобто «Негостинним морем», до того ж перші враження від його відвідування були не завжди позитивними, оскільки клімат тут виявився більш суворий, ніж в Елладі, та й тубільці на прилеглих землях відзначалися невгамовною люттю та ворожим ставленням до чужоземців (у греків же був кодекс гостинності). Пізніше, в VI столітті до нашої ери, Чорне море стало зватися Понтом Евксинським, тобто «Гостинним» – грецькі моряки та колоністи в ньому вже добре освоїлися. І ця назва – Понт Евксинський – збережеться на західноєвропейських картах аж до ХVIІІ століття.

На чорноморських берегах більшість колоній заснували жителі Мілета – найбагатшого поліса (міста-держави) Іонії, що розташовувалася на східному узбережжі Егейського моря. Зараз це територія Туреччини, а тоді, в добу Великої грецької колонізації, Іонія була важливою складовою грецького світу. Життя в Мілеті вирувало, з нього повсякчас відправлялися експедиції у пошуках нової батьківщини, родючих земель і щасливого життя. Вірогідно, саме жителі Мілета дісталися першими Азовського моря. Линули морською гладінню грецькі кораблі, гребці налягали на весла, а з високих круч із здивуванням і навіть острахом слідкували за ними воїни-кочівники – господарі надазовських степів…

Грецькі колонії виникають на кримському й таманському берегах Керченської протоки (згодом, приблизно в 480 році до нашої ери, тут постане Боспорське царство), пізніше в гирлі Дона з’являється місто Танаїс (Дон теж називався тоді Танаїсом). В сучасній багатотомній «Кембриджській історії стародавнього світу» відомий  дослідник грецької колонізації А. Джон Грехем зазначає: «Вірячи у своїх богів, а тому і в самих себе, греки мали таку мораль, яка виявилася досить ефективною у справі створення постійних нових спільнот далеко від батьківщини». Та все ж ми можемо тільки уявити, скільки злигоднів перенесли переселенці у чужому краї. 

Засновані поліси, точніше общини громадян-землевласників, греки називали апойкіями; вони з самого початку ставали незалежними, хоча їхні мешканці і підтримували релігійні та культурні зв’язки з колишньою батьківщиною. 

Часто на берегах морів, куди діставалися грецькі купці, виникали емпорії – місця зі складами і ринками, пристосовані для торгівлі та обміну товарами з місцевим населенням. Це були, так би мовити, тимчасові (сезонні) поселення.

Найдавнішою античною колонією на азовських берегах тепер вважається мілетське поселення, значна частина якого давно вже затоплена морем. В Таганрозі, біля так званих Кам’яних сходів, хвилі завжди виносили якісь керамічні черепки. Впродовж ХХ століття археологи намагалися з’ясувати в першу чергу походження цієї кераміки та вік поселення, а ростовські вчені видали каталог знахідок. Завдяки пошукам німецьких археологів здобуто багато уламків амфор, фрагменти кіліків (широких посудин для пиття води), знайдено майстерню бронзового лиття, де виготовлялися наконечники стріл для скіфів. Усе свідчить, що греки заклали тут поселення у другій половині VII століття до нашої ери й існувало це поселення приблизно сто років.

В писемних джерелах згадка про Азовське море – Меотиду (Μαιῶτις) –
з’являється вперше у V століття до нашої ери. В трагедії «Прометей закутий», написаній визначним давньогрецьким драматургом Есхілом (525 – 456 рр. до нашої ери) згадуються:

Скіфів юрми, що далеко

За болотом Меотиди

Край посідають дикий…

Інший великий афінський драматург Евріпід в трагедії «Шалений Геракл», створеній близько 416 року до нашої ери, сповіщає, як нездоланний герой відправився:

Крізь безодню Евксіна [Чорного моря]

До берегів Меотиди

В багатоводні степи…

У славнозвісній «Історії» Геродота, написаній приблизно в 40-і роки V століття до нашої ери, Меотида згадується п’ятнадцять разів і найчастіше фігурує як Меотійське озеро (ἡ Μαιῆτις λίμνη). Щоправда, приділивши Скіфії багато сторінок, грецький вчений не уникнув і помилок, описуючи наш край. З цього приводу англійський дослідник Дж. О. Томсон у фундаментальній «Історії стародавньої географії» свого часу зауважив: «Азовське море він розміщує прямо на північ від Криму, вважаючи, що воно лише трохи менше головного моря – Чорного. Цієї чудернацьки помилкової думки притримувалися ще тривалий час».

Розповідаючи в четвертій книзі своєї праці про племена і народи, що мешкають навколо  Меотиди, Геродот, до речі, викладає легенду про появу на його північних берегах амазонок, що звільнившись від еллінського полону, зійшлися  в приазовських степах зі скіфськими юнаками – так, на думку «батька історії», з’явилося плем’я савроматів. Надзвичайно сміливі кіннотники савроматів на чолі з царем Скопасисом уславилися у виснажливих  боях на боці скіфів проти величезної персидської армії Дарія І в 512 році до нашої ери в степах Надазов’я. 

Великий грецький лікар Гіппократ (роки життя приблизно 460 – 370 роки до нашої ери) у праці «Про повітря, води та місцевості» пише про Меотиду як межу між Європою і Азією. Цікаво, що давньогрецькі вчені спочатку бачили кордон між цими частинами світу по річці Фасис на Кавказі (її теперішня назва – Ріоні); на рубежі V – IV століть до нашої ери лінію розмежування Європи й Азії вони майже одностайно вже проводять по   Керченській протоці, Азовському морю та річці Дон (думка щодо Танаїсу – Дону зміниться в середовищі географів  лише в ХVІІІ столітті).

Один з найвідоміших вчених античності Арістотель (384 – 322 р. до н.е.) у праці «Метеорологіка», міркуючи про те, як річки змінюють сушу, пише: «Дійсно, біля берегів Меотійського озера річкові наноси настільки розрослися, що тепер купці відправляються туди на судах набагато меншого розміру, ніж шістдесят років тому. Отже, виходячи з цього, легко дійти висновку, що подібно до інших озер, це озеро спочатку було створене ріками і що кінець-кінцем воно повинне повністю висохнути».

Знаменитий грецький історик ІІ століття Полібій, автор 40-томної «Загальної історії», звертаючи увагу на невеликі глибини моря, прогнозує слідом за Аристотелем, що досить швидко  Меотида буде повністю занесена мулом річки Танаїс (це пророцтво, однак, не збулося, хоча вже й пройшло більше двох тисячоліть). За такими міркуваннями Аристотеля та Полібія – одна з ключових ідей давньогрецької географії – про мінливість природного середовища. Ще Геродот писав, що багато міст, які були колись портами, тепер знаходяться далеко від моря, а величезна й розгалужена дельта Нілу в Єгипті, неймовірно плодюча,  сформована мулом, принесеним з верхів’їв великої ріки.  Як же було Арістотелеві й Полібію не спокуситися думкою про те, що наноси Дону вщерть заповнять Меотиду?

Азовське море, з’єднане протокою з Понтом (тобто Чорним морем), фігурує в праці географа 30-х років IV століття до нашої ери Псевдо-Скілака «Періпл залюдненого моря», де проглядається вже стійка антична традиція перебільшувати розміри Меотиди: «Кажуть, що Меотійське озеро – половина Понта» (перипли – це давньогрецькі твори, що поєднували відомості з навігації для моряків та географічні описи узбережжя).

Неодноразово згадує Меотійське озеро та грецькі міста на його берегах Псевдо-Скімн Хіоський, загадковий вчений приблизно ІІ століття до н. е., який написав «географічну» поему «Періегеса».  

Фігурує Азовське море  в книгах  Діонісія Періегета (ІІ століття). Читаючи рядки його «Періегеси ойкумени» («Опису відомої землі»), ми наче відчуваємо, як грецький вчений з теплої єгипетської Александрії нажаханий кліматом Приазов’я: «…Неоглядний ліс, посеред якого плине Танаїс, впадаючи в центр Меотиди… А коли його охопить подув північного вітру, ти міг би побачити лід, що береться від морозу. Нещасні ті, хто населяє ці землі: завжди у них холодний сніг і пронизуючий морозний вітер. А коли від бурану  надовго піднімається страшна холоднеча, на власні очі ти міг би побачити, як гинуть від холоду коні або мули чи отари овець. Та й самі люди, опинись вони під тими буранами, не могли б залишитися неушкодженими». Однак грецькі колоністи побачили, що багаті чорноземи Північного Причорномор’я та «погибельного» Приазов’я дуже підходящі для вирощування пшениці, а на степових просторах можна випасати великі гурти худоби. По-справжньому страждали переселенці через неможливість культивувати тут оливкові дерева і плекати виноградну лозу (акліматизація винограду  в наших краях займе багато століть).

Флавій Арріан, історик і географ ІІ століття, автор неперевершеного «Анабасиса» (розповіді  про походи Александра Македонського), в іншому своєму творі – «Периплі Понта Евксинського» – спробував визначити розміри Меотиди: «… об’їзд навколо Меотійського озера складає близько дев’ять тисяч стадій» (1 стадій: 170-180 метрів). 

Великий грецький математик, астроном і географ Клавдій Птолемей (87 – 165 рр.) в «Посібнику з географії», де систематизовано знання тієї доби та яким будуть користуватися потім ще тисячу п’ятсот років, описує кордони країн, наводить координати 8000 географічних об’єктів і серед них – топоніми, пов’язані з Меотидою. Правда, Птолемей  зсунув північні береги Меотиди ще північніше (на цілих 7°, тобто майже на 800 кілометрів) – на його карті місце впадіння Дону в Азовське море розташовувалось на широті сучасного Мінська.

Певні відомості про Азовське море та населені пункти Приазов’я можна знайти в «Географії» видатного античного вченого Страбона (63 р. до нашої ери – 24 р. нашої ери). Страбон описує Сиваш – мілководну затоку на заході Азовського моря, відокремлену від нього піщаною Арабатською стрілкою. Сиваш він називає озером Сапра (грецькою мовою σαπρός — «гнилий»). Зокрема, вчений повідомляє: «Хоча озеро Сапра має, як говорять, 4000 стадій, та все ж це лише західна частина Меотиди, з якою воно з’єднується широким проходом. Воно є вельми болотистим й ледь судноплавним для зшитих зі шкіри човнів, оскільки вітри легко оголюють мілкі місця й покривають їх потім водою; тому болота непрохідні для великих суден…».  Страбон висловлює думку про походження тодішньої назви Керченської протоки: «…колись кіммерійці владарювали на Боспорі. Тому ціла частина протоки, що сягає Меотиди, називається Кіммерійським Боспором».

Матір Понта

Чому море називали Меотидою? Грецькі автори, починаючи від 6 століття до нашої ери й аж до візантійських часів, розповідають про племена меотів, що мешкали на східному узбережжі Азовського моря, в гирлі Дона та Прикубанні. Меоти вирощували зернові культури й льон, займалися скотарством та рибальством, знали ремесла (в тому числі й металургію), вели торгівлю із сусідами, знаходячись на шляхах між грецькою цивілізацією та скіфо-сарматським світом. Водночас меотські племена (сінди, зіги, агри, дандарії та інші) відзначалися войовничістю. Сучасні археологи розкопали 200 меотських городищ, тисячі поховань. Хто були меоти за походженням, остаточно не встановлено. Існують різноманітні версії щодо мови меотів. Можливо, меотські племена говорили іранськими мовами. Однак вони не залишили жодного тексту, більше того – ані фрагмента чи писемного рядка, хіба що завдяки праці грецького історика Поліена «Військові хитрощі» збереглося ім’я меотки Тіргатао, котру видали заміж за царя сіндів Гекатея (її життя – це окрема захоплююча історія). 

Важливо зазначити, що адиги (черкеси) вважають меотів своїми предками, про це істориками вже написано численні статті. Проте генетичні дослідження, що останнім часом все більше враховуються в історичних працях, не дозволяють тісно зближувати меотів з іранськими або ж кавказькими народами.

На перший погляд, усе зрозуміло: стародавній пелагонім «Меотида» походить від назви племен меотів, що тривалий час мешкали в Приазов’ї. Про це писав вже згаданий Псевдо-Скімн: «Далі лежить Меотійське озеро, що отримало свою назву від меотів…». Так зазначено у популярних топонімічних словниках М. П. Янко, В. А. Ніконова, Є. М. Поспелова. Проте дехто із спеціалістів з топоніміки вважає такий підхід поверховим і допускає, що, навпаки, етнонім (тобто назва народу) «меоти» утворено від назви «Меотида».

Свого часу дослідник мов Кавказу Лев Лопатинський (1842 – 1922) припустив, що назву «Меотида» можна пояснити адигськими словами «mei» (сморід) і «jame» (болото, баговиння, калюжа), зважаючи на заболочені низовинні південно-східні береги та гнильний запах влітку на Сиваші. Однак ідею Л.Лопатинського не підтримали інші лінгвісти. 

Видатний німецький лінгвіст Макс Фасмер (1886 – 1962) в «Етимологічному словнику російської мови» вважав, що назва «Меотида» (грецькою Μαιῶτις, а в іонійському діалекті Μαιῆτις) пов’язана з іранським словом māyavant-, що означає «місце, де відбувається парування» – вочевидь, малися на увазі нерестилища Азовського моря. Попри великий авторитет Фасмера, мовознавці вважають таке тлумачення малоймовірним.

В античності Азовське море ніколи не називали морем (θάλασσα). З часів Геродота заведено було сприймати його як озеро або як розширений лиман Дону; Керченську протоку вважали донським гирлом – місцем впадіння річки в Понт, тобто в Чорне море. 

Геродот писав про Меотиду як «матір Понта». Це пояснюється тим, що в античні часи через протоку в Чорне море виливалися величезні маси води, опрісненої потужними річками Дон і Кубань (до речі, греки вважали, що Чорне море, в свою чергу, наповнює Середземне). Услід за Геродотом на це звертало увагу чимало античних авторів. Наприклад,  Діонісій Періегет зазначає: «На північ розлилися води Меотійського озера. Навколо нього мешкають скіфи, незліченний народ; [Меотиду] вони називають годувальницею Понта, оскільки величезна маса води Понта  виходить з неї через Боспор Кіммерійський…».

Це дало підстави деяким лінгвістам оголосити, що традиція визначати Меотиду  як  «матір Понта» проходить через всю античність і «стародавня етимологія  Μαιῶτις: μαῖα ‘мати-годувальниця’… заслуговує на довіру». До того ж давньоримський історик і державний діяч Пліній Старший у шостій книзі «Природничої історії» пише: «Сам Танаїс скіфи називають Сілісом, Меотійське озеро – Темарундой, що означає мати моря» (правда, сам Пліній Старший не знав скіфської мови).

Якщо притримуватися такої точки зору, то, швидше за все, племена меотів отримали назву від імені моря – Меотиди, на берегах якої вони мешкали, а не навпаки. 

Слід зауважити, що фундаментального дослідження про походження назви Меотиди досі немає. Запропоновані пояснення – це, насправді, крихітні словникові статті або ж окремі зауваження дослідників, для викладу яких знадобилося лише декілька речень в працях, присвячених іншим темам. 

Врешті-решт, зробивши спробу пояснити, звідки взялася грецька назва «Меотида» опиняєшся в лабіринті. Дещо поблукавши по ньому, можна знайти вихід: витлумачити все етнонімом «меоти», і логіка цієї мотивації очевидна. Таке пояснення присутнє  в популярних статтях, путівниках, на туристичних сайтах, в словниках, зокрема, й топонімічних. 

Пошук іншого виходу потребує пристойного володіння іонійським діалектом давньогрецької мови, глибоких знань в царині індоєвропейського мовознавства та міцних навичок історико-етимологічного аналізу. Хоча й тут зусилля вченого може бути знівельоване недостатністю лінгвістичних даних.

Не зайвим буде додати, що римляни успадкували від греків і назву Азовського моря, і їхнє сприйняття Надазов’я (тобто північного Приазов’я) як винятково суворої сторони на межі відомого світу. В працях римських географів Азовське море називається Меотійським озером (lacus Maeoticum), але найчастіше – Меотійським болотом (латиною palus Maeotica), інколи назва подається у формі множини – Меотійські болота (paludes Maeoticae). І ці назви, будуть збережені на західноєвропейських картах, в атласах, як і старовинна грецька назва Чорного моря,  до ХVIІІ століття.