Особливості заснування селищ греків-переселенців у Надазов’ї
Як було висвітлено у попередній статті, вихідці з кримських міст осіли переважно в Маріуполі. Переселенці з кримських сіл не змінили свого статусу і у Надазов’ї – переживши другу зимівлю у різних місцях, переселенці почали з’їжджатися на відведену ним територію та вибирати місця для нових сіл. Насамперед, під час пошуку таких місць увага зверталась на наявність поблизу джерела води, а також на землі, придатної для випасу худоби та землеробства.
Оскільки найбільш важливим фактором для заснування села була наявність води, більшість селищ засновано на узбережжі надазовських річок. Вихідці з 13 кримських сел заснували у нашому регіоні 6 нових поселеннь на правому березі Кальміуса: Бешев (сучасне Старобешеве), Велику Каракубу (сучасне Раздольне), Ласпі (сучасна Староласпа), Карань (сучасне Гранітне), Чермалик та Сартану. Надазовські села, як правило, засновували вихідці з кількох кримських сіл, а називали село на честь того кримського села, переселенці з якого становили більшість.
Лише мешканці найбільших кримських сіл при заснуванні нових сіл не поєдналися ні з ким. Так виникли села Бешев, Велика Каракуба та Сартана – усі вони зберегли свої назви. Щоправда, назва Бешев, що позначала «п’ять дворів» по-татарськи, не відображала справжніх розмірів села. Невідомо, скільки саме будинків збудували на новому місці переселенці, але те, що їх було більше п’яти, сумнівів не викликає. Згідно з відомостями про кількість переселенців з Криму, з кримського Бешева вийшли греки з 221 будинку.
Але у Криму був ще один Бешев, значно менший за розмірами, що складався з 13 будинків. І у відомості Суворова немає згадки про жодне з кримське селище з назвою Бешев. Але є село Бішуї, яке розташовувалося в Ак-Мечетському кадалику (кадалик – територіально-адміністративна одиниця у Кримському ханстві) і село Бешутка. Цілком ймовірно, що під час запису назв сіл зі слів кримських переселенців, укладачі відомостей цілком могли допустити неточність у записі назв кримських топонімів. Ця помилка характерна для багатьох назв топонімів.
Проте немає сумнівів, що Бішуї та Бешутка і є два Бешева. Це підтверджується і кількістю тих переселенців, що вийшли з цих сіл: з Бішуї вийшло 686 греків, а з Бешутки лише 41 грузин. На користь розвіювання сумнівів свідчить той факт, що чисельність жителів цих сіл узгоджується з кількістю дворів: У Бішуї – 686 греків з 221 будинку, у Бешутки – 41 грузин з 13 будинків.
Певна плутанина є і з назвою села Велика Каракуба – у цього найбільшого кримського грецького села була ще одна назва – Аргін. До недавніх часів, жителі грецького села Стила Старобешівського району Донецької області називали каракубців «аргінотами», а старожили Великої Каракуби вважають, що у кілька років після заснування село їх іменувалося як Аргін, тобто назва села була суто грецькою. А ось назва Каракуба є татарською назвою, що складається з двох слів, за допомогою яких жителі села (у Криму) відобразили найбільш характерну ландшафтну ознаку в його околицях: поблизу була печера в скелі чорного кольору. Звідси і Каракуба (Кара-коба) – чорна печера. Схожа назва була і у селища неподалік від кримської Кара-коби – село Кизил-коба мало назву, яка перекладалась як червона печера.
Також кримська Велика Каракуба називалася ще як Каракуба-Аргін, Аргін-Каракуба та Аргін-Коба. Але цікаво те, що приставка «Аргін», незважаючи на свій яскраво виражений грецький корінь («аргірос» перекладається з грецької як «срібло»), також має і татарське походження.
Аргини – відомий кримський рід, який був одним із 4 бейських (князівських) родів Кримського ханства. Представники цього роду брали участь у затвердженні ханів на престолі та були членами державної ради.
Також, один з кадиликів Криму так і називався: Аргинський кадилик. Саме у ньому і розташовувалася Велика Каракуба, яка отримала за приналежністю до Аргинського кадилика приставку Аргін/Аргин.
На новому місці (у Надазов’ї), Велика Каракуба ніколи Аргіном не називалася, у всіх документах кінця XVIII – XIX століття село значиться як Велика Каракуба або Стара Каракуба, після того як частина жителів села, вийшовши з нього, заснувала Нову Каракубу. Але й ім’я «Аргін» не забувалося, наприклад один із чотирьох колгоспів, організованих у Каракубі в роки колективізації, назвали «Червоним Аргіном».
Нове село Ласпі заснували вихідці з трьох кримських сіл: Ласпі, Алсу (у відомості Суворова село значиться як Ялси) і Качикаль-ен (Качкальян). І хоча найбільшим з цих сел було Алсу – нове село отримало назву Ласпі. Ця назва перекладається з грецької як «бруд/багно». У Криму, на південному березі, це пояснювалося тим, що село знаходилось в оточенні багнистих грунтів, які і зумовили таку незвичну назву.
На околицях кримської Ласпі над селом височіла вапнякова скеля з химерними формами від вивітрювання. І на березі Кальміуса переселенці також обрали собі місце зі скелею. З дещо зміненою назвою це село і сьогодні можна знайти на карті Донецької області, називається воно Стараласпа, розташовується у Бойківській громаді Кальміуського району.
Мешканці сіл Карань, Черкес-Кермен та Мармара, які розташовувалися у Криму неподалік один від одного, об’єднавшись, заснували село Карань. Точне походження назви цього села невідоме.
Село Чермалик (так татарською називається рослина «ломиніс») заснували сусіди – жителі чотирьох кримських сіл: Чермалика, Капсихора, Шелена і Ай-Ланми. У цьому випадку цікаве те, що у відомості Суворова немає інформації про села Капсихор, Шелена і Ай-Ланми, але згадки про них зустрічаються у інших авторів – Бертьє-Делагарда та Караманиця.
На берегах річки Мокра Волноваха, правої притоки Кальміуса, виникло село Стила, засноване вихідцями з однойменного кримського села (Стеля, за відомостью Суворова). У Байдарській долині було село Скеля, але грецьке населення цієї частини Криму зникло задовго до приєднання Криму до Російської імперії. Археолог Олександр Бертьє-Делагард вважав, що назва села походить від грецького слова «стилос», що перекладається як «стовп». Під цією назвою село існує і по наш час.
Три села розташувалися і на річці Кальчик: Малий Янісоль, Чердакли та Старий Крим. Малий Янісоль (Малі Янкули, по Суворову) заселили вихідці з чотирьох кримських сіл: Малий Янісоль (у Криму воно називалося ще Мала Єнісала) , Уйшун (Ушунь), Єнікой (Янкули) та Джемрек (Жемрек). Всі вони говорили грецькою мовою.
Жителі сіл Чердакли, Баісу та Малої Каракуби об’єдналися для заснування села Чердакли, хоча найчисельнішу групу серед них складали вихідці з Малої Каракуби. Сталося, можливо, це тому, що одна Каракуба – Велика вже з’явилася. Чердакли також розмістилося в місці злиття двох річок: Кальчика і Калки. Село Чердакли, що позначає по-татарськи «ступінчаста», в даний час іменується Кременівка.
Вихідці зі Старого Криму трималися окремо, що, ймовірно пояснюється їх ізольованим існуванням і у Криму, де по сусідству не було інших грецьких сіл. На новому місці старокримські греки оселилися в однойменному селі Старий Крим поряд з греками-городянами, приблизно за десять верст на північ від Маріуполя (від тогочасного Маріуполя).
Мешканці десяти південнобережних сіл і у Надазов’ї оселилися на березі моря. Вихідці з Ялти, Верхньої Аутки, Нижньої Аутки (у відомості вони об’єднані під загальною назвою Агутки), Масандри, Магарача, Никити, Великого Ломбата і Малого Ломбата осіли поблизу Білосарайської коси, за 20 верст від Маріуполя, де і заснували азовську Ялту.
Так само, як і в Криму, поряд виник Урзуф (Гурзуф, а у відомості Суворова – Гурзи). У ньому оселилися вихідці з Гурзуфа та села Кизилташ (Казилташ), жителі якого становили більшість: із Гурзуфа вийшло 83 особи, тоді як із Кизілташа – 187.
За десять верст на північ від Ялти розмістилися переселенці з Мангуша, зберігши і на новому місці назву рідного села. Ім’я селу, можливо, дало прізвище одного з його мешканців ще у Криму.
Ще шість сіл компактно розмістилися у північно-західному кутку відведеної території, на берегах річок Мокрі Яли, Сухі Яли та Вовчої.
Велике село Керменчик населили мешканці сіл, що жили поряд і в Криму: Керменчик, Албати, Шури, Біясала. Бертьє-Делагард додає до них ще й село Улусала, не позначене у відомості Суворова. За переказами, у Криму вони становили одну церковну парафію. Поселившись разом, вони повели суперечку про церковний престол, а саме про питання «на честь кого зі святих буде названа церква у новому селі?». Перемогу в спорі ньому здобули жителі Керменчика, і церкву було освячено в ім’я Святої Трійці. Саме така церква була і в кримському Керменчику, що позначає у перекладі з татарської «невелика фортеця».
Жителі сіл Улакли («місце канав» по-татарськи) і Комара, ні з ким не змішуючись, оселилися на самоті. Назва останнього походить від грецького слова «камере», що перекладається як «кімната».
Село з назвою Багатир цікаве не лише своєю назвою, але й походженням цієї назви. На початку XVI століття ім’я Багатир-Гірей носив син кримського хана Менглі-Гірея, тому, можливо, що й назва села пішла від імені певної особи з іменем Багатир. Село Багатир було засновано вихідцями з однойменного кримського села Багатир, яке було відсутнє у відомостях Суворова, а також вихідцями з села Лакі.
На правому березі річки Мокрі Яли (там, де до неї впадають річки Кашлагач та Шайтанка) виник Великий Янісоль, що утворився при з’єднанні кримських сіл Великий Янісоль (або просто Янісоль, згідно з відомостями), Салгір-Єнісала, Аяна та Озенбаша. На підтвердження цього свідчить факт того, що довгий час частина надазовського Великого Янісоля називалася Озенбаш.
Греки п’яти невеликих сіл: Демерджі, Алушти, Улу-Узень, Кучук-Узень та Куру-Узень, що розташовувалися біля підніжжя гори Демерджі, оселилися разом. Невідомо, яку назву новому селу хотіли надати його засновники, але в справу втрутився митрополит Ігнатій. Присутній при освяченні церкви в новому селі, він вразився щедрістю греків, які пожертвували цього дня близько двохсот корів, а також сотні овець та кіз. За легендою, з огляду на цю обставину він дав новому селу пишну назву Константинополь, на честь столиці Візантії та батьківщини всіх грецьких митрополитів.
Але коли вирішували, в ім’я якого святого назвати церкву, «перемогли» вихідці з села Демерджі. Демерджі було найбільшим із перелічених сіл (у відомості воно позначено як Темерчі з населенням 190 осіб) і тільки священик села Демерджі дійшов до нового місця заснування села (решта померла в дорозі та в перші дві зимівлі). Саме тому в Константинополі і збудували церкву в ім’я святого Федора Стратилата, як це було в кримському селі Демерджі.
За свідченням мешканців українського села Андріївки, розташованого поряд із Константинополем, старожили Андріївки називали грецьке село Константинополь Стамбулом.
218 грузинів і 161 волох, які були в Криму рабами у татар і були виведені разом з греками та вірменами, об’єднавшись у дорозі , заснували у Надазов’ї село Ігнатіївку.
Серед істориків та краєзнавців є дискусія навколо села з назвою Бугас. Це село не значиться у відомості Суворова, але це не дивина, повз відомість пройшла досить велика кількість кримських населених пунктів. Мова мешканців Бугасу повністю ідентична мові, якою розмовляють у селі Велика Каракуба. Тому багато мешканців села Велика Каракуба переконані, у тому що заснувниками Бугасу є мешканці Каракуби, які відділились від Каракуби через кілька років після приходу до Надазов’я. Цим і пояснюється схожість мови.
Митрополит Ігнатій особисто об’їжджав села, що будувалися, беручи активну участь у закладанні церков. У 1780 році невеликі церкви з’явилися у всіх грецьких поселеннях Азовської губернії. Іноді це були зовсім крихітні споруди з лози та хмизу, як, наприклад, у Старому Криму, Ласпі, Бешеві, Улакли, Константинополі, Багатирі або Керменчику. Там, де поблизу був будівельний камінь – села Велика Каракуба, Чермалик, Стила – церкви відразу будували кам’яними. Після закінчення будівництва Ігнатій ще раз приїжджав, освячував церкву і відразу відкривав богослужіння.
Згодом усі церкви було відбудовано заново. У 1786 році нова церква була збудована у Великій Каракубі, у 1790-х роках – у Керменчику, Малій Янісолі, Чермалику та Карані. Церкви називали в ім’я тих святих, на честь яких вони існували і в Криму.
Таким чином, до 1780 року кримські переселенці заснували 19 сіл, з яких дев’ять було урумських та дев’ять румейських. Село Великий Янісоль заселили представники обох мовних груп. Двадцяте село – Ігнатіївку – населили грузини і волохи, що розмовляли татарською.
Отже, зрозуміло, де розселилися вихідці з 7 кримських міст та 42 сіл. Залишається незрозумілим, де оселилися жителі ще 15 сіл, що виїхали з Криму: Утари, Куш, Хаіти, Толі, Мілярі, Катагор, Даіри, Зуі, Коз, Амареті, Вуртоли, Інкерман, Чуруксу, Бурундук-Отар та Топчак із загальною чисельністю 842 особи.
Існує дві версії пояснення. Згідно з першою версією, частина тих, хто виїхав з Криму, так і не стали переселенцями і цілими селами повернули назад або ще в ході переселення, або після перших двох важких зимувань. Друга версія каже про те, що жителі цих сіл могли загубитися серед мешканців більш багатолюдних сіл.
Складності у визначенні відповіді додає й той факт, що у відомості Суворова немає деяких сіл, які були і в Криму, і вихідці з них брали участь у заснуванні нових сіл у Надазов’ї. Це села Багатир, Капсихор, Озенбаш та інші. Пояснення можуть бути наступними: 1) відомість Суворова неточна; 2) можливо, що ці села у відомості названі іншими назвами. Чи не одне й те саме, наприклад, села Катагор та Капсихор?
У літературі, присвяченій історії грецьких поселень у Надазов’ї, часто йдеться про іншу кількість грецьких сіл – 24. Наводячи цю цифру необхідно звертати увагу, коли з’явилися ці чотири села. Поступово кількість грецьких сіл зростала, майже кожне грецьке село створювало висілки. Частина мешканців Великої Каракуби перейшла на нове місце приблизно за 100 кілометрів від колишнього і заснувала нове село – Нову Каракубу. На три частини розділився Керменчик: Новий Керменчик, Малий Керменчик та Старий Керменчик (хронологічно перший з трьох).
Причиною таких розколів могла бути нестача землі, обидва села були чималими за кількістю населення. В певних випадках нові ділянки землі розташовувались на такій відстані від рідних селищ, що великі групи населення просто засновували нові населені пункти. Крім Великої Каракуби і Керменчика, схожа доля спіткала й Ігнатівку, за 10 кілометрів від якої волохи, що вийшли з неї, заснували своє село – Нову Ігнатівку, а сама Ігнатівка стала Старою Ігнатівкою.
Всі ці поділи відбувалися через 2-3 роки після заснування грецьких поселень у нашому регіоні, тобто у 1780-1783 роках. Таким чином, якщо припущення про більш пізнє заснування села Бугас (у 20-х роках XIX століття) вірне – виходить що, воно було двадцять п’ятим за рахунком грецьким селом у Маріупольському повіті.
Приблизно в 1826 році у сучасній Донецькій області з’явилося ще одне грецьке село – Анадоль. Заснували село анатолійські греки з Малої Азії – Анатолії, на честь якої і назвали своє село.
У книзі «Маріуполь та його околиці» можна знайти відомості про те, що вибір місця для заснування села робився за участі митрополита Ігнатія, який, начебто, навіть вказував грекам місця для будівництва сел та служив посередником між державною скарбницею та своєю паствою у справах купівлі будівельного лісу.
До речі, для сучасної людини, таке фінансове посередництво релігійного служителя може здатися дивним. Достеменно невідомо, але таке посередництво могло бути причиною того, що переселенці мали підстави для звинувачення митрополита у порушенні правил фінансових операцій.
Дослідження історії надазовських греків здійснювалося з ХІХ століття та триває до сьогодення. Одним з перших дослідників цієї тематики є Феоктист Хартахай, який ще “по гарячих слідах” вивчав життя греків у Криму. Не менш важливими роботами є праці дослідників Олександра Бертьє-Делагарда, Віктора Філоненка, Івана Джухи та інших науковців, які систематизують наявні данні та “очіщують” інформацію від різних ідеологічних, релігійних та політичних домішків.
