Маріуполь – місто, що живе, творить і надихає попри все. Місто, яке стало символом незламності й водночас болючим нагадуванням про жорстоку реальність війни. Його вулиці пам’ятають не лише звуки виробництв і морських хвиль, а й кроки тих, хто тут народився, зростав, мріяв і творив. Одна з таких людей – Ольга Караваєва, яка хоч і залишила Маріуполь ще в 2012 році, проте місто залишилося в її серці назавжди. Сьогодні вона мешкає в Парижі, продовжує свій творчий шлях і зберігає пам’ять про рідне місто у своїх розповідях. У цьому інтерв’ю Ольга ділиться своїми спогадами, роздумами та мріями про майбутнє.

Ольга народилася і виросла в Маріуполі. Це місто стало не просто точкою на карті її життя, а джерелом натхнення, яке супроводжувало її навіть після переїзду до Києва у 2012 році для навчання в університеті. Вона часто поверталася додому, відвідувала рідних і друзів, спостерігала за змінами, що відбувалися в місті. Її пам’ять зберігає особливі деталі – графіті на стінах, довгі автобусні маршрути, такі як 12А, що дозволяли спостерігати за життям міста, мовби сторонній споглядач. Саме ці моменти формували її погляди та спосіб сприйняття навколишнього світу.

У 2020 році Ольга захопилася фотографією, і Маріуполь став її першою великою творчою лабораторією. Карантинні обмеження повернули її до рідного міста, де вона змогла дослідити його під новим кутом зору. Промисловий характер міста, його вулиці та архітектура вплинули на її стиль, а урбаністичні пейзажі стали важливою частиною її художнього пошуку. Фотографія перетворилася для неї на спосіб фіксації пам’яті та розповіді про світ, у якому вона жила.

З початком повномасштабного вторгнення доля Ольги, як і багатьох інших, зазнала кардинальних змін. Вона перебувала в Києві, коли дізналася, що в Маріуполі зник зв’язок із батьками та друзями. Це стало поштовхом до рішення евакуюватися. За півтора року вона опинилася в Люксембурзі, а згодом – у Парижі, де намагалася відновити свій творчий шлях і повернутися до того, що приносило їй радість та сенс.

Однак, навіть перебуваючи далеко від рідного міста, Ольга не припинила згадувати про нього у своїх розмовах. Вона вірить, що важливо розповідати світові про Маріуполь, але також розуміє, що лише ті, кого торкнулися події безпосередньо, можуть глибоко їх усвідомити. У її роздумах – прагнення професійної реалізації, бажання допомагати іншим і продовжувати творити, адже вона впевнена, що життя дає лише один шанс бути тут і зараз.

https://www.instagram.com/olhakaravaieva/

– Ви народилися та виросли в Маріуполі. Які спогади найбільше вплинули на вашу особистість?

Я народилася і жила до 2012 року в Маріуполі, поки не вступила до університету в Києві й переїхала в гуртожиток. Звісно, я періодично приїжджала в Маріуполь, навідувала родичів і друзів. Найяскравіші спогади пов’язані з графіті та написами на стінах – вони мене завжди захоплювали, я любила їх розглядати. Також мені дуже подобалися довгі автобусні маршрути, особливо 12А. Я часто їздила ним, бо жила в Кальміуському районі. Ці маршрути з’єднували різні частини міста, і це давало можливість просто спостерігати за людьми та відчувати себе стороннім споглядачем, привидом.

– Як Маріуполь вплинув на ваше творче становлення?

Я почала займатися фотографією у 2020 році. Карантин зустріла в Маріуполі – саме з цієї точки все і почалося. Маріуполь – це промислове місто, і цей його аспект вплинув на мій глибокий інтерес до фотографії.

https://www.instagram.com/olhakaravaieva/

– Чим ви займалися до 24 лютого 2022 року та як планували розвиватися?

Займалася фотографією, планувала розвивати цю діяльність, однак після 24 лютого 2022 року все змінилося. Через моральний стан довелося зробити перерву, але зараз повертаюся до того, що справді люблю.

– Де ви перебували під час початку повномасштабного вторгнення та як змінилося ваше життя після цього?

Євакуювалися мої знайомі та друзі, на щастя. Я ж на момент 24 лютого 2022 року перебувала в Києві. Вирішила евакуюватися самостійно після того, як на початку березня зник зв’язок із батьками та друзями. Прожила півтора року в Люксембурзі, а у вересні 2023 року переїхала до Парижа, бо хотіла продовжити свою діяльність.

https://www.instagram.com/olhakaravaieva/

– Чи вдалося вам повернутися до своєї справи?

Наразі я займаюся тим, що мені завжди було цікаво. Після початку повномасштабного вторгнення була перерва через моральний стан, але зараз я повернулася до справи.

– Чи займалися ви волонтерською діяльністю після початку повномасштабного вторгнення?

Займалася лише допомогою у вигляді підтримки зборів своїх знайомих.

– Як ви почуваєтеся зараз і які у вас плани на майбутнє? Чи продовжуєте розповідати про Маріуполь?

Я завжди намагаюся згадувати про рідне місто у розмовах, але важливо, щоб співрозмовник був зацікавлений у цій темі. З власного досвіду можу сказати, що поки людина не відчує щось на собі, шокуюча інформація навряд чи змінить її світогляд. Проте в інформаційному просторі такі згадування впливають на сприйняття ситуації в Україні та світі. У майбутньому хочу професійно реалізуватися, відчути власний вплив і допомагати іншим.

https://www.instagram.com/olhakaravaieva/

– Який був ваш досвід участі в громадських ініціативах Маріуполя? Чи були у вас упередження, що заважали розвиватися?

Я не робила багато для Маріуполя, бо на той час була підлітком. Єдина ініціатива, з якою я стикалася, – це платформа ТЮ. Більшу частину часу я або гуляла сама, або з дуже малою кількістю людей.

– Чи доводилося вам стикатися з радянськими або російськими наративами, які стримували розвиток громади або особисто вас?

Конкретних випадків не пригадаю, але більшість із них – наслідок виховання в тяжкі часи до незалежності України. У багатьох людей є переконання, що немає сенсу старатися заради майбутнього. А має бути навпаки – один стимулює інших.

– Що вас сьогодні надихає рухатися вперед і будувати своє майбутнє?

Життя. У нас немає іншого шансу бути тут і тими, ким ми є. Є тільки зараз – минуле вже неактуальне, майбутнє ще невідоме.

https://www.instagram.com/olhakaravaieva/

Історія Ольги Караваєвої – це не просто розповідь про втрату й переїзд, а про силу особистості, яка не зраджує своїм цінностям і своєму корінню. Її шлях – це пошук нових можливостей, адаптація та збереження зв’язку з минулим, яке неможливо забути. Маріуполь залишається важливою частиною її життя, навіть якщо вона перебуває за тисячі кілометрів від рідного міста.

Через мистецтво, фотографію та розповіді вона зберігає пам’ять про своє місто і нагадує іншим про його значення. Вона усвідомлює, що розповіді про Маріуполь важливі не тільки для тих, хто його втратив, а й для всього світу. Це частина великої боротьби за справедливість, правду та відродження культури.

Ольга продовжує будувати своє майбутнє, не забуваючи про коріння. Вона розуміє, що життя – це постійний рух, змінюваність і виклики, але водночас – це безцінний досвід, який потрібно використовувати для творення чогось нового. Вона не просто говорить про своє місто – вона несе його в собі, у своїх думках, вчинках та прагненнях.

Ця історія – лише одна з тисяч, які об’єднують людей, що втратили свої домівки, але не втратили себе. Це про незламність, пам’ять і силу духу. Адже поки живе пам’ять – живе і Маріуполь.