На високому пагорбі Приморського району, просто перед Азовським морем, стоїть одна з найвпізнаваніших маріупольцями будівель міста — Палац культури «Чайка». Його архітектура ніби злиталася з краєвидом: з вікон відкривалися безмежні морські горизонти, а в самому серці палацу вирувало життя — гомін дитячих гуртків, звуки струнного оркестру, репетиції творчих колективів. І все це — під дахом будівлі, яка за десятиліття стала не лише осередком культури, а й символом стійкості, змін і людської присутності в історії міста.
Перший Палац культури моряків з’явився тут ще у 1940 році. Він мав розкішний вигляд, з танцювальним майданчиком на даху, де звучав духовий оркестр, а в залі стояв привезений з Америки білий рояль. Це був центр соціального та культурного життя припортового району. Але війна безжально обірвала його історію: в роки нацистської окупації палац перетворили на публічний дім, а у вересні 1943 року, відступаючи, загарбники підпалили будівлю. Майже двадцять років вона залишалась руїною — німим свідком трагедій, через які проходило місто.
Лише на початку 1960-х Палац було відбудовано. У ньому розмістилась організація «Торгмортранс» — торговельне серце Азовського морського пароплавства. Звідси забезпечували найнеобхіднішим не лише екіпажі суден у Маріуполі, а й у Таганрозі, Бердянську, Керчі. Потім, у 1990-х, разом із занепадом пароплавства, будівля знову змінила свій профіль, частину її приміщень почали здавати в оренду. Але поступово вона повернула собі культурне обличчя, і згодом перетворилася на Палац культури «Чайка» — символ оновлення, місце, де плекалася дитяча та молодіжна творчість.
У 2000-х «Чайка» набула нового значення для молоді міста: вона стала осередком альтернативної культури, місцем проведення рок-концертів, фестивалів, андеграундних заходів. Палац наповнився гітарним ревом, поетичними вечорами, виступами юних банд та експериментальних театрів. Але водночас — залишався і простором, де маленькі маріупольці освоювали світ мистецтва у гуртках, співали у хорових колективах, створювали лялькові вистави та вчилися виражати себе.
Однією з найвизначніших оздоб Палацу стали вітражі — сім площин із сюжетами, що віддзеркалювали морську тематику: «Проводи», «Вахта», «Пісні Батьківщини», «Спорт», «Повернення» — кожна з робіт пронизана символізмом і відчуттям часу. Два додаткові вітражі відкривали глядачеві фантастичні образи підводного світу. Автори — Тетяна Сивухіна та Валентин Авдєєнко — навіть залишили на них невеликі автопортрети, сховані в деталях композиції.
автор фото: Іван Станіславський
У 2021 році місто почало розробку проєкту масштабної реконструкції палацу. Маріупольська міська рада повідомляла про амбітні плани: оснастити будівлю сучасним обладнанням, зробити її зразковим концертним залом, модернізувати фасад і створити комфортні умови для глядачів і артистів. У проєкт хотіли залучити фінансування Європейського інвестиційного банку. Всі зусилля були спрямовані на те, щоб перетворити «Чайку» на сучасний мистецький центр Приморського району, на простір можливостей для молодого покоління.
Але всі ці плани знищила війна.
У квітні 2022 року Палац культури «Чайка» був зруйнований під час російської облоги Маріуполя. Будівля вигоріла вщент. Ті, хто ще недавно ходив сюди на репетиції, сьогодні мають лише спогади. В останні дні перед руйнуванням палац служив укриттям для містян, які шукали захисту від обстрілів. Але це не стало перешкодою для загарбників — так само, як і в роки Другої світової, будівля культури стала жертвою агресії.
У червні 2023 року окупаційна адміністрація оголосила про наміри «відновити» палац. Згідно з повідомленнями, реконструкція має завершитися у 2025 році. Передбачено реставрацію скульптур матросів, оновлення меморіалу загиблим морякам, відновлення інженерних систем, утеплення фасаду. Проте для багатьох маріупольців це лише чергова спроба привласнення історії міста. Бо справжню «Чайку» — з її духом, з живим пульсом творчості, з дитячими голосами, що лунали в коридорах — не повернути жодними ремонтами, якщо зруйновано головне: її культурне серце.
Сьогодні зруйнований Палац культури стоїть як болюча рана. Але пам’ять про нього жива — в історіях маріупольців, у фотографіях, у збережених фото вітражів, у спогадах про перші виступи на сцені, про танці на даху, про хоровий спів під звуки того самого старого рояля. І ця пам’ять — не менш важлива за будь-яку цеглу, що колись ляже в основу нового будівництва. Адже Палац культури «Чайка» — це не просто будівля. Це ще один символ незламного культурного духу Маріуполя.
