Українізація Надазов’я. Друга Світова війна

Про ОУНівське підпілля в роки Другої світової війни на Сході України, зокрема в Надазов’ї, відомо дуже мало. Незважаючи на те, що підпілля існувало, і навіть більше, його діяльність привертала увагу як німецьких нацистів, так і радянських комуністів. Про нього згадують і Петро Лаврів у своїй «Історії південно-східної України», і керівник самостійницького підпілля в Донбасі Євген Стахів у книзі спогадів «Крізь тюрми, підпілля й кордони». Окремий розділ «Підпільна група ОУН у Маріуполі» представлений у ґрунтовному дослідженні Валентини Зінов’євої «Щоб життя продовжувалось. (Приазов’я в період окупації: 1941-1943 рр.)».

Одним з дослідників, який зробив перші спроби популяризації та висвітлення діяльності маріупольського українського підпілля був Павло Мазур. Великий масив його робіт присвячений дослідженню діяльності різноманітних українських товариств: театральним трупам, активістам «Просвіти», історії українізації та темі сьогоднішньої статті – підпіллю ОУН в роки другої Світової війни на території Маріуполя. Ці матеріали краєзнавця представлені у даній статті.

Заглиблюючись у цю тему, для демонстрації діяльності ОУН в місті Мазур дослідив життєвий шлях одного з її активних учасників, історія якого ілюструє цей період існування націоналістичного підпілля в Маріуполі.

Організатор «Просвіти» у Маріуполі

Цією людиною є Андрій Васильович Авраменко – він був серед тих, хто у роки минулої війни став до лав націоналістичного підпілля на Донеччині. А ще його діяльність пов’язана з місцевою «Просвітою» 40-х років, він очолював її з першого і до останнього дня існування.

Офіційна довідка Служби безпеки України по Донецькій області про реабілітацію Авраменка Андрія Васильовича надає наступні інформацію: «Громадянин Ірій-Авраменко Андрій Васильович був арештований Маріупольським міськвідділом НКВС 24 червня 1944 року за звинуваченням у тому, що проживаючи в окупованому німецько-фашистськими військами Маріуполі, вступив в ОУН бандерівського напрямку, організував товариство «Просвіта» і був його головою, очолював міський театр. Вироком трибуналу військ НКВС Сталінської області від 17 жовтня 1944 року був підданий вищій мірі кримінального покарання – розстрілу. 11 березня 1994 року прокуратурою Донецької області Ірій-Авраменко Андрій Васильович РЕАБІЛІТОВАНИЙ посмертно».

Авраменко Андрій Васильович народився у 1892 році, селищі Широке, на Дніпропетровщині. Тут він закінчив початкову земську школу, брав участь у виставах самодіяльного драматичного гуртка. Повернувшись із фронтів Першої Світової війни Авраменко організовує з односельцями «Просвіту», а вже у 1917 році його обирають делегатом Всеукраїнського з’їзду  товариства «Просвіти», після чого у 1918 році його було обрано делегатом 2-го Всеукраїнського з’їзду селян. У 1921 році разом з дружиною Лідією Обломієвською він стає актором театру «Березіль», у 1924-1925 роках вчиться в режисерській лабораторії театру, якою керує Лесь Курбас. У 1927 році стає артистом театру «Веселий пролетар», заснованого Курбасом.

Авраменко неодноразово арештовувався органами ДПУ – НКВС: у 1923, у 1928 і у 1932 роках за приналежність до «Спілки визволення України» та інших націоналістичних підпільних організацій, яких активно вигадувала каральна машина СРСР. Покарання відбував на будівництві Свірської ГЕС. Звільнили Авраменка в 1936 році без права проживання в столичних та обласних містах. Спочатку він поселяється у Майкопі, а з 1938 року в Маріуполі, щоб бути ближче до рідного села. Працює економістом в артілі «Вільна праця».

З початком війни і приходом німців у Маріуполь Авраменко розпочинає активну роботу в царині української культури. У січні 1942 року він очолює місцевий професійний театр ім. Т.Шевченка, у липні міське товариство «Просвіта».

Павлу Мазуру вдалось знайти публікації Авраменка в «Маріупольській газеті» (виходила українською мовою в окупованому Маріуполі), які дають можливість досить повно відтворити громадське та культурне життя міста, участь у ньому Авраменка і його однодумців-просвітян.

Головним джерелом для дослідження діяльності Авраменка є рукопис спогадів самого Авраменка на 43 сторінках. Він написав їх у вересні 1944 року, перебуваючи в камері тюрми НКВС міста Сталіно (Донецьк). Писав свої спогади Авраменко, вже знаючи, що на нього чекає страта. На той час майже всі підпільники, прізвища яких він називає, загинули: більшість у катівнях Гестапо, а інші –  у катівнях НКВС. Тут дві каральні системи діяли напрочуд узгоджено.

Редактор «Маріупольської газети»

Серед тих хто виношував ідею відродження «Просвіти» були Андрій Васильович Ірій-Авраменко і редактор «Маріупольської газети» Микола Михайлович Стасюк. Вони були активістами катеринославської «Просвіти» ще з дореволюційних часів, тому й через чверть віку прагнули до того, щоб через «Просвіту» впливати на свідомість населення Маріуполя. Виховувати його в дусі волелюбних ідей відродження не лише української культури, а й державності.

«Ідея «Просвіти», – пригадує Авраменко, – справа рук Стасюка. Він ще до 1914 року брав діяльну участь у ній. Стасюк і в Маріуполі перший заговорив про її створення. Він сам написав статут товариства, сам розробив план організації різних секцій і посилено втілював цей план у життя. Фундаторами «Просвіти», крім Стасюка і мене, були Жежура, Донець, Семенюта, Болгарський, Галушка, Оржицький.»

Гуртки «Просвіти»

Після кількох спроб ініціатива увінчались успіхом. 21 червня 1942 р. «Маріупольська газета» сповістила, що міська комендатура дала згоду на організацію маріупольського українського товариства «Просвіта». Міська управа надала «Просвіті» окремий будинок на п’ять кімнат, при «Просвіті» були організовані аматорські гуртки: драматичний, хоровий, гри на бандурі, танців та гуртки, де вивчалися історія України, німецька мова.

На вирішення низки організаційних та господарських питань пішло кілька тижнів. 16 липня, о 18-й годині вечора, в будинку «Просвіти» по вулиці Богдана Хмельницького, 66 (сучасна Георгіївська) були скликані установчі збори товариства.

Керівником «Просвіти» обрали Андрія Авраменка, його заступником став Микола Стасюк, генеральним писарем Федір Ляшинський, скарбником Федір Гайдар, бібліотекарем Лідія Сидоренко. Як свідчить Авраменко, офіційно до складу «Просвіти» входило більше п’ятдесяти осіб.

У складі товариства було створено кілька секцій: історико-економічну, мовно-літературну, драматичну, жіночу та української матері. Пізніше була спроба організувати ще одну секцію – інженерно-технічну.

Мовно-літературна секція розпочала свою роботу лекцією Антона Болгарського з історії української літературної мови. Наступну лекцію «Загальний огляд української літератури» прочитав Федір Ляшинський.

21 серпня 1942 року відбулись об’єднані збори мовно-літературної та історико-економічної секцій, а сам Микола Стасюк прочитав уривки зі своїх мемуарів «На межі божевілля», які щойно вийшли друком у Маріуполі.

До речі, сам Микола Стасюк був одним із засновників Української Центральної Ради. У квітні 1917 року на з’їзді діячів українського села був обраний головою новоутвореної Української селянської спілки і делегований до складу Центральної Ради. На загальних зборах УЦР обраний до її виконавчого органу – Комітету Української Центральної Ради, а вже 15 червня 1917 року Комітет на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і Стасюка призначено першим генеральним секретарем харчових справ.

З цього дня (21 серпня 1942 року) і впродовж двох місяців «Маріупольська газета» друкувала уривки з мемуарів: у них розповідалося про десятирічні поневіряння Стасюка в лабіринтах ГУЛАГу, на лісоповалі в Карелії та на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Твір є своєрідним попередником інших авторів табірної тематики.

На жаль, знайти хоч один примірник книги «На межі божевілля» не вдалося. Найімовірніше вона втрачена назавжди. З причини відсутності повноцінного видання цих мемуарів, Павло Мазур разом з літератором і просвітянином Миколою Чабаном вирішили відродити твір Стасюка, зібравши і відповідним чином розмістивши уривки книги, які друкувались у газеті. Ними ж написана велика передмова до видання, яке здійснює центральне видавництво «Просвіта».

23 серпня 1942 року відбулося засідання секції «української матері», де була заслухана доповідь «Про завдання жіночої служби України» та обговорено питання про організацію в місті дитячого садка.

З того часу «Маріупольська газета» регулярно публікувала тижневі календарні плани роботи «Просвіти». Наприклад:

• 30 серпня 1942 року – збори жіночої секції.
• 2 вересня 1942 року – засідання історико-економічної секції, лекція «Економічне становище України напередодні Першої Світової війни» (лектор Микола Стасюк).
• 4 вересня 1942 року – засідання літературної секції. Поети Гайдар, Озівський, Нестеренко читають свої твори.
• 5 вересня 1942 року – засідання драматичної секції. Підготовка концерту «Просвіти».

Діяльність театрів

Улітку 1943 року на естраді міського саду відбувалися концерти «Просвіти» під керівництвом Ф.С. Адамова за участю бандуристів, домбристів, хору й артистів-баяністів.

Значну просвітницьку роль відігравав місцевий український театр імені Тараса Шевченка. У складних умовах стихійної евакуації в перші місяці війни з Маріуполя не зуміла вибратися на схід значна група театральних діячів з різних міст України. Саме вони 16 листопада 1941 року й вирішили об’єднатись у театральний колектив.

Вже 20 листопада 1941 року «Маріупольська газета» сповіщала про те, що готується опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У репертуарі театру були «Наталка Полтавка» Котляревського, «Наймичка» Карпенка-Карого, «Пошились у дурні» Кропивницького.

Помітною віхою на шляху розвитку театрального колективу був ретельно підготовлений концерт, присвячений урочистим дням Т.Г.Шевченка. Якраз тоді, у березні 1942 року, театрові було офіційно надано ім’я українського поета.

Саме цей шевченківський концерт, ініційований Авраменком, зіграв через два роки фатальну роль у його долі. Один з пунктів вироку трибуналу військ НКВС звучить так: «Організовував проведення ювілейного вечора Т.Г.Шевченка. На вечорі читалися вірші націоналістичного змісту».

Усі провідні актори театру були залучені до роботи в «Просвіті». Театр, як і міський краєзнавчий музей, став зручним місцем для конспіративних зустрічей підпільників. Те, що редактором «Маріупольської газети» й одним з керівників «Просвіти» був Микола Стасюк, значною мірою пояснює той факт, що газета, навіть в жорстких умовах гітлерівської цензури, постійно проводила свою лінію, з номера в номер публікувала матеріали з історії, літератури і культури України, з позицій теорії Грушевського детально висвітлювала заходи, що проводила місцева «Просвіта».

Публікації учасників «Просвіти»

Свою першу велику публікацію в газеті Стасюк назвав «Професор Михайло Грушевський», а в ній детально виклав суть теорії вченого, окреслив значення його наукової спадщини. До цієї теми Стасюк повертався у своїх публікаціях ще кілька разів.

2 жовтня 1942 року «Маріупольська газета» вмістила ґрунтовний нарис Авраменка «Основоположник українського театру «Березіль» Лесь Курбас». Автор розкриває зміст новаторства Курбаса, подає його творчий портрет.

Загалом «Маріупольська газета» була досить щедрою на публікації, що стосувалися театральних справ. 10 вересня 1942 року тут була представлена ціла сторінка «Іван Тобілевич – видатний український драматург», 22 квітня 1942 року була опублікована нова тематична сторінка – «Батько українського театру – Марко Кропивницький».

Проглядається певний план публікацій в газеті на історичну тематику: стаття «Український національний гімн. Розповідь про Чубинського» передувала текстові «Ще не вмерла Україна». У наступних номерах йшли: «Богдан Хмельницький», «Іван Виговський», «Кошовий Іван Сірко – герой Запорожжя», «Пам’яті Пилипа Орлика». А вже 10 березня 1942 року було видано нову тематичну сторінку – «Шевченко – наш національний поет».

До певних календарних дат у газеті регулярно публікувалися нариси «Іван Франко», «Микола Лисенко», «Леся Українка», «Михайло Коцюбинський», «Панас Мирний», «Ольга Кобилянська», «Архип Куїнджі», «Борис Грінченко», «О.С. Пушкін» та інші.

«Просвіта». Організація

«Просвіта» в Маріуполі активно діяла всього рік – з червня 1942 року по червень 1943 року. З арештом керівництва підпільної організації ОУН (Микола Стасюк, Андрій Авраменко, Антон Болгарський та інші) вона фактично припинила своє існування.

Будучи легальним відгалуженням самостійницького підпілля, «Просвіта» відіграла значну роль у вихованні українського люду та формуванні його поглядів на місце і значення України в історії. Усе це за умов німецької окупації було однією з форм опору ворожому режимові.

В одному з «Донесень із окупованих районів Сходу» від 23 жовтня 1942 року зазначалось: «Прибічники Бандери намагаються проникнути в усі неполітичні, культурні, наукові організації і надати їм націоналістичного спрямування. Особливу увагу рух Бандери приділив культурному товариству «Просвіта».

Та й радянські каральні органи ставилися вороже до діяльності «Просвіти». Після звільнення Маріуполя у вересні 1943 року розпочалося планомірне знищення всього і всіх, хто мав хоч якесь відношення до роботи товариства. Уся інформація про існування в нашому місті «Просвіти» на багато десятиліть була схована в спецархівах, як небезпечна для тоталітарного режиму.

Репресії проти членів «Просвіти»

У грудні 1942 року в Маріуполі розпочалися масові арешти. У спогадах Євгена Стахіва «Крізь тюрми, підпілля й кордони», що вперше вийшла друком у Києві у 1995 році, вказана причина арештів організації ОУН: «провокатор Олько Вальчук видав на смерть маріупольському гестапо майже двадцять членів нашого підпілля, наших товаришів. Всі вони були розстріляні. Вічна їм пам’ять».

3 12 грудня ім’я Миколи Стасюка як редактора «Маріупольської газети» зникає з її сторінок. Того ж дня він був заарештований. У застінках гестапо Стасюк зустрівся з Авраменком та іншими підпільниками, яких заарештували раніше. Йшли нескінченні допити, які часто супроводжувалися тортурами.

Але 11 лютого 1943 року з району Харкова бригади радянського 4-го гвардійського танкового корпусу прорвали фронт і стрімким рейдом на південь захопили місто Красноармійськ (сучасний Покровськ), що на захід від Сталіно (Донецька). У зв’язку з чим виникла реальна загроза початку боїв на узбережжі Азовського моря.

17 лютого 1943 року, в Маріуполі серед частини німецьких окупантів почалась паніка, маріупольських в’язнів стали поспіхом шикувати в колону, щоб погнати на захід. Скориставшись випадком, Стасюк і Авраменко тікають і самостійно дістаються до села Широке на Дніпропетровщині, де мешкала родина Авраменка. Тут Авраменко й залишився, а Стасюк – у квітні, коли танковий рейд зазнав поразки і загроза Маріуполю з боку радянських військ зникла, вирішив повернутись у Маріуполь. З того часу Стасюка ніхто не бачив. Гадають, що він загинув.

Сам голова міського товариства «Просвіта» Андрій Васильович Ірій-Авраменко був заарештований органами НКВС у червні 1944 року і за вироком військового трибуналу в жовтні того ж року був розстріляний. Його родину – артистку Лідію Обломієвську з маленькою донькою відправили на заслання в Талди-Курганську область Казахської РСР.

Перед відступом з Маріуполя гестапівці заарештували кілька інших членів «Просвіти». Якова Івановича Жежуру, разом з іншими в’язнями маріупольської в’язниці засудили до розстрілу, проте коли їх везли на страту, Жежура зумів вистрибнути з автомашини і загинув під час втечі.

Як свідчить Авраменко, Федір Гайдар, скориставшись панікою в Маріуполі, самостійно виїхав у напрямку Дніпропетровська (сучасний Дніпро). Там його сліди губляться.

Бондаренка гестапо схопило ще в грудні 1942 року.

Димова, Безпалька, Литвиненка і Клавдію Синицину заарештували у червні, Галушку – у серпні 1943 року. Були розстріляні Юхимець і Величко. Пройшли через гестапівські тортури Борис Кучинський, Осорянін, Лисий та інші.

Трагічні випробування випали на долю Миколи Васильовича Фененка. У роки німецької окупації він працював у Маріупольському краєзнавчому музеї, де завідував відділом історії. Фененко зумів врятувати від знищення унікальну бібліотеку музею. Він був активним членом товариства «Просвіта» і підпільної групи ОУН. У музеї Фененко організував одну з явок підпільників, де зберігалася нелегальна література.

У червні 1943 року Фененка заарештувало гестапо, але йому вдалося вирватися на волю. Після звільнення Маріуполя у вересні 1943 року він був заарештований органами НКВС. Фененка звинуватили в антирадянській пропаганді та співробітництві з окупантами. Військовий трибунал засудив його до розстрілу, який потім замінили 25-річним табірним строком.

Вийшов Фененко на волю за амністією 1955 року. Повернувшись у Маріуполь, викладав географію у вечірній школі № 3. Його перу належать книжки «Земля говорить» і «Топоніміка у творчості Тараса Шевченка». Помер Микола Васильович у 1969 році. Посмертно реабілітований у 1994 році.

На цьому і завершується історія ОУНівського підпілля і товариства «Просвіта» в Маріуполі часів Другої Світової війни. Період німецької окупації був, яскравою, але найтрагічнішою сторінкою в історії маріупольської «Просвіти».