Українізація Надазов’я. Маріупольська “Просвіта”

Уперше в етнічних кордонах України культурно-освітня громадська організація «Просвіта» була заснована 8 грудня 1868 року у Львові. Ця дата вважається початком історії сучасного Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

За прикладом західних регіонів України у різний час розпочалося створення осередків «Просвіти» і на Наддніпрянщині. Особливо активно цей процес пішов у 1905-1907 роках під впливом революційних подій в Російській імперії.

1905 року у Катеринославі було організовано «Літературно-артистичне українське товариство «Просвіта». На рік пізніше були створені осередки «Просвіти» в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі та в інших містах України. У 1907 році була заснована «Просвіта» в Миколаєві та за кордоном сучасної України – національно свідомі українці Кубані об’єдналися навколо своєї «Просвіти». Цей рух поширювався, набирався досвіду та множив ряди своїх прихильників.

Сама важка доля випала тим осередкам «Просвіти», які виникали на території України, що входила до складу Російської імперії. Їх активно переслідували та забороняли. У січні 1916 року влада несподівано закрила Катеринославське українське товариство «Просвіта» зі всіма його філіями.

Але важливо зазначити, що у часи Першої Світової війни цей факт можна пояснити загальним для того часу правилом. Справа у тому, що українцям не пощастило було бути народом, який був розділений фронтом Світової війни – частина українців жила та служила Австро-Угорщині, частина – Російській імперії. З цієї причини російська влада вважала будь-які українські організації «шпигунськими». І така тенденція була характерна не лише для українців та імперської влади, схоже відбувалась і з поляками, і з німцями, і з французами (на території Німецької імперії).

Вагомий вклад у дослідженні українського культурного руху в Маріуполі та Надазов’ї зробив наш земляк-краєзнавець Павло Мазур, матеріали робіт якого публікуються у цій статті.

Засновник першої маріупольської «Просвіти»

Відомо, що головою Катеринославської «Просвіти» до 1910 року був педагог і громадський діяч Сергій Онуфрійович Липківський. Закінчивши Київську духовну академію й отримавши звання кандидата богослов’я, він із 1898 року працював у Катеринославському єпархіальному училищі, де викладав закон Божий. У 1910 році Липківський переїхав з Катеринослава до Маріуполя, де став учителем у місцевому єпархіальному училищі, залишаючись членом катеринославської «Просвіти». Саме ця подія поєднала культурне життя двох промислових міст – Катеринослава й Маріуполя.

1910 рік є визначною датою для нашого міста – це початок формування руху за збереження та розвиток тих культурно-освітніх надбань української спільноти. Проте, 1910 рік позначений ще однією подією. 20 січня, розпорядженням Петра Столипіна українців було зараховано до розряду інородців, що означало, що діяльність будь-яких національно налаштованих українських організацій в Україні категорично заборонялась.

Тому подальша громадська діяльність Липківського в Маріуполі, що йшла всупереч заборонам, вимагає до себе прискіпливого ставлення. Тож «Катеринославські єпархіальні відомості» з року в рік публікували на своїх сторінках склад педагогічних колективів єпархіальних і духовних училищ губернії. Прізвище Сергія Липківського як педагога-маріупольця згадується в них, починаючи з 1911 року. У «Відомостях» за 1917 рік трапляється така інформація: «Маріупольське єпархіальне училище. Викладачі та викладачки: Викладач арифметики, алгебри, геометрії та фізики у всіх основних класах та методики арифметики у 7-му класі училища – кандидат богослов’я Сергій Липковський, він же діловод Ради (закладу). На службі з 1 вересня 1910 року».

Цікаво бачити таку енциклопедичність знань Липківського та його володіння методикою викладання. Саме тому не виникає питань той факт, що Липківського було обрано гласним (депутатом) нової Маріупольської думи у 1917 році від міського товариства «Просвіта».

Революції та «Просвіта»

Повалення царизму в Росії у лютому 1917 року не лише ліквідувало органи царської влади в Україні, але й сприяло розгортанню руху на завоювання власних національно-політичних прав: надання Україні національно-державної автономії; проведення аграрної реформи; запровадження української мови в установах і навчальних закладах; організації у центрі та на місцях осередків «Просвіти» тощо.

3-4 березня 1917 року в Києві була утворена Центральна Рада, а вже місяць по тому, 5-6 квітня, І Всеукраїнський педагогічний з’їзд висловився за українізацію освіти. 10-12 серпня ІІ Всеукраїнський педагогічний з’їзд, розглянувши хід практичного здійснення українізації освіти, чим підтвердив рішення попереднього з’їзду про повну українізацію початкової школи та поступову середньої та вищої. З’їзд визнав за необхідне створення в усіх містах і селах осередків «Просвіти».

Поступово цей рух поширювався по всій території України, у тому числі й по Маріупольщині.

Перебіг подій, пов’язаних із ростом національної самосвідомості українців можна розгледіти на прикладі фактів, що мали місце в Маріуполі та його околицях у 1917-1921 роках ХХ століття. Цей рух на південному сході України, мав свої особливості, які були зумовлені історичною, економічною й соціальною специфікою розвитку регіону.

Зміст та спрямованість того руху досить повно розкривають публікації в таки газетах як «Наше життя», «Маріупольське життя», «Маріупольське слово», «Маріупольські новини», «Селянин і робітник», що виходили на той час у Маріуполі та звіти й протоколи засідань Маріупольського повітового земства й міської думи.

Хоча «Просвіта» на Катеринославщині була заборонена ще в 1916 році, наслідки її діяльності не зникли: рух за відродження української мови, обрядів і звичаїв, інтерес до історії України, літератури та мистецтва пішли в робітничі квартали.

У 1915 році на маріупольських металургійних заводах «Нікополь» і «Російський Провіданс» було створено українське товариство. Товариство ставило перед собою просвітницькі цілі розповсюдження серед робітників та службовців української мови та культури. Місцева газета «Маріупольське слово» надавала інформацію, що 3 квітня в приміщенні Міністерської школи, що в заводському селищі, призначалися збори Українського Товариства.

11 вересня 1917 року «Маріупольське слово» повідомило, що від місцевої «Просвіти» гласними (депутатами) нової Маріупольської думи були обрані Коваленко Тихін Пантелійович і Липківський Сергій Онуфрійович. Таким чином «Просвіта» офіційно заявила про своє активне громадське існування в тогочасному Маріуполі.

Газета «Селянин і робітник» 10 листопада 1917 року повідомила про відкриття української книжкової крамниці в приміщенні «Просвіти» на Миколаївській вулиці. Ця замітка свідчила не лише про те, що українська книга прийшла до маріупольців, але й про те, що «Просвіта» вже мала своє власне приміщення в центрі міста.

У тій же вересневій виборчій кампанії гласним думи за списком блоку партій соціалістів-революціонерів був обраний як український соціаліст-революціонер Коваленко Іван Пантелійович, молодший брат Тихона Коваленка.

Саме брати Коваленки в наступні роки відіграли значну роль у розгортанні культурно-освітньої роботи в рамках «Просвіти». Тим більше, що Липківський у 1917 році повернувся до Катеринослава, де відзначився як популярний лектор на курсах українознавства.

Діяльність братів Коваленків

Брати Коваленки – Іван Пантелійович і Тихін Пантелійович відіграли помітну роль у діяльності маріупольської «Просвіти». Сім’я Коваленків мешкали з кінця 70-х років ХІХ століття у власному будинку № 37 по вулиці Георгіївській. Батьки дали синам ґрунтовну і всебічну освіту: вони закінчили гімназію, навчались у Київському і Харківському університетах, Московському сільськогосподарському та археологічному інститутах, слухали лекції в народному університеті імені А.Л. Шанявського в Москві. Під час навчання брати по черзі отримували стипендію Маріупольського повітового земства в розмірі 100 рублів, за умовою, що завершивши освіту вони повернуть гроші, працюючи в рідному місті.

У переддень революційних подій брати Коваленки повернулись у Маріуполь, де зразу ж влилися в громадсько-політичне життя. В березні 1917 року, вони обираються членами Маріупольського громадського виконавчого комітету – нового міського органу управління, народженого Лютневою революцією 1917 року. Брати Коваленки активно працювали в повітовій земській управі, вели уроки в місцевих навчальних закладах, докладали зусиль до відродження української мови й культури. Дуже швидко вони стають відомими в Маріуполі громадськими діячами. Тому природно, що виборці в 1917 році віддали їм свої голоси і брати стали гласними міської думи.

Про їхні політичні погляди на той час свідчать протоколи засідань думи. На засіданнях 13-14 жовтня мова йшла про склад міської управи виконавчого органу думи. Серед інших керівником відділу народної освіти був рекомендований гласний Чичеров. У зв’язку з цією рекомендацією від імені фракції українських соціалістів-революціонерів Іван Коваленко зробив заяву:

«Фракція соціалістів-революціонерів утримується при голосуванні. Чичеров діловий, шанований, інтелігентний член управи, але він за своєю психологією і вихованням великорос, між тим, Маріуполь складова частина України. Як у повіті, так і в самому місті Маріуполі дуже значний відсоток українського населення. Та й те населення яке вважається російським, насправді є українським, але зросійщеним. Необхідно підняти національну самосвідомість, шкільна й позашкільна освіта має вестись у дусі української національності. Чичеров активної діяльності в цьому напрямкові не проявить, тому що він, як і всі російські соціалісти-центристи, по духу є російський шовініст. Приклад тому Керенський. І тут ніякі благі наміри не допоможуть. Ось чому ми, поважаючи Чичерова, при голосуванні повинні утриматись».

У ті часи в Маріуполі кілька разів змінювалася влада, але брати Коваленки залишалися вірними українській національній ідеї, докладаючи багато зусиль, у тому числі і через «Просвіту», до того, аби населення Маріуполя відчувало, що воно – невід’ємна частина України. «Просвіта» у вкрай несприятливих умовах довела свою життєвість, посівши серед інших громадських рухів належне місце.

Маріупольська «Просвіта» у війнах 1917-1921 років

1917-1921 роки ввійшли до історії як роки революцій. Українська історія збагатилася новими іменами, серед них був і Гетьман Павло Скоропадський, який очолив Українську Державу 29 квітня 1918 року.

Саме з цього часу значно розширилась у Маріуполі робота «Просвіти», що взяла на себе головний тягар послідовного втілення на державному рівні принципів українізації. За сім з половиною місяців свого керування державою Павло Скоропадський зробив у плані розвитку української мови, національного шкільництва, науки і культури більше, ніж усі інші правителі від Михайла Грушевського до Симона Петлюри за чотири роки визвольних змагань.

Період Гетьманату у Маріуполі

Особливої уваги гетьман надавав утвердженню української мови як державної, що не могло не викликати обурення з боку більшовицької (вже на той час) Москви. Пізніше у своїх «Спогадах» Скоропадський розповів про те, що більшовицька Росія сприйняла увагу гетьмана до української мови як щось жахливе.

З ініціативи Скоропадського були засновані українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, а в Київському, Одеському та Харківському університетах, що тимчасово зберігали статус російськомовних, були організовані кафедри української мови, української літератури, української історії та українського права. Не лише в містах, але й в деяких селах було відкрито 150 українських гімназій. Були засновані національна Академія наук, національна бібліотека, український історичний музей, національна галерея мистецтв, український театр драми та опери, українська державна капела, український симфонічний оркестр під керівництвом тощо.

Можливо когось це здивує, але самого Павла Скоропадського, до революції, було складно назвати українським націоналістом. Він був вихідцем з роду козацької старшини, професійним військовим та одним з членів «Свити Його Імператорської Величності» російського царя Миколи ІІ. Дослідники біографії Скоропадського описуючи його життя зазначають, що першою мовою якою він заговорив була німецька, а у публічному просторі він використовував російську мову, і навіть за таких умов в його родині зберігалась українська мова, хоча потрібно зазначити, що до його становлення Гетьманом він нею не користувався (бо у російських штабах не спілкувалися українською).

У такому ж плані діяли представники гетьмана на місцях, зокрема в Маріуполі. Хоча тут, на південному сході України, становище було надзвичайно складним. Потрібно уточнити, що з квітня по листопад 1918 року в Маріуполі знаходились австро-німецькі військ які встановили окупаційний режим. Протягом року до околиць міста не раз підходили загони та частини Добровольчої армії генерала Денікіна, на рейді з’являлись англо-французькі військові кораблі, а у самому Надазов’ї набував сили повстанський рух під керівництвом Нестора Махна.

Від імені гетьмана військовим комендантом Маріупольського повіту – полковником Литвиненком, було оголошений військовий стан. Своїм наказом комендант категорично заборонив «всякі мітинги, сходки та маніфестації. Ніяких зібрань у приватних домах не дозволяється». Проте суспільні процеси та об’єктивний хід подій не зупинили навіть силою зброї.

Маріупольський повітовий комендант свої наказом № 8 від 19 травня 1918 року, виконуючи вказівки центральної влади, «запропонував усім адміністративним установам проводити діловодство тільки українською мовою». Газета «Наше життя» орган Маріупольського земського й міського самоврядування стала двомовною, але усі офіційні матеріали друкувалися українською мовою.

Першим на вимогу властей відгукнулося земство Маріупольського повіту. На своїх зборах земські гласні 8 червня розглянули питання «Про збільшення кредиту на придбання навчальних посібників». Збори вирішили виділити додатково 65205 рублів на придбання комплектів українських підручників для переведення з 1 вересня на рідну мову навчання 145 земських шкіл повіту, що працювали в селах з українським складом населення. Термін «українізація» в історії Маріупольщини на офіційному рівні вперше пролунав з уст земських діячів.

Одночасно переводилися на відповідну рідну мову навчання школи в грецьких, єврейських і німецьких поселеннях. Серед інших питань, розглянутих того дня земськими зборами, була постанова про заснування в Маріуполі повітового музею. Характерно, що доповідь Івана Пантелійовича Коваленка з цього приводу і текст постанови в «Журналі сесії» подається українською мовою, що в діловодстві земства також трапилось уперше.

Активісти «Просвіти», керовані Іваном Пантелійовичем Коваленком, першими в місті організували курси української мови. 3 20 травня 1918 року курси працювали в приміщенні колишнього єпархіального училища для дівчаток (1-й корпус ПДТУ). Курси користувалися популярністю, на перше оголошення відгукнулося 150 чоловік. 10 червня терміново відкрили ще дві групи. Про роботу цих курсів раз у раз сповіщала місцева преса.

За сприяння «Просвіти» відкрилась у Маріуполі книгарня «Кобзар». З цього приводу газета «Наше життя» від 16 червня вмістила наступну інформацію: «На днях відбулося загальне зібрання кооперативу української книгарні «Кобзар». Із відродженням державної мови, котра з початком навчального року буде введена в усіх школах, як у початкових, так і в середніх, кооператив повинен забезпечити всі школи підручниками для учнів міста і повіту».

На всій території Української Держави, у тому числі і в Маріуполі, по державній лінії організовувалися курси українознавства. Перш за все ними охоплювалися лекторські й педагогічні кадри, державні службовці міста. Курси українознавства були трьох типів: для лекторів «Просвіти» і державних службовців, для вчителів початкових шкіл, для вчителів вищих початкових та середніх шкіл. На цих курсах читалися цикли лекцій з українознавства: українська мова, історія України, література і мистецтво України, географія, етнографія та природознавство України, а також спеціальні предмети: наука державного устрою, психологія, економіка тощо.

Українська мова як державна, українське шкільництво і культура поступово утверджувались в Надазов’ї. Вже було видно позитивні результати зусиль державних органів і «Просвіти». Але в травні 1919 року Добровольча армія генерала Денікіна на півроку захопила Маріуполь.

Повернення російського шовінізму

За наказом коменданта міста генерала Май-Маєвського в газеті «Маріупольські новини» 11 серпня були опубліковані «Основні положення особливої наради про українські школи». Усі школи, в яких за розпорядженням української влади викладання велось українською мовою, поверталися до викладання російською. «Малоросійська мова» дозволялася лише в приватних школах. Земства й міське самоврядування не мали права засновувати школи з викладанням українською мовою. Українські школи не користувалися правами державних. Робота «Просвіти» припинялась.

Через кілька днів розмістила звернення головнокомандувача збройних сил Півдня Росії, генерал-лейтенанта Денікіна «К населению Малороссии». Звернення трактувало вирішення мовної проблеми на підконтрольних білогвардійському рухові територіях дещо в іншому дусі: «залишаючи державною мовою по всьому просторі Росії мову російську, вважаю абсолютно неприпустимою і забороняю переслідування малоросійської мови. Кожен може говорити в місцевих установах, земствах, присутніх місцях і на суді по-малоросійськи. Приватні школи, які містяться на приватні кошти, можуть вести викладання будь-якою мовою, а в казенних школах, якщо знайдуться бажаючі учні, можуть бути засновані уроки малоросійської та рідної мови в його класичних зразках. Перші роки навчання у початковій школі може бути допущено вживання малоросійської народної мови для полегшення учням засвоєння перших зародкових знань».

Але фактично українська мова. культура та «Просвіта» були загнані в підпілля. Перша хвиля українізації за ініціативою «Просвіти» на тому й закінчилась.