Українізація Надазов’я. Радянське загравання
Говорячи про історію Україна та Надазов’я на рубежі 1920-х років дуже складно не помітити ті зміни, які відбулись внаслідок більшовицького заколоту 1917 року та наступних війн 1917-1921 років. За ці буремні чотири роки Україна та Маріуполь, як її частина, пережили важкі часи: інтервенції, окупація, бойові дії, масштабні міграції, занепад культури та економіки, укріплення радянського режиму на більшості територій сучасної України.
Потрібно сказати, що незважаючи на активну протидію установленню в Україні радянської влади, все ж таки вона була встановлена. Більшовицьке керівництво розуміло той факт, що встановити владу збройним шляхом можливо, але довге утримання цієї влади можливо лише за, хоча б за мінімальної підтримки серед місцевого населення.
І «молода радянська республіка» взяла курс на утримання та стабілізацію соціального та політичного становища на територіях, що опинилися під її контролем…
Початок політики “Коренізації”
Проявом цього курсу в Україні була українізація, початок якій поклав декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», що вийшов у 1923 році. Тогочасна українізація не зачепила вищих рівнів державно-політичного життя, але певною мірою сприяла загальному українському національному відродженню на місцях. Пов’язано це було з тим, що радянське керівництво УСРР цілком лояльно відносилось до ідей більшовиків, а найбільша кількість незадоволених була в середовищі найбільшого прошарку українського населення – селян.
Для того щоб зрозуміти як цей процес розвивався в Україні можна дослідити приклад Маріуполя та тогочасного Маріупольського району. І цей приклад буде досить ілюстративний та інтересний.
В березні 1923 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) були ліквідовані губернії, повіти й волості та створені округи й райони. На півдні Донеччини виник і до вересня 1930 року існував Маріупольський округ, потім Маріупольський район Донецької області.
Поступово у складі Маріупольського округу були створені національні районні виконавчі комиітети: шість українських, три змішаних, два грецьких і один німецький. Вони охоплювали місця компактного проживання відповідних національностей.
Під час перевиборів місцевих Рад у 1929 році було обрано 119 сільських рад, з яких 67 українських, 14 німецьких, 12 греко-еллінських (так називали групи румеїв), 8 греко-татарських (а так називали урумів), 7російських і 4 єврейських. Мовою, яка б об’єднала цей національний конгломерат, мала стати українська – мова Української Соціалістичної Радянської Республіки.
Завдяки дослідникам українізації на території Надазов’я у нас є відомості, що в архівах Маріупольського краєзнавчого музею зберігалися комплекти окружної газети «Наша правда» і міської газети «Приазовський пролетарий» 1920-1930-х років. Саме зі сторінок цих газет можна почерпнути інформацію про складність процесу українізації, її успіхи і прорахунки.
У травні 1927 року пленум Маріупольського окружного парткому розглянув і ухвалив резолюцію «Про стан культурного будівництва в окрузі», де особлива увага приділялася задоволенню культурних потреб національних меншин під час українізації. Ця робота швидко отримала свої позитивні наслідки, про які оповіщували на сторінках окружної газети «Наша правда»:
«По селах грецького населення, що посідає 15,5 відсотків загальної кількості населення Маріупольщини, зараз є 22 греко-еллінських та 17 греко-татарських шкіл, якими охоплено 750 осіб. Щодо обслуговування німців, які становлять 6,3 відсотка до загальної людності округу, зараз є 57 німецьких шкіл, що охоплюють 95 відсотків дітей шкільного віку. В школах лікнепу (ліквідація не писемності) вчиться 452 осіб. У німецькому районі працюють 6 сільбудів, 6 постійних та 3 пересувних кіно. Єврейське населення складає лише 3,2 відсотка. В окрузі є два єврейських клуби, 8 сільбудів, 9 хат-читалень.»
У кінці 1928 року Маріупольський окружний партком звітував на засіданні ЦК КП(б)У про перші результати українізації у Надазов’ї: «Окружний партійний комітет і парторганізації в цілому створили рішучий перелом у проведенні українізації. Потрібно перевести не пізніше 1-го лютого 1929 року на українську мову роботу радянського апарату і на протязі півроку – партійного і профспілкового апарату. Негайно розпочати роботу по просуванню української літератури в бібліотеки.»
Думку радянської влади місцевого рівня можна визначити завдяки архівним даним, а про процеси що проходили на рівні населення можна почерпнути інформацію з місцевої періодики. Проте досліджуючи це питання спираючись на газети, варто пам’ятати що тогочасна преса не була цілком незалежною, а була, буквально, «рупором» партії.
Питання українізації особливо цікаво у розрізі того, що в Маріуполі та його околицях проживали, не лише українці,а й представники багатьох інших національностей: греки, росіяни, євреї, німці, вірмени, латиші, болгари, ассирійці тощо. Тому, крім українізації, тут на державному рівні проводилася політика національного відродження греків – еллінізація, та інших нацменшин.
Усі особливості цієї політики позначились, зокрема, на навчальних закладах округу. В 1930-1931 навчальному році, в Маріуполі, функціонували шість українських шкіл, чотири російських, дві грецькі, одна латиська та одна єврейська, в якій була відкрита ассирійська група. Крім того, вже кілька років у місті працювали окружна радпартшкола з грецьким відділом і грецький педагогічний технікум. Він у 1931 році зробив перший випуск учителів початкових класів для шкіл з «димотикою» – греко-еллінською мовою викладання.
Згідно тогочасної інформації, в успішному проведенні українізації були зацікавлені не лише українці, але й представники інших національних груп міста і округу. Розглянемо приклади, що ілюструють таку думку. Перша стаття з окружної газети мала назву «Дайте українську мову!»:
«В окррадпартшколі (окружна радянська партійна школа) навчається група греків-еллінців, в якій на протязі двох років мають приготувати працівників для грецьких сіл. Звичайно, проти викладання еллінської мови ні один курсант не заперечує. Це необхідно. Але погано те, що еллінську групу позбавили української мови. І в еллінській групі потрібно ввести українську мову, адже без неї еллінська група далеко не поїде, тому що курсантів дуже хвилює те, що в теперішній час в школі вся робота проводиться лише українською мовою. Тому еллінській групі дуже важко приходиться розбиратися і брати участь у роботі, як на зборах, так і в гуртках. Ось чому необхідно ввести українську мову і в еллінській групі.»
Схожі думки лунали і з території Розівки – на той час це село мало виключно з німецькомовне населенням, які виклали у статті «Бажаємо вчитись – дайте лектора!»:
«Ще в жовтні в Розівку приїздив керівник курсів, який скликав загальні збори всіх службовців і оголосив на них, що як лише йому будуть доставлені списки осіб, які бажають вивчати українську мову, то зразу ж у Розівку буде надісланий лектор. Списки були надіслані і співробітники стали чекати початку занять. З того часу пройшло вже більш трьох місяців, але до цього часу лектор у Розівку не їде. Отож у селі немає ніякої роботи з українізації.»
Що стосується українського погляду на ці процеси, то для розуміння тогочасної ситуації потрібно уточнити кілька деталей. Для тогочасного українця, українізація була першим сталим прикладом розбудови та популяризації української мови з боку держави. Ще були свіжими спогади того, як за часів Російської імперії та «білогвардійських» формувань українська мова стикалася з постійними обмеженнями у її використанні. Проте короткий час існування незалежної Української держави у формі УНР, держави Скоропадського та Директорії зробив свій внесок у формування усвідомлення населенням України своєї окремості від російського народу.
Ці та інші особливості суспільного життя на регіональному рівні наклали свій відбиток на реалізацію принципів українізації. Вона сприймалася громадськістю як яскраве державотворче явище, як одна з перемог над режимами минулого.
В основу українізації, як і в 1918 році, була покладена програма українознавства, за її допомогою планувалося здійснювати навчання українознавству всіх державних службовців УСРР та інших територій СРСР з відчутним відсотком українців.
Програма українознавства 1925 року, передбачала досить ґрунтовне ознайомлення з географією України, складом її населення, економікою, історією народного господарства, етнографією, державним ладом, загальною історією, історією мови, письменства, театру, народної пісні та музики тощо – саме на цьому підґрунті передбачалося систематичне вивчення української мови.
Відповідно до вказівок директивних органів на Маріупольщині була створена окружна комісія з українізації; комісії сприяння впровадженню українізації були створені в усіх установах, підприємствах та організаціях; оволодіння українською мовою відбувалося через мережу державних курсів і гуртків.
1 лютого 1929 року «Приазовський пролетарий» повідомляв: «Президія окрвиконкому заслухала доповідь окружної комісії з українізації. Курсова робота з українізації в Маріуполі і в порту проходить нормально. На курсах навчається 924 чоловіки. Всього по Маріуполю, заводу і порту 1271 чоловік».
7 березня 1929 року газета інформувала, що на Маріупольщині (але не в Маріуполі) працювало 48 гуртків українознавства. Разом з держкурсами ними було охоплено майже півтори тисячі чоловік.
Висвітлення результатів українізації висвітлювалось публічно, що дає нам можливість дізнатися не лише про результативність цієї політики, а ще й про саму форму контролю отриманих знань. Міська газета публікувала інформацію про те, що з 15 березня 1929 року спеціальна «трійка», яка була виділена окружною комісією, приступила до перевірки ходу українізації: «Вже закінчилася перевірка наслідків українізації в Маркредитспілці. «Трійка» встановила, що діловодство ще повністю не українізоване. Майже всі співробітники розмовляють російською мовою. Українською мовою оволоділи одинадцять чоловік, не знають мови 40 чоловік. Зловмисно криються від українізації співробітники Король і Неверов. За висновками «трійки», за незнання української мови мають бути звільнені вісім співробітників. Решті запропоновано ліквідувати українську неграмотність на протязі трьох місяців».
У своїх діях «трійка» керувалася постановою ВУЦВК та РНК України від 6 липня 1927 року «Про забезпечення рівноправності мов та сприяння розвиткові української культури», в якій значилось наступне: «За порушення правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності. Співробітників, що не вживали належних заходів щодо вивчення української мови, а також тих із них, що виявляють негативне ставлення до українізації, керівники відповідних установ й організацій адміністративно звільняють, не видаючи вихідної допомоги і без попереджень».
Основний тягар повсякденної роз’яснювальної роботи з питань українізації взяла на себе міська газета. У 1929- 1930 роках вона розпочала друкування матеріалів двома мовами, а з 3 грудня 1931 року стала україномовною під назвою “ПРИОЗІВСЬКИЙ ПРОЛЕТАР“: в ній публікувалися підбірки матеріалів під загальними заголовками: «Рішуче – за українізацію!», «Покінчити з формальним відношенням до українізації!», «Українську культури в маси!», «Українську книгу в маси молоді!», «Від граматики до українознавства і політичного виховання!»
Низкою матеріалів наголошувалось, що українізацію потрібно розуміти не лише як вивчення української мови, але як історію українського ревруху (революційного руху), літературу, національну політику».
Але в історії українізації наступив 1933 рік – рік Голодомору і кінця українізації. Цей рік мав певну передмову у якості листа Сталіна «Товаришу Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У», надісланого весною 1927 року. У листі його автор, вперше висловлює думку про шкідливість українізації, якщо вона віддана в руки чужих елементів, оскільки саме така небезпека стає все більш реальною на Україні.
Через кілька років «чужий елемент» чітко персоніфікувався в особах Миколи Хвильового та Миколи Скрипника. Які в тому, трагічному, 1933 році покінчити життя самогубством, а майже одразу за ними застрелися голова Раднаркому України Панас Любченко.
Як зазначав маріупольський краєзнавець Павло Мазур: «Це були смертельні постріли в саму справу українізації. Преса зарябіла термінами «шумськізм» та «хвильовім» – так створювалась атмосфера засудження та шкідливості національного відродження».
Як вже позначалося на початку статті, органи друку були рупорами комуністичної пропаганди, що фактично підтвердилось у 1933 році на прикладі газети «Приозівський пролетар». Єдине згадування українізації датовано 31 травня 1933 року: «Маріупольська міська рада приймає рішення: «Комісії українізації по всіх без винятку установах, підприємствах та організаціях розпустити».
Того ж року вийшла доповідь «Про націоналістичні ухили в лавах українських парторганізацій та про завдання боротьби з ними», за результатами якою Всеукраїнський партійний актив постановив посилити боротьбу з механічним підходом до українізації.
Боротьба полягала у наступному: у серпні 1933 року в місцевому «Приозівському пролетарі» з’являються окремі публікації російською мовою, а з 28 лютого 1934 року була відновлена попередня назва газети «Приазовский пролетарий», тепер вона знову стає російськомовною.
Після вбивства Кірова в грудні 1934 року каральна машина почала набрирати максимального ходу. Під репресій перш за все потрапили ті, хто плекав українську мову, культуру, шкільництво.
Услід за українським словом у «Приазовском пролетарки» в Маріуполі почали одна за однією зникати українські школи, аж поки не зникли зовсім.
Цікаво що це відбувалось усюди, і в Україні й поза Україною. Передусім була ліквідована педагогічна Академія підготовки українознавців. 13 травня 1932 року було розіслано телеграму ЦК ВКП(б) про ліквідацію всіх українських інституцій (школи, культурні осередки, редакції газет і журналів) за межами України, де компактно проживали українці (Кубань, Зелений Клин на Далекому Сході, Білгородщина тощо). У листопаді 1933 року пленум ЦК КП(б)У, який розглянув питання про «Український націоналістичний ухил», визнав, що «в даний момент головною небезпекою с місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами». Постановою пленуму була призупинена українізація.
Соціальний зміст, конструктивні методи і дух українізації на багато десятиліть були глибоко приховані, а саме слово «українізація» на офіційному рівні стало токсичним (якщо використовувати сучасну лексику).
Після цих подій «Приазовский пролетарій» раптово перестав вихвалявся успіхами українізації в місті і районі, а почав нищити «український буржуазний націоналізм», в який записувалися будь-які вияви української ментальності, національного життя, національної освіти й культури.
Останні прояви українізації були знищені вже за часів керівництва М.С. Хрущовим української партійної організації. За його ініціативи політбюро ЦК КП(б)У 10 квітня 1938 року ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», де створення навчальних закладів з національними мовами навчання кваліфікувалось як «насадження особливих національних шкіл», що ставали вогнищами «буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей». А їхнє функціонування визнавалося «недоцільним і шкідливим».
На ХѴ з’їзді КП(б)У у 1940 році не згадувалися навіть самі терміни «коренізація» та «українізація».
Справа у тому, що відродження мови не могло не привести до зростання самостійницьких настроїв і прагнень українців. Московський партійний центр активно почав згортати політику «коренізації» по всьому СРСР коли побачив перші загрози для власного панування та існування, в особі зростаючої свідомості широких народних мас, інтереси яких він так прагнув «захистити».
