Боротьба з релігією у Маріуполі та Надазов’ї. ІІІ частина
Продовжуючи тематику перших двох дописів, ця стаття буде присвячена боротьбі з релігійними забобонами у 1920-ті роки в середовищі маріупольських містян.
Важливо проговорити той факт, що специфіка роботи з населенням «на селі» та всередині міст, або робітничих поселень, відрізнялась суттєво. Основною причиною різних методів роботи з населенням було, як це не дивно, населення, а саме – рівень його освіти.
Початок існування Радянського Союзу пов’язаний не лише з негативними тенденціями. На відміну від Російської Імперії, СРСР позиціонувало себе як державу, метою існування якої було здійснення чисельних соціальних змін. Однією з таких змін повинна була стати освіта, а точніше ліквідація неписемності серед населення.
Якщо повернутися до попереднього циклу статей (присвяченого опису результатів перепису 1897 року), то можна побачити, що рівень писемності серед основних національних груп населення Маріупольського повіту був на рівні 50%, схожа (подекуди – гірша) ситуація була і в інших регіонах. Події Першої Світової війни та 1917-1921 років лише знизили стан освіченості населення. Під час чисельних змін влади початкову освіту було отримати досить важко, а певні населені пункти взагалі не мали відповідних педагогічних кадрів.
На тлі таких подій радянське керівництво почало створення мережі організацій, кінцевою метою яких була ліквідація неписемності населення. В історичній пам’яті цей процес отримав назву «ликбез» (рос. «ликвидация безграмотности») або «лікнеп» (укр. «ліквідація неписемності»).
Першими учасниками таких «освітніх програм» ставали ті представники суспільства, на які спиралась радянська влада: червоноармійці, робітники, члені профспілок, комсомольці та члени сільських колективних об’єднань. Цілком природньо було і те, що центрами «лікнепу» ставали саме міста та заводи. Це було обумовлено не лише логістичними та організаційними причинами, а й наявністю у містах такої категорії населення як «малограмотні», навчання яких було більш простим та пріоритетним.
Про кількість неписемних в Україні та повіті писала і місцева преса. Наприклад, у 30 номері газети «Голос труда» наводились наступні дані про кількість неписемних. Станом на 1 травня 1923 року в Україні, серед населення віком від 18 до 35 років, неписемних нараховувалось – 427 000 людей, з них: робітників – 117 000, незаможних селян – 210 000, допризовників – 100 000.
А загалом по Україні було близько 4 050 000 неписемного населення, що становило приблизно 64% загального працездатного населення. В Донбасі таких було близько 500 000, а у Маріупольському окрузі – 5 000 людей.
Для боротьби з неписемністю, на території України було організована мережа з 2000 шкіл (на момент 1.05.1923), але ця мережа не задовольняла і чверті освітніх потреб населення тогочасної України. Причиною такої невідповідності потребам був брак коштів у радянському бюджеті. Для вирішення питання дефіциту грошей була вигадана наступна схема яка працювала і у Маріуполі.
Як і у інших місцевостях, у Маріуполі було організовано «Товариство з ліквідації неписемності імені товариша Леніна». Для його функціонування були встановлені наступні внески: 25 копійок – вступний внесок і 1 рубль 60 копійок – членський. Сума досить відчутна, наприклад, сама газета відпускалась за ціною 7 копійок. Але членський внесок можна було ділити та вносити у 4 сроки.
На пунктах «лікнепу» відбувалось не лише підняття освітнього рівня населення, але й відбувалась політична агітація та створювалися різноманітні гуртки, одними з яких були «гуртки безбожників». Поступово ця схема масштабувалася та переносилася і на сільську місцевість. Таким чином, міста ставали центрами «лікнепу», а з часом – зосередженням борців з релігією.
Наше місто не було виключенням з цих процесів, а враховуючи кількість великих сіл навколо Маріуполя, схожі процеси відбувались і там.
Основним джерелом інформації цього періоду для нас є вже добре відома газета «Голос труда», яка активно висвітлювала найбільш значущі та скандальні моменти релігійного та атеїстичного життя Маріупольського округу.
Для того щоб частково зануритися у атмосферу Маріуполя 1920-х років та уявити масштаб поширення християнських церков у тогочасному Маріуполі, знизу буде прикріплений план міста на початку 1930-х років (до знищення православних храмів).
Цілком зрозумілим є і той факт, що у такому місті як Маріуполь, справа боротьби з православною вірою не відбувалась без постійних інцидентів. У першій частині цього циклу були показані окремі приклади використання газети у якості «рупору» антирелігійної пропаганди, але найбільш цікава та яра пропаганда атеїстичних поглядів відбувалась саме у гуртках безбожників.
Найбільш яскравим прикладом діяльності таких гуртків на території Маріуполя є події пов’язані з публічними дискусіями відносно релігії. Як в середовищі звичайних містян, так і у середовищі робітничих колективів порту та маріупольських заводів організовувались групи людей, які під час своїх заходів намагалися «знайти істину» та переконати відвідувачів у необхідності позбутися релігійного минулого.
Інструментами такої боротьби, у масштабі радянських республік, була газета «БЕЗБОЖНИК». Її реклама досить часто з’являлась на сторінках маріупольської газети «Голос труда», де публікувалась і інструкції щодо отримання підписки на це періодичне видання.
Але справа пропаганди не обмежувалась лише друкованим словом, маріупольське окружне бюро безбожників використовувало дуже сучасні (навіть для сучасних часів) засоби поширення своїх думок: у 73 номері газети можна знайти запрошення до місцевих рабинів, ксьондзі, пасторів, євангелістів, баптистів та інших представників церков на публічні диспути. Окружне бюро безбожників висловлювало готовність вести диспути в будь-який час, в будь-якому місці і на будь-яку тему.
Для збільшення ефекту та для підбурення релігійної публіки використовувалися провокативні заголовки, заклики та вірші. Наприклад один з таких віршів був присвячений «Кровавому таинству», яким було названо звичай Святого Причастя/Євхаристії. У вірші відбувалось порівняння релігійного обряду з канібалізмом, на прикладі частування плоті та крові Христа. Вірш підсумовувався гучним питанням, чи не відчувають віруючі себе людожерами?
Крім цього, відбувались лекції присвячені розвінчуванню різних релігійних забобон та міфів. Важливо розуміти, що такі заходи користувалися певною популярністю, оскільки і у наші часи в суспільстві є великий відсоток людей (навіть серед віруючих), які дуже негативно відносяться до офіційної церкви та образу життя її окремих представників. Навіть у наш час, події та дискусії навколо таких тем привертають увагу суспільства. Що вже казати про часи, коли вперше за кілька поколінь, церква втратила величезні статки та майже весь політичний вплив?
Читаючи тогочасні газети можна легко пропустити невеликий допис присвячений результатам одного з засідань гуртка безбожників. У 30 номері газети «Голос труда» був опублікований наступний текст, який став причиною значущих змін у маріупольському суспільстві та зачепив не лише своїх сучасників, а й «легендарного» митрополита Ігнатія.
Ось як потрібно діяти
6 лютого з 7 години вечора до 10 години вечора в Маріупольському порті в клубі «25 жовтня» на зборах гуртка безбожників товариш Петров прочитав лекцію «Православні церкви, святі та їх мощі».
Після лекції засипали записками. Усі отримали задоволення. На одну записку, що з себе являють мощі, якогось св. Ігнатія в Маріуполі постановили: обрати з числа присутніх 4 людини, від віруючих 4 людини і від невіруючих 4 людини в комісію по дослідженню цих мощів з особого на це дозволу Окрвиконкома.
Зміст цього повідомлення складно зрозуміти без знання контексту того часу. Справа у тому, що з 1918 року на територіях РСФРР, а потім і на території усього Радянського Союзу відбувались кампанії з розкриття мощів. Метою кампанії була дискредитація православної церкви, розвінчання «святості» історичних персонажів та викоренення звичаю шанування мощів. Ось на такому історичному фоні відбувалось і тогочасне засідання у клубі «25 жовтня».
І ось вже 5 березня 1924 року у 45 номері газети з’являться допис під назвою «У мощів святих» (сценка):
У п’ятницю проходжу базаром: біля грецької Церкви натовп… Шум, гам, крик.
Запитую: «У чому справа?»
«Бога виймають» — відповів, зиркнувши на мент, візник.
«Розтрусять святі кісточки» — додає бабуся.
Я згадав прочитане в газеті, що «група безбожників просить дозвіл на огляд мощів митрополита Ігнатія». Очевидно це й робилося зараз.
«А хто. діставав його» — шепотом запитує якась жінка.
«Кажуть, прикажчик із ЄМКу».
«І не відсохли ж руки в поганого» — журиться старенька.
Толпа все росте.
Кожному хочеться проштовхатися до переповненої церкви.
Проходить фотограф з апаратом, його припадають до лікаря з інструментами для розтину… шушукаются…
«Ось тепер, ось цього старого, непогано б витягнути звідти, та в музей, під скляний ковпак…» каже червоноармієць.
«Тебе б під ковпак, аспід, а не святу людину…» — крутиться торговка.
«Святих не буває, все це дурман».
«Якби він був не святий, смердив би, а то – нема духу і помину».
«Нема чому гнити було, адже людина не з твоїм пузом, була, а худа. А може й розкладання було, ти звідки знаєш, що ні? Адже помер, кажуть, понад сто років тому, за цей час і перетухнути встиг».
З Церкви із зусиллями вибирається якийсь хлопець…
«Ну, що бачив?»-Звертається до нього кілька.
«Бачив. Сидить «барахло» у кріслі та й годі. Нічого цікавого».
Публіка поступово розходиться.
Невідомий нам В.Братов вдало та живо описав події які розвернулися на головній площі тогочасного Маріуполя. Завдяки його статті можна зробити певні висновки і про відношення до релігії, і відношення до кампанії з розкриття мощів.
Але на цьому події навколо залишків митрополита не зупинились. Вже у газеті під номером №51 були оприлюднені більш офіційні підсумки процесу розкриття склепу митрополита.
Газета повідомляла, що після проведення чергової доповіді присвяченій темі православних див та мощів святих, яка проходила у приміщенні Маріупольського заводського клубу (де було близько 1 500 осіб), було вирішено звернутися до Окрвиконкома для отримання дозволу на ексгумацію залишків митрополита, які мали славу зцілющих. Багатолюдні збори працівників порту, залізниці та заводів приєдналися до цього рішення. Було сформовано групу з 10 робітників та робітниць (з числа віруючих та невіруючих).
Розтин залишків митрополита Ігнатія у Маріуполі
Дозвіл був отриманий і 29 лютого настав день відкриття склепу. Представники організацій та заводська делегація, у супроводі лікарів та священника, направилися до церкви. Біля церкви зібралася велика кількість людей і цей натовп намагався увійти до церкви. Хоча залишки митрополита не вважалися офіційними мощами, тим не менш, були плітки, що і вони можуть зцілювати людей. Але могли і покарати, існувала версія, що у одного з червоноармійців відсохли руки.
Однією з причин появи великого натовпу було очікування, що і з представниками окружної комісії «щось» станеться. Незважаючи на антирелігійну специфіку події, стаття повідомляє, що представники комісії заходили до храму зі знятими головними уборами, щоб не ображати почуття віруючих.
Місце захоронення митрополита знаходилось всередині храму та являло собою чотирикутний ящик, який було закрито мармуровою плитою. На цій плиті було написана дата смерті митрополита – 138 років тому.
Коли зняли плиту, під нею виявилась яма глибиною в 1,5 сажені (приблизно 3 метри), яка була обита дошками. В ямі був похоронений митрополит Ігнатій, якого було поховано у сидячому положенні. Комісія знайшла скелет митрополита та залишки його сидіння. Описується розгублений вигляд місцевого священника та дії членів комісії. Один з них, підписаний як товариш Говор (з металистів), обережно дістає з ями скелет. Кореспондент зазначає та акцентує увагу на тому, що з руками товариша Говора нічого не сталося.
Верхня частина скелету митрополита описується як така, яка була обвішана залишками шкіри («вроде пергамента») та не мала жодних нутрощів чи м’язів. Стегнові кістки залишились у ямі, ніякої шкіри на них не було знайдено, ступні взагалі не були знайдені. Медичний огляд показав, що перед комісією був звичайний напівмуміфікований труп. На скелеті були також знайдені залишки одягу.
Кореспондент зазначає, що зараз здається дикістю те, що люди ХХ століття вклоняються цій безобразній купі кісток та лахміття. Усі намагаються помацати «мощі», а ті хто проліз до храму «зайцем», на всякий випадок, беруть шматочки шкіри та одягу митрополита. Майже одночасно починається лайка між «безбожницею» та віруючою, яка стверджувала, що вона зцілювалася мощами Ігнатія.
З дозволу представників духівництва, відбувається фотофіксація рештків митрополита, складають акт ексгумації, після чого, по черзі, до храму пускають усіх бажаючих. Жодних відсихань, див або знаменувань не відбулось, не сталось і жодного ексцесу. Не було загрожуючого та ворожого відношення натовпу до членів комісії, які в минулі роки підборювалися представниками церкви.
Настрій натовпу був діловий, відчувалось прагнення з’ясувати істину та зацікавленість. На площі перед церквою відбувалися жваві суперечки: «А все ж кістки та шкіра зберіглась» каже одна з «прихильниць» Ігнатія; «Дура ти, дура» відповідає їй майстровий хлопець «якби тебе так маринували, ті і твоя башка 138 років проіснувала би, да ще й у святі потрапила».
«Ну що, як Ігнатій, чи зберіглось його тіло?» засипають жінки питаннями робітника, який вийшов з церкви. «Буза одна» – лаконічно розчарував він їх. «Омана одна, тільки людям очки втирають» чується у сусідній групці. У більшості груп настрій «безбожний» та іронічний по відношенню до віруючих. Лише фанатичні жінки дотримуються «попівської лінії», проте і серед них і ті, хто вже вагається.
Ще не так давно усі дії та слова з боку релігії сприймалися робітниками на віру; тепер замість віри – критика та суперечки, а це вже зародиш майбутнього «безбожництва».
Рильський
Примітка: робітники заводу, заслухав доповідь
своїх представників про розтин залишків Ігнатія,
постановили просити о перенесенні їх до музею.
Ось такими незвичними дослідженнями та дискусіями була відома ця дивна та суперечлива доба в історії Маріуполя. Можна з великою впевненістю заявити, що відкриття склепу митрополита було найбільш ярким, але водночас, і маловідомим моментом антирелігійної боротьби у Маріупольському окрузі.
Наступні роки стали роками згортання НЕПу та зміни головної лінії партії.
Вже у 1932 році стартував новий етап протистояння з релігією в СРСР – «Безбожна п’ятирічка». Нажаль, цей етап більше відомий широкій громадськості, переважно за рахунок своїх наслідків. Саме у період 1932-1937 року були зруйновані усі храми Маріуполя та величезна кількість релігійних споруд України та тогочасного СРСР, відбувався пограбунок та реквізиції чисельних пам’яток культури та розпочались прямі репресії віруючих та представників духівництва.
Але про це мова піде вже у інших дописах.
