Хронологія мовного питання у Надазов’ї. І частина

Сучасне Надазов’я знаходиться на південному сході України, а його територія обмежена державним кордоном з рф на сході та адміністративним кордоном з Кримським  півостровом на заході. Історично цей регіон був частиною українського Дикого поля – території нерозмежованих і слабо заселених чорноморських та азовських степів між Дністром та нижньою течією Дону.

Більшу частину часу цю територію населяли степові кочові народи, які займались скотарством: скіфи, сармати, хазари, печеніги, половці, татари та ногайці. Осіле життя було ускладнено чисельними небезпеками, пов’язаними з постійною небезпекою набігів.

Велика територія, яка не мала охоронюваних кордонів та постійного населення  активно використовувалась як плацдарм та транзитний шлях для військових походів народів та держав, що оточували Дике поле.

Сукупність цих характеристик стала причиною того, що з часом цей регіон почали заселяти представники різних етнічних та мовних груп: бродники, селяни-втікачі, козаки, мисливці та лиходії. Це різноманітне за своїм походженням населення розмовляло на різних мовах та діалектах. Для цього періоду неможливо сказати точно, яка мова домінувала у Надазовських степах.

Можна лише робити припущення, спираючись на приклади пізніших спільнот, які формувалися у схожих умовах – запорізького та донського козацтва. Козацтво формувалось за рахунок населення, яке уходило на різні промисли у південні степи України: полювання, рибальство, видобуток солі або для служби у військових/напіввійськових формуваннях.

Оскільки Надазов’я знаходилось між слов’янським та кочовим світом, цілком зрозуміло, що ці світи не лише воювали між собою, але торгували, обмінювались культурою та мовою. Сучасна українська мова і досі зберегла в собі велику кількість слів, які увійшли в ней з тюркських мов.

Цікавим є і те, що носії або користувачі тюркських мов не завжди були представниками тюркських етнічних груп. Татарська мова та її регіональні діалекти активно використовувалися як мова спілкування між представниками різних етносів та мовних груп.

Саме з цим і пов’язаний той факт, що навіть сама назва «козак» використовувалась кримськими татарами, для позначення озброєних загонів, які діяли з територій українських земель Великого князівства Литовського на півдні України.

Але, незважаючи на тюркську назву козаків мовою їх спілкування була руська (рутенська/староукраїнська) мова – та мова, на якій розмовляло населення усіх українських територій.

Надазовський регіон, знаходячись на сухопутній частині шляху з Європи у Азію та на Кавказ був місцем, де протягом тривалого часу знаходились основні торгові маршрути, які з’єднували ці регіони. З плином часу торгівельні маршрути змінились, але сам регіон не втратив своєї важливості. Протягом XIV-XVII століть степи Надазов’я були сірою зоною, яка слугувала буфером між Річчю Посполитою, Московією та Кримським ханством.

З цього часу цією територією пролягали вже не торгові шляхи, а маршрути військових загонів. Постійна військова загроза з боку сусідніх держав стала причиною появи в цій місцевості оборонних споруд та населення, яке відбувало військову службу у цій місцевості.

Основним населенням яке проживало у степах південної України були козаки, колишні селяни, які втікали від кріпацтва та промисловики. Це населення не мало постійних занять, в залежності від сезону та військової ситуації у регіоні вони займались як видобутком солі чи мисливством, так і участю у військових набігах. Основою цього населення було слов’янське населення з територій Московії та Річі Посполитою, а також ногаї, які входили до складу Кримського ханства.

Поступово, позиції кримських ханів у цьому регіоні почали погіршуватися, помітною силою у регіоні стали запорізькі козаки, які розпочали добу колонізації степів та перетворення малонаселених територій на адміністративні одиниці Війська Запорізького Низового. На берегах річок Надазов’я починають з’являтися зимівники та земляні укріплення, які формували оборонні лінії та пункти передачі інформації про виступи ворожих сил.

Завдяки тому, що у нас є документи з архівів Війська Запорізького, ми можемо документально підтвердити існування Кальміуської паланки, яка займала території Надазов’я, дізнатись про її функції, специфіку існування та про мову спілкування її населення.

Мовне питання цього періоду є цікавим явищем, бо з середини XVII століття московська влада на українських землях почала обмежувати використання тогочасної української мови, мовою діловодства була російська, а видавати книги українською було майже неможливо. Але є факти, які можуть допомогти у визначенні мови, яка використовувалась у побуті та живому спілкуванні всередині українського населення та запорізьких козаків.

До наших часів дійшли зразки козацьких літописів написані самими представниками козацтва. Ці літописи є пам’ятками української історії та мови. Незважаючи на те, що вони були написані більш ніж 300 років тому, їх текст може сприймати і сучасна людина. Для нас ці документи важливі тим, що вони об’єктивно свідчать про те, що до появи заборони використання української мови з боку московської та петербурзької влади, вона активно використовувалась як для побутового спілкування, так і для написання нею документів, книг та релігійних текстів.

Документи з кошового архіву Війська Запорізького дозволяють побачити імена представників козацтва та їх прізвища, які досить красномовно свідчать про їх етнічну приналежність.

Одним з російських наративів щодо України є теза про те, що населення південних та східних областей України не використовувало українську мову, а тому воно є не українським. На користь цієї позиції, зазвичай, використовують аргумент, що є документи того часу, де мовою діловодства виступає російська.

Але цей аргумент підтверджує лише той факт, що на територіях Російської імперії державною мовою була російська. І, на той момент, так склалось історично, що частина українських територій перебувала під владою російської держави, і представники місцевої влади (з числа українців) використовували у своїй роботі єдину державну мову того періоду.

Але парадокс виявився у тому, що заборона та утиски української мови не тільки відкрили простір для поширення в Україні російської мови та русифікації України, ці заборони стали причиною того, що в нашому регіоні українська мова почала розвиватися суто на народній основі.

Як це вплинуло на загальну мовну ситуацію у Надазов’ї наприкінці XVIIІ – початку ХІХ століття, буде у наступних дописах.