Шкільна освіта надазовських греків

У цьому дописі представлені матеріали авторства Павла Івановича Мазура

У перші роки життя греків у Надазов’ї в населених пунктах регіону не існувало жодної повноцінної школи. Основною формою отримання освіти початкового рівня були приватні уроки, під час яких діти отримували основні навички читання, рахування та навчалися писати. Перші згадки про школи нашого регіону зустрічаються в документах, які відображають історію Маріуполя перших десятиліть його існування.

У 1795 році в Маріуполі було проведено перший перепис населення. Книги, в які заносились усі відомості про місцеве населення, отримали назву «Ревизские сказки города Мариуполя о городовых жителях 1795 года». За цими «ревизскими сказками» в Маріуполі, крім іншого, було: кофейних і постоялих будинків – 3, млинів – 10, фабрик тютюнових – 21, заводів цегельних – 3, приміщення грецького суду з караульнею – 1 та одна школа.

На жаль, крім самої згадки про школу, ми нічого іншого про неї знаєм. Відомо, що перше  парафіяльне училище Маріуполя було відкрито набагато пізніше, через 40 років після переселення, у 1820 році.

Це училище спочатку мало лише один клас – грецької мови, але потім в училищі з’явився клас російської мови (про конфлікти навколо таких класів писалось у іншому дописі).

Першим вчителем в училищі був запрошений виходець з самої Греції –  М.А. Мазаракі. В наступні роки роботи закладу продовжувалась практика запрошення учителів грецької мови з Греції або з грецьких міст Малої Азії (з Османської імперії). В різний час в училищі викладали приїжджі греки Яжижді, Парисі, Маріо, Іорданов.

Через п’ять років відкрилось грецьке духовне училище в селищі Сартана. Розмістилось училище у приватному будинку протоієрея Володимира Мурафу (це була поширена практика у селах, не лише грецьких) і мало чотири класи, в яких навчалось близько сорока хлопчиків – майбутніх священиків церков у грецьких селах, тобто це були діти з різних сіл регіону.

У 1831 році сартанське духовне училище перевели у Маріуполь. З часом мережа освіти ширилась іншими селах. У сільських школах  вивчались: грецький буквар, молитви, псалтир, катехізис, красне письмо та рахування. В цих школах, як правило, викладали або греки-іноземці, або священики. Саме тому, у більшості селищ священника частіше називали саме «учителем» (як Христа).

Дуже цікавими є спостереженнями про тогочасні школи в грецьких селах, які залишив Миколай Олександрович Корф – відомий педагог, освітянин та організатор земських шкіл.

В «Отчете об училищах Александровекого уезда и Мариупольского округа» (за 1867 рік) Миколай Корф пише наступне: «НАЧАЛЬНЬІЕ ШКОЛЬІ У ГРЕЧЕСКИХ ПОСЕЛЕНЦЕВ. Обозревая греческие поселения, я, к сожалению, не могу вникнуть в то, насколько греки грамотны на своем родном языке, потому что не владею этим языком. Мне не удалось также открыть какие бы то ни было указания, которыми обуславливалось бы положение народных школ у греческих поселенцев: их, по-видимому, вовсе не существует. Все, что сделано до сих пор греками для образования своих детей, сделано ими самими и греческие школы обязаны своим существованием исключительно самодеятельности сельских общин.

Каждого поразит училищное здание в Малом Енисоле, выстроенное в 1865 году сельским обществом за 2500 рублей. Представьте себе одноэтажную, но высокую каменную постройку, очень миловидную снаружи, с большими светлыми окнами. По прекрасному крыльцу входите вы в чистую приемную, оттуда ведет дверь в изящную залу, свободно вмещающую до 100 учеников на тех красивых скамьях, которые тянутся от учительской кафедры до противоположной стены. К концу столов приделали столбики, на которых висят таблицы для упражнений в чтении по-гречески, стены также увешаны таблицами.

Трудно не согласиться, что общество, которое чуждо школе, не станет строить такое здание и назначать учителю плату 250 рублей серебром и его помощнику 50 рублей серебром».

Але з часом, з-за нестачі учителів, поступово перестали викладати грецьку мову. А після того, як фактично були ліквідовані всі привілеї греків-переселенців, припинилось викладання і в школі на грецькій мові. Останні два вчителі грецької мови покинули Надазов’я у 1870-х роках. Всі наступні роки навчання в місцевих школах вже велось виключно російською мовою.  Почалась цілеспрямована русифікація грецького населення.

Про вивчення російської мови також є не менш цікаве спостереження від освітянина Корфа: «Но, к сожалению, и это общество плохо заботится об обучением детей русскому языку. Когда я вошел в училище, то увидел на всех столах русские буквари и русские книги. На вопрос, читают ли дети по-русски, мне отвечали, что вся школа читает. Я подошел к одному из учеников старшего разряда и действительно он прочел довольно бойко. Но каково же было мое изумление, когда на мой вопрос: к ученику «который ему год?» и «как его зовут?», я не получил никакого ответа, потому что ученик не понимал вопросов, предложенных на русском языке. Оказалось, что из всех детей никто, кроме сына священника, не понимает ни слова по-русски, и что эти дети обучаются русскому языку, как языку мертвому!».

Через кілька років припинення викладання грецької мови ситуація змінилась, більша частина грецьких селян розуміла та використовувала у спілкуванні з іноземцями російську мову, проте головною мовою побуту залишалась урумська та румейська. Ці мови жили без писемності та систематизації протягом тривалого часу – близько 50 років.

В 1920-х роках нашого століття у надазовському регіоні стала поступово відроджуватись освітня система на рідній для місцевих греків мові. Початок цьому поклала Центральна комісія національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК, яка була створена в квітні 1924 року. У 1925 році комісія досліджувала культурний стан грецького населення в Україні, за висновками якої було прийнято рішення про створення мережі шкіл з рідною мовою викладання.

Біля витоків освітньої системи на рідній мові стояв Сава Георгійович Ялі, виходець із Сартани. Ялі був різнобічно освіченою людиною, випускником Маріупольського реального училища, яке він закінчив з відзнакою, кілька років був членом ЦКНМ, де очолював грецьку секцію, під час роботи в якій встиг написати і видати змістовну книгу «Греки в УСРР» (Харків, 1931 рік). Це дослідження і зараз не втратило свого наукового значення.

Саву Георгійовича, як і багатьох інших чоловіків грецького походження, спіткала трагічна доля – арешт 15 грудня 1937 року. Він був звинувачений в організації контрреволюційного грецького націоналістичного підпілля, після чого, постановою «трійки» Саву Ялі 1 лютого 1938 року було засуджено до страти. У роки «відлиги» він був реабілітований.

Загалом, до 1926 року у надазовських греків писемності не було. Лише в 1926 році, після мовної реформи, був прийнятий новий грецький алфавіт. Тому лише 1-го вересня 1926 року діти надазовських греків вперше відкрили грецький буквар та стали вивчати свою рідну мову.

Організуючи культурну роботу серед греків, наркомат освіти України виходив з наступних засад: грецька спільноти України вживала дві різні мови – «еллінську» та «греко-татарську» (назви мов – версія наркомату), а тому серед греків навчання повинно відбуватися цими двома мовами. Саме тому було ухвалено рішення завести для «греко-еллінів» – новогрецьку абетку, а для греко-татар  – «кримсько-татарську», зважаючи на цілковиту (дуже дискусійне питання) схожість цих двох мов.

Перші греко-еллінські школи у Надазов’ї були створені у 1926 році, греко-татарські школи з’явились на три роки пізніше – у 1929 році. По селах відкривались школи і гуртки ліквідації неграмотності дорослих. У селі Малий Янісоль, наприклад, функціонувала школа колгоспної молоді з грецькою мовою викладання.

У 1929-1930 навчальному році в грецьких селах Маріупольського і Сталінського округів вже діяло 25 греко-еллінських і 16 греко-татарських шкіл. У тому ж навчальному році селище Сартана мало вже три національні школи – дві початкові і одну середню. Для дітей з українських сімей при середній школі відкривалися паралельні класи.

Розвиткові національної системи освіти сприяло створення на Донеччині національних грецьких сільрад і районів. У травні 1928 року було створено грецькі національні райони – Сартанський, Мангуський і Велико-Янісольський.

Слід відзначити, що оформлення грецьких районів було прискорено у зв’язку із відзначенням у 1928 році 150-річчя переселення греків з Криму. У березні 1929 року відбувся Перший національний з’їзд грецького національного району в Мангуші. Показово, що з’їзд насамперед приділив увагу розвиткові національної шкільної системи.

Ось кілька фрагментів з інформації про з’їзд, яка з’явилась на сторінках окружної газети «Приазовский пролетарий» 6 березня 1929 року: «Більшість делегатів з’їзду – греки, але різномовні (еллінське і татарське наріччя) що не дає можливості проводити роботу з’їзду на національній мові.
Маріупольський музей краєзнавства організував до з’їзду спеціальну виставку. Ця виставка разом з спеціальною доповіддю непогано показала наші досягнення в області проведення національної  політики серед грецького населення. Плідні результати нашої національної політики кріпко відчуваються і у виступах делегатів, і у вітанні від делегації Сартанського району, що спеціально сюди приїхала.
На з’їзді делегати грунтовно зупинялись на причинах, які інколи сильно гальмують подальший розвиток грецького району.
На адресу наросвіти тут було сказано чимало гірких слів. З трибуни з’їзду називали гальма, які заважають подальшому розвиткові школи. Школу перевели на національну мову, але відсутність відповідних підручників створює загрозу, якби знову не довелось відмовитись від викладання в школі на національній мові. Загроза ця сьогодні вже стоїть реально перед національним грецьким районом. Якщо вона здійсниться, то це, як ніколи, дискредитує нашу національну політику. Потрібно зарані бити тривогу і ставити це питання перед наркомосом України».

Відроджувались не лише школи, але і національна культура в цілому. У Маріуполі працював професійний грецький театр, видавались на грецькій мові газети і журнали, формувалась письменницька організація, яку очолив талановитий поет Георгій Костоправ.

Про той час історії нашого краю залишив свої свідчення український радянський поет та публіцист Максим Рильський: «Було розпочато велику роботу, яка мала з задовольнити національно-культурні потреби грецького населення на Приазов’ї. Відкривались грецькі школи, виходили газети та альманахи грецькою мовою, працював педагогічний технікум у Маріуполі» (Костоправ Г. Здрастуй життя!: Вірші та поеми: Пер. з грец. Вступ. слово М.Рильського. К.: Дніпро, 1969).

Становлення шкільної мережі з грецькою мовою викладання йшло у Приазов’ї одночасно з розвитком інших національних шкіл. Офіційна статистика, досить красномовно характеризує цей процес: у  1931-1932 навчальному році в Маріуполі і Маріупольському районі було 60 початкових і 30 семирічних шкіл, в яких навчалось 19 826 дітей; у 1934-1935 навчальному році на цій же території функціонувала 51 початкова школа, 38 семирічних і 14 середніх шкіл, в яких навчалась 37 631 дитина. В Маріупольському районі була 31 нацменівська школа: 11 греко-еллінських та греко-татарських, 4 німецьких, 1 єврейська і 1 латиська школа. Загалом в школах навчалось: дітей українців – 15 324, росіян – 19 269, греко-еллінів – 2070, греко-татар – 483, німців – 342, євреїв – 129, латишів – 25.

У лютому 1930 року грецькі школи району відвідав відомий на Маріупольщині педагог Сафоній Степанович Джеломанов. На той час він завідував у Маріуполі педагогічною частиною дитячого містечка. Своїми враженнями Джеломанов поділився з читачами газети «Приазовский пролетарий» у статті «Школа на фоні суцільної колективізації»: «Період реконструкції сільського господарства відкриває широкі перспективи для перебудови культурно-побутової роботи на селі. В цей період роль школи велика і відповідальна. Активне сприяння процесові відмирання старого села, реорганізація всього побутового укладу селян – ось найголовніші задачі, які стоять перед нашими школами.
Подивимось для прикладу, як справились з цією задачею школи Мангуського району – району суцільної колективізації. Школи Мангуського району зуміли швидко переключити свою роботу на боротьбу за суцільну колективізацію села. Особливо дійовою силою на фронті боротьби за соціалістичну перебудову села показали себе Мангуська, Ялтинська і Урзуфські семирічки (семирічні школи). З ранку і до пізньої ночі вчителі, піонери і учні цих шкіл проводили на кутках бойову агітацію за залучення батрацько-бідняцьких і середняцьких мас у колгоспи.
Школа перебудувалась. Вона стала органічною частиною всього процесу реконструкції сільського господарства. У Мангуській семирічці із 300 учнів 296 чоловік стали членами комуни. Учні Урзуфської і Ялтинської семирічок також у більшості своїй організувались у комуни. Цим вони подали добрий приклад своїм батькам».

Звісно, що становлення освітніх закладів у селах Приазов’я не завжди йшло під бравурні марші, як то зобразив С.С. Джеломанов. Цей процес йшов з чималими труднощами. Щонайперше, декому з педагогів потрібно було перебороти внутрішній супротив. Ось типова для того часу ситуація, про яку повідомляла місцева газета: ««В силу історичних причин греки були русифіковані самодержавством. Це укорінилось в них дуже сильно. Так для чого проводити нам грекоізацію, коли греки добре знають російську мову, для чого нам насильно вводити грецьку мову, коли вони по-російські знають краще, ніж по-грецьки?».
Так тов. Сокіл – один з керівників наросвіти – закінчив свій виступ на зборах партосередку. Дружнім сміхом і шиканням відповіли збори на виступ тов. Сокола.
Настрої, аналогічні виступу тов. Сокола, шкідливі і притаманні хіба що грецьким кулакам, від яких нерідко доводиться чути, що нам, мовляв, грекоізація не потрібна.»

Якщо такі висловлювання лунали в стінах наросвіти, то що вже тоді говорити про плітки і чуткі, що їх розповсюджували з приводу «грекоізації» (аналог «українізації»), обивателі. Але справа зрушила з місця, її вже зупинити не можна було. На порядку дня стала низка питань, які вимагали негайного вирішення.

Щонайперше, новій національній школі потрібні були нові підручники. Для греко-еллінських шкіл вони видавались у Ростові-на-Дону, для греко-татарських шкіл – у Сімферополі. Активну участь у створенні підручників приймала  творча інтелігенція Маріуполя, зокрема літератори. Так, «Заповіт» Тараса Шевченка у перекладі Георгія Костоправа був включений у шкільну програму і став хрестоматійним.

Видавництво «Укрдержнацменвидав» на поліграфічній базі Маріуполя організувало випуск на мові греків Приазов’я художньої і політичної літератури. Крім періодичних видань для дорослих (газета «Колектівістіс» і літературний альманах «Неотіта»), видавався і дитячий журнал «Неос Махтіс» («Юний ударник»), перейменований пізніше в журнал «Піонерос».

Київське Державне видавництво національних меншин СРСР (Укрдержнацменвидав) – Державне видавництво національних меншин УРСР. Працювало орієнтовно з початку до кінця 30-х років ХХ століття. Спочатку видавництво працювало у Харкові та Маріуполі. Видавництво «Укрдержнацменвідів» на поліграфічній базі у Маріуполі організувало випуск мовою греків Приазов’я художньої та політичної літератури, шкільних підручників, літературного альманаху «Неотида», дитячого журналу «Піонерос». Газета «ΚΟΛΕΧΤΙΒΙΣΤΙΣ» теж видавалася грецькою мовою. Перший номер газети «ΚΟΛΕΧΤΙΒΙΣΤΙΣ» було випущено 27 листопада 1930 року. У січні 1933 у видавництві «Укрдержнацменвідів» під назвою «Φλογομνηστήρες σπίθες» («Іскри, що віщують полум’я») вийшов перший номер літературно-мистецького альманаху греків Приазов’я; виходив він у Маріуполі грецькою (димотика) та румуйською мовами. Для другого числа вже встановилася назва “Неотіту”; воно побачило світ у липні 1934 року. Третій випуск вийшов у квітні, а четвертий – у грудні 1935 року, п’ятий – у лютому 1937 року.

Якого значення надавала громадськість дитячим періодичним виданням видно з інформації, яку оприлюднив «Приазовский пролетарий» 1 вересня 1931 року: «Вийшло перше число грецького піонерського журналу «Неос Махітіс». Це свято не лише для Маріуполя, але і для грецьких трудящих мас всього Радянського Союзу, тим більше, якщо прийняти до уваги, що греко-еллінська школа задихається від нестачі літератури, підручників, які б більш чи менш повно відображали наше соціалістичне будівництво.
У нас у сільській місцевості еллінізовані вже 5-6 групи і всі вони користуються одним і тим же підручником «Протопорі» (1-є видання 1928 року), в якому нічого не говориться про п’ятирічний план, про суцільну колективізацію, ліквідацію кулака як класу, про політехнізацію і т.д. Цей підручник застарів. Наш журнал буде не лише піонерським, але і журнало-підручником, в якійсь мірі пов’язаний з комплексом».

Наступним питанням, яке потрібно було терміново вирішувати, була підготовка педагогічних кадрів для національних шкіл. Ось витяг з двох постанов колегії НКО УСРР «Про культосвітню роботу серед грецької людності». 23 лютого 1926 року колегія вирішила: «1) Запропонувати інспектурі наросвіти Маріупольського і Сталінського округів опрацювати календарний план переводу шкіл у грецьких селах на рідну викладову мову з тим, щоб цю роботу закінчити у 1930 році; 2) Доручити інспектурі організувати для вчителів цього року курси для вивчення греко-еллінської та греко-татарської мов і літератур».

13 липня цього ж року колегія вирішила: «Дозволити Маріупольському педтехнікуму організувати 1926-1927 року грецький відділ, з тим, щоб Маріупольський педтехнікум поступово перетворився на грецький педтехнікум».

Маріупольський педагогічний технікум зібрав найкращі на той час кадри грецької інтелігенції. За десять років його існування всі національні школи Приазов’я були забезпечені кваліфікованими кадрами. Педтехнікум мав два сектори:  греко-еллінський і греко-татарський, а його щорічний випуск складався з трьох груп, по 25-30 чоловік кожна.

Навчальний заклад такого типу створювався вперше: не було ані навчальних планів і програм, ані підручників і методик. Не було повної ясності і в тому, якій мові (діалекту) вчити – адже письмова літературна мова греків Приазов’я у ці роки лише створювалась. Додаткові складності надавав різний рівень шкільної підготовки студентів, володіння ними одним із діалектів місцевої мови.

Переведення шкіл на національну мову викладання йшло не так просто. У січні 1932 року «Приазовский пролетарий» змушений був констатувати: «Відсутність потрібного керівництва сільськими школами з боку наросвіти сприяє тому, що в ряді шкіл маємо те, що грецькі національні школи русифікують, українізують, але менше всього еллінізують. Потрібно негайно мобілізувати весь колектив технікуму, щоб налагодити його роботу і забезпечити випуск дійсно червоних викладачів».

Не забудемо, що 1932-1933 роки, про які зараз йде мова, це були роки голодомору, які торкнулись ї Маріупольщини. Інколи піклування про скибку хліба відсувало у студентів все інше на другий план – мова йшла про виживання.

У вересні 1932 року «Приазовский пролетарий» писав наступне: «Умови, в яких виховується молодь у Маріупольському грецькому педагогічному технікумові, не забезпечують якісної підготовки необхідних педкадрів. Є лише вісім лабораторій при двадцяти групах учнів».

Але все ж педагогічний технікум жив і розвивався. В книзі спогадів колишнього вихованця педагогічного технікуму Георгіса Левентіса «Ціна свободи» є кілька сторінок, присвячених навчанню і побуту студентів: «В 1926 году я уехал из Большой Янисоли в Мариуполь и, успешно сдав экзамены, поступил в педагогический техникум. Преподавание здесь велось на украинском языке. Нам сообщили, что скоро мы переедем в Бердянск. В  то же самое время в техникуме организовывался греческий сектор. В один прекрасный день завуч М.С. Каплан во время лекции подошел ко мне и спросил: «Ты грек?». Не спрашивая, согласен я или нет, он перевел меня в греческий сектор. Я не успел даже обдумать вопрос как следует и покорно выполнил приказ – грек должен быть в греческом секторе. Этот день стал переломным в учебе и определил мою судьбу в будущем.
Я познакомился с преподавателем эллинского языка И.Ф. Левкопулосом и впервые услышал нестоящую эллинскую речь. Наш янисольский диалект был слишком искажен и беден, и я с трудом понимал своего преподавателя. Тогда первые почувствовал, что я грек, и мне стало неловко, что не знаю языка. Мелодичность и выразительность, с какой Левкопулос говорил, меня просто очаровали. Одного я боялся: что отстал от других студентов и мне придется поработать крепко. Я твердо решил овладеть эллинским языком. В библиотеке техникума было достаточно литературы. Я окунулся в нее.
Прежде всего мне хотелось прочитать «Иллиаду» на греческом. Попытался – ничего не понял. Тогда стал читать параллельно по-русски и по-гречески, сопоставляя одно с другим. С глубоким интересом читал новогреческую художественную литературу – Костиса, Паламаса, Дросини, а многие стихи Соломаса заучил на память, в том числе национальный гимн.
Я настолько увлекся греческим языком, что ежедневно занимался им не меньше двух часов. Кроме того, я стал усиленно изучать историю Греции – сначала древнюю, а затем средних веков и современную. Занимался подолгу вечерами.
Не прошло и года, а я уже свободно, без заминки, вел беседу на прекрасном эллинском языке. Мой преподаватель И.Ф.Левкопулос был доволен моим темпом учебы. Он помогал мне охотно даже в неурочное время».

Авторитет навчальному  закладові створюють його вчителі. Маріупольський грецький педагогічний технікум зібрав кращі на той час кадри грецької інтелігенції. Директорами та організаторіами технікуму були наступні особи. Директор Ілля Ілліч Коноп – педагог, журналіст, партійний і радянський працівник. У 1938 році І.І.Коноп, як і більшість грецької інелігенції, загинув у застінкахНКВС. Посмертно реабілітований.

Особливою симпатією і авторитетом у студентів і викладачів користувлась Дора Іванівна Абузова – директор технікуму останніх років його існування. Це був талановитий педагог і ерудит. Дора Абузова була заарештована 1942 року гестапо і розстріляна.

Навколо директорів гуртувались досвідчені вчителі-методисти: Олімпіада Миколаївна Аріх, Віра Єфимівна Балабан, Сафоній Степанович Джеломанов, Микола Олександрович Нестеров, Віталій Полікарпович Попович, Моїсей Іванович Сагір, Лаврентій Савович Екзархо та інші.

Окремо слід сказати про тих викладачів, що були запрошені в Маріуполь з Греції. На той час у Маріуполі проживало 63 грека, що з різних причин приїхали сюди із Греції. Більшість з них були політемігрантами, що довгий час працювали в Комінтерні (Комуністичний інтернаціонал). Згодом всі вони – вчителі, журналісти, науковці – були репресовані.

Одним з таких викладачів був Іван Федорович Левкопулос – викладач педтехнікуму і базової школи № 4. Він був автором кількох підручників з грецької мови, вів дослідження місцевих говірок в грецьких селах. Сліди Левкопулоса загубились у катівнях НКВС.

В 1936 році із Сухумі, де також був відкритий педтехнікум для понтійських греків, у Маріуполь прибули брати Костянтин Ахілесович і Олександр Ахілосович Діамантопуло. Олександр Ахілесович був не лише педагогом, але і письменником (літературний псевдонім «Ріоніс»). З його допомогою було організоване листування студентів двох грецьких педтехнікумів – Сухумського і Маріупольського.

Якийсь час працював у педтехнікумі політемігрант Леонідос. Він виконував обов’язки завуча технікуму і читав на грецькій мові курс політекономії і конституції. Мова його лекцій була літературною. Спілкування з цим фахівцем студентів, що приїхали в Маріуполь з різних сіл зі своїми місцевими діалектами, було дуже корисним.

Значну увагу приділяли у технікумі естетичному вихованню з використанням місцевих фольклорних матеріалів. Під керівництвом Лаврентія Савовича Екзархо був створений взірцевий духовий оркестр і хор, який у лютому  1937 року прийняв участь у олімпіаді нацменшин у Москві. Влітку була творча поїздка цього колективу до Києва. В грудні того ж року Л.С. Екзархо був репресований.

Приділялась увага і спортивному вихованню. Студенти технікуму, влітку 1936 року, під керівництвом Віталія Полікарповича Поповича брали участь у військово-спортивному переході на шлюпках по Дніпру – від Києва до Херсона. Віталій Полікарпович в той час був чи не першим в наших краях майстром спорту з гімнастики. В 30-і роки він завойовував нагороди не лише на союзних, але і на міжнародних змаганнях. Всі міські спортивні заходи (міський крос, змагання з легкої атлетики) готувались і проводились піл його безпосереднім керівництвом.

Загальною любов’ю студентів користувався викладач А.М. Дімітріу. Ось яким він запам’ятався 4 студентці Л.С. Тохтамиш – після закінчення технікуму вона працювала в редакції газети «Колектівістіс», а потім учителькою в с. Червона Поляна (Нова Каракуба) Великоновосілківського району: «У 1934-1935 навчальному році я закінчувала навчання в Маріупольському педагогічному технікумі. Греко-еллінську мову нам викладав Амфіктіон Матвійович Дімітріу. Запам’яталось перше враження про нього. Відчиняються двері і в аудиторію входить стрімкою ходою високий, елегантний чоловік з веселими очима і усмішкою на устах. Я толі звернула увагу на його дуже високе чоло. Між ним і нами, студентами, зразу ж установились такі товариські відношення, наче ми вже давно знали один одного. Він був простий, доброзичливий. Знав розмовну мову всіх наших грецьких сіл, і коли викликав нас відповідати, то звертався до нас так, як кожен з нас розмовляв дома. Його уроки проходили дуже цікаво і у швидкому темпі.
Особливе враження на мене особисто зробив А.М. Дімітріу, коли я побачила, що він був поліглотом. А було це так. 1 травня 1935 року до нас на інтернаціональну зустріч приїхали моряки з зарубіжних кораблів, які стояли в ті дні в Маріупольському порту. їх було чоловік шість: із Франції, Італії, Іспанії та інших країн. На сцені поряд з директором і моряками сидів Амфіктіон Матвійвич з блокнотом і олівцем в руках. Кожний з моряків виступав, звичайно, на своїй мові. Дімітріу встигав записати виступ кожного і туг же перекладав на російську мову. Ми були приголомшені цим.
Нашого учителя, як і інших викладачів, спіткала важка доля – він був репресований у грудні 1937 року.»

Педтехнікум виконував роль науково-методичного центру. Тут учителі національних шкіл завжди могли отримати кваліфіковану допомогу, пройти курсову перепідготовку (і особливо тоді, коли на грецькій мові стали викладати і в старших класах). Базовою для технікуму була міська середня школа № 4 (директор Віра Павлівна Балабанова). У цьому приміщенні по вулиці Куїнджі, 80 знаходився міський Будинок учителя і Науково-методичний центр управління освіти.

Розповімо, посилаючись на спогади учасників і свідків тих подій, про справи в кількох школах, де було впроваджено викладання грецькою мовою.

Розповідає член Спілки художників України Валентин Костянтинович Костянтинов: «В тридцяті роки я вчився в 4-й Маріупольській школі. Це була єдина середня школа, в якій всі предмети викладались грецькою мовою. Школа була переповненою, працювала у дві зміни. Ходили до школи не лише міські діти, але і діти з навколишніх сіл. Серед останніх був і я. То були дуже важкі, голодні часи. До снігів бігав я до школи босоніж. Української мови я не знав. І дома, і в школі спілкувався лише рідною грецькою мовою. Але дуже хотілось учитись! Вдячний своїм учителям, що дали мені, забитому селюкові, досить ґрунтовні знання.
Директором школи і вчителем історії була Віра Павлівна Балабанова. Вона була родом з Малої Янісолі, бездоганно володіла грецькою мовою. Це була молола, енергійна людина, яка зуміла в ті важкі часи налагодити нормальний навчальний процес. А, крім того, це була моя далека родичка, чим я, звісна справа, дуже пишався.
Серед учителів особливо запам’ятався Іван Федорович Левкопулос. Він приїхав до нас з Греції, був автором підручника з грецької мови. Ми дуже пишались тим, що вчились за підручником свого вчителя.
Вивчали ми як предмет і українську мову, яку майстерно викладав Костянтин Павлович Петров, відомий у тодішньому Маріуполі педагог.
Але понад усе вдячний я Христофорові Михайловичу Лубе – вчителю малювання. Це він запримітив у мене хист до малювання, зробив усе, щоб згодом я став професійним художником.
Багато уваги приділялось у школі народному мистецтву греків Приазов’я. Тут були хоровий і танцювальний колективи, оркестр народних інструментів. Ми часто давали концерти не лише на підприємствах міста, але і в селах. У цьому велика заслуга була нашої піонервожатої Юлії Бійцевої.
1931-1938 навчальний рік розпочався як завжди. Але одного разу (вже стояла пізня осінь) прийшли ми до школи, а нам сказали, що грецької школи вже немає, а є російська. З’явились нові вчителі, вони нас не розуміли, а ми їх. Серед дорослих пішли арешти. Першим арештували нашого вчителя Івана Федоровича Левкопулоса. Така ж трагічна доля спіткала і мого батька Костянтина Дмитровича. Ми зрозуміли, що навіть розмовляти рідною мовою – то небезпечно.
Мені, як синові «ворога народу», навіть заборонили відвідувати художній гурток міського Палацу піонерів і школярів. Ось такий кінець.»

Розповідь продовжує шахтар з міста Тореза Іван Іванович Хаваліц: «Вже багато років я збираю матеріали для написання історії Малоянісольської школи, в якій і сам колись учився. Сама школа була заснована 1897 року. Село наше велике, заможнє, з досить високим рівнем культури. І то не випадково. У «Справочной книге Екатеринлславской Епархии за 1913 год» читаємо: «шкіл в селі – шість: одна – церковно-парафіяльна, чотири земських і одна Міністерства освіти».
В тридцятих роках в усіх чотирьох школах села викладання велось на рідній мові. В північній частині села в 1935 році на базі початкової школи відкрилась семирічна школа. Ця школа стала базовою для Маріупольського грецького педагогічного технікуму. Крім того, в селі була школа колгоспної молоді (ШКМ), де також вивчалась грецька мова.
При зернорадгоспі імені Володарського (з центром у Малій Янісолі) у 1932 році був створений «радгоспуч», щоб готувати агрокадри для радгоспів і колгоспів. В цю школу приймали слухачів з освітою 4 класи і вище у віці з 14 років. Крім загальноосвітніх предметів тут читались і спеціальні – зоотехніка, агрономія. Курс навчання був розрахований на два роки.
Перехід на грецьку мову викладання розпочався у Малій Янісолі зразу, як тільки були прийняті у 1926 році відповідні рішення. Піонерами еллінізації були вчителі початкових класів Тіпігібіс Павло Савович ї його син Піріклім Павлович. Вони приїхали в наше село із Греції. В тридцятих роках у школах села вже працювали місцеві вчителі, які непогано володіли рідною мовою».

Серед цих вчителів була Нінель (Лідія) Іллінічна Темір. Вона пригадує: «Наш рід зробив вагомий внесок у розвиток освіти у Малій Янісолі. У 1920-1930-х роках тут учителем початкових класів працював Іван Степанович Темір. Його діти теж стали учителями. Микола Іванович Темір працював у нашій школі учителем хімії і біології. Вчителькою стала і моя дочка Ніна Миколаївна Темір (Вердель).
У 1931 році, коли я була у сьомому класі, зробили прискорений випуск. Кращі випускники – і серед них я – були направлені на навчання до Маріупольського педагогічного технікуму. Там я провчилась три роки. Кожного року студенти 5-6 місяців були на педагогічній практиці, бо в селах було обмаль учителів, які б добре знали грецьку мову.
По закінченні технікуму я отримала призначення у початкову школу, яка у Малій Янісолі звалась «червоною». Перші роки роботи у школі були для мене і радісними, і важкими. Не було необхідних підручників, не всі діти в достатній мірі володіли рідною мовою. Та і серед їх батьків було неоднакове відношення до впровадження викладання в школі рідною мовою. Прикладом для мене служили вчителі, у яких я колись училась. Серед них хочу щонайперше назвати Софію Феофанівну Чанглі. За багаторічну і бездоганну роботу їй було присвоєно звання Заслуженого вчителя. Навіть своїм зовнішнім виглядом, акуратністю, високою культурою спілкування вона позитивно впливала на своїх вихованців. На уроках була вимоглива, всі учні старанно працювали. Але лише закінчувались уроки, навколо Софії Феофанівни збирався гурт дітей. І на всю школу лунали грецькі, українські і російські пісні. У нашої вчительки був прекрасний голос.
Вже після війни, на схилі років, Софія Феофанівна працювала над складанням словника мало-янісольської говірки румейської мови, довівши його склад до п’яти тисяч слів».

Іван Іванович Хаваліц доповнює цей спогад: «Багато поколінь жителів Малої Янісолі добрим словом згадують Матвія Олексійовича і Надію Семенівну Целовальників.
Матвій Олексійович своїм зовнішнім виглядом, вишуканими манерами впливав на своїх вихованців. Ніколи не підвищував голос, ввічливий у поводженні з колегами і учнями. Багато років був завучем і директором школи.
Надія Семенівна вела уроки географії. Завжди весела, любила жарти. Часто на уроках використовувала народні прислів’я. Добре знала не лише всіх учнів, але і їх батьків.
Навчалась у Мало-Янісольській школі Віра Павлівна Балабанова – в майбутньому визначний освітній діяч на Маріупольщині (вона була директором грецької школи №4 у Маріуполі). А поки маленька Віра бігала до школи з Кир’яківки – хутора поблизу Малої Янісолі – у пальті з домотканого чорного сукна ї в чарухах (постолах) на ногах. Вчилась вона блискуче. Чи не єдину в історії школи її двічі переводили через клас- з 1-го у З-й, з 3-го у 5-й!»

Серед вихованців Мало-Янісольської школи був і поет Георгій Костоправ. Якраз йому ми завдячуємо тим, що була створена писемна мова Приазовських греків. В основу її була покладена малоянісольська і сартанська говірки.

Серед сільських учителів іноді вирізнятись дуже неординарні, творчі постаті. Одна з них – Микола Афанасійович Мойсідіс. Розповидає його син: «Мій батько на початку століття жив у Греції. Був досить освіченою людиною, дотримувався демократичних поглядів. Лише дійшла до нього чутка про те, що в Росії перемогли комуністи, як він вирішив їхати туди. Адже там, як йому здавалось, панувала рівність і братерство.
Мойсідіс приїхав у Приазов’я, де давно поселились його предки із Греції. Його направили на роботу в селище Сартану – учителем історії і завідуючим навчальною частиною місцевої семирічної школи. Окрім роботи в школі мій батько став писати кореспонденції в грецьку газету «Колектівістіс». Мойсіді з секретарем газети Дімітріусом.
У батьковій школі, як і в інших школах, гостро бракувало підручників для школярів, книжок для читання на рідній мові. У 1935 році на російській мові вийшла книга «Гори і люди». ЇЇ автором був Ілля Маршак – брат відомого поста Самуїла Маршака. Мій батько добився дозволу на переклад книги для читання учням грецьких шкіл. Довгими вечорами не гасло світло у вікні школи, де в окремій кімнатці жили мої батько і матуся.
Батько вчасно надіслав до друкарні рукопис книги. В цей час його преводять на вчительську роботу у Велику Янісоль. Туди і переслали верстку книги. Але своє дитя – готову книгу – батькові побачити не судилось. Грудневої ночі 1937 року його арештували.
А книга «Гори і люди» на грецькій мові встигла вийти. Але замість прізвища перекладача Миколи Мойсідіса було поставлено лише дві літери – М.М. Лише 19 грудня 1987 року – рівно п’ятдесят років після арешту прийшла офіційна реабілітація».

Освітні справи в грецьких поселеннях Приазов’я лише разгортались. Учителі оволодівали досвідом, рідною мовою, вели уроки все впевненіше. Вже бачились реальні результати їх зусиль. Хоч вже відчувалась у місті і селах района політична напруга. І почалось це задовго до 1937 року. Міська газета яскраво ілюструє ці процеси на прикладі першого тижня 1934 року:

1 січня – постанова Донецького обкому КП(б)У «Про контрреволюційну троцькістську групу в Маріупольській радпартшколі».

5 січня – витяг із резолюції партійних зборів Маріупольського порта про контрреволюційну роботу групи Мурзенка, Черваньова, Цвіткунова, Зажицького та інших в радпартшколі.

6 січня – «Нова контрреволюційна вилазка троцкіста Тарана. Ним розкладались школи №16 і 17 ФЗС і радпартшкола. Завідуючий 16 школою ФЗС  Покидько – буржуазний націоналіст. (ФЗС – фабрично-заводська семирічка).

7 січня – «Суд над Покидько. Слідство у справі про контрреволюційну роботу колишнього завідуючого 16-ї ФЗС Покидька – закінчено. На 7 січня 1934 року назначається ПОКАЗОВИЙ СУД. Помічник прокурора Млинок».

Навіть у далеких від політики публікаціях між рядками зчитувалась загроза.

30 червня 1937 року «Приазовский пролетарий» надрукував інформацію «Нові книги на греко-еллінській мові»: донецьке видавництво «Колектівістіс», що знаходиться у Маріуполі, посилено готується до нового 1937/38 навчального року. Видавництво вже випустило багато різних підручників для 1, 2, 3 і 4 класів греко-еллінських шкіл України. До початку занять в школах вийдуть також підручники і для 5, 6 і 7 класів.
Виключну увагу видавництво «Колектівістіс» приділяє випуску політичної, художньої і дитячої літератури. Днями на грецькій мові вийде з друку статут і програма ВКП(б), доповідь і заключне слова тов. Косіора на ХІІІ заїзді, КП(б)У, брошура Уранова «Розвідка і контррозвідка», Вишинського «Про деякі підступні методи ворогів» та інші.»

Тим часом, в надрах НКВС визрівали контури нової провокації. Згідно директиві наркома внутрішніх справ М.І. Єжова від 11 грудня 1937 року органи НКВС розпочали «Грецьку операцію» – складову частину «Великої чистки».

В уяві працівників НКВС виникла маячня про наявність на Приазов’ї «Грецької контрреволюційної націоналістичної  диверсійно-повстанської організації». І враз все було знищено: і школи, і театр, і видавництво. 9 грудня 1937 року закрили газету «Колектівістіс». «Криміналом» стало навіть знання грецької мови, вживання її у побуті і в громадському житті.

Щонайперше удар наносився по шкільно-освітній системі, адже це був наймасовіший канал національного і культурного відродження народу. Один за одним зникали люди, чиї імена ми неодноразово називали: Сава Григорович Ялі, Ілля Ілліч Коноп, Іван Федорович Левкопулос, Лаврентій Савович Екзархо, Микола Афанасійович Мойсіді та інші.

Пригадує свідок тих подій Степан Костянтинович Темір: «Пам’ятаю, як у грудні 1937 року у селі Македонівці ми, студенти технікуму, проходили останню педагогічну практику. Нас там застав страшний період репресій. В одну ніч заарештували чоловік п’ятнадцять із цього села, серед них і нашого вчителя. Наступного дня після арешту всіх нас терміново відкликали в Маріуполь. Там нам стало відомо, що репресовані і інші наші вчителі. Розгромили редакцію газети «Колектівістіс», грецьку друкарню, закрили грецький театр, грецький педтехнікум, а в грецьких школах відмінили викладання грецькою мовою і ввели викладання російською мовою. Це були найпохмуріші роки нашої історії. Адже трекам довелось лише десять років вивчати свою мову. Тепер ми знаєм, що було потім. Кілька поколінь греків взагалі не знає своєї рідної мови.»