Звичаї та обрядові особливості греків Надазов’я. ІІ частина
Вивчаючи етнографію надазовського регіону багато дослідників, краєзнавців, гостей регіону та місцевих жителів звертають увагу на те, що поряд із істинно грецькими особливостями у місцевих греків збереглися і татарсько-турецьки риси, успадковані з часів проживання у Криму. Наприклад, до 1820-1830-х років надазовські греки одягалися майже виключно по-татарськи. Гречанки, носили під халатом вишиті шаровари, такі ж, які зазвичай носили турки.
Але місцеве населення зберігало відбиток не лише з кримського періоду, а й зі значно давніших часів. Найбільш виразними були приклади одягу, які мали дуже цікаві деталі як у чоловічих, так і у жіночих варіантах одягу.
Сукня у жінок – «фістан» – і натільна чоловіча сорочка – «камсу/пукамс» – мали характерний тунікоподібний крій. Цілком можливо, що ця особливість зберіглася аж з візантійських часів. Підтвердженням візантійського впливу є схожа особливість і у болгар Приазов’я, які також протягом двох століть відчували прямий вплив Візантії.
Широке поширення у ХІХ століття мав «періфтар» – рушниковий головний убір. Зазвичай цей елемент одягу дівчата отримували як придане. Звичай носіння схожих головних уборів рушникового типу характерний і для слов’янських народів, але він існував і на територіях Візантії. Періфтар виготовлявся як хустка з шовковою або золотою вишивкою та бахромою. Додатково, поверх нього одягався ще й срібний «хінар/ханяр» – щось схоже на вуздечку. Цей хінар одягався навколо підборіддя і кріпився на лобі до періфтара, який у цьому місці обшивався перлами з золотими і срібними блискітками.
Зрозуміло, що тут описаний досить дорогий варіант хінара з відповідними прикрасами, але потрібно брати до уваги, що цей предмет одягу переходив у спадок від жінки до дівчини і мав статус справжньої сімейної реліквії, яку і незаможні родини прагнули зробити красивою та надати вигляд коштовної.
Вже до кінця ХІХ століття періфтар, переважно, носили лише старі жінки, але в деяких грецьких селах періфтар носили до 1950-1960-х років, але і у цих випадках це були літні гречанки.
Для жіночого грецького населення були характерні і різноманітні прикраси: намиста, браслети та пояси. Популярним було носіння «цамбліс» – мідної або кістяної пластинки з прикріпленими до неї пучками з гарусових ниток червоного кольору. Цамбліс прикріплювався ззаду голови до волосся довгою стрічкою і звисав уздовж спини нижче поясу.
Протягом багатьох десятиліть, аж до 1930-1940 років, незмінним залишалося і взуття більшості греків Надазов’я. Це були грецькі «чарухи» – сандалії зі свинячої шкіри, які формою нагадували лапті та постоли.
Відлуння давнини зберіглося і в обряді поховання. Він цікавий тим, що в ньому прослідковується прямий зв’язок маріупольських греків з особливою античною символічністю. Померлому клали в руку монету, в той час як у Греції монету клали в рот. Ці гроші призначалися Харону, перевізнику душ померлих. Це була остання земна витрата, яку потрібно було використати вже в іншому світі. За ці гроші Харон на своєму човні довозив померлих до брами царства Аїда, де душі надазовських греків зустрічалися з душами своїх далеких предків.
